Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 103)

— Якщо спіймаю на брехні, — сказав Лок, — то почну з яєць, а потім перейду до язика. Не зловживай моїм терпінням. Чому капа Раца хотів нашої смерті?

— Гроші, — прошепотів Сокільничий. — Ті, що у вашому сховищі. Я підгледів його, коли вперше спостерігав за вами. Він хотів використати вас, щоб відвернути увагу капи Барсаві; коли ми дізналися, скільки грошей ти вже вкрав, він захотів їх собі — щоб заплатити за мене. За майже місяць моїх послуг. Щоб я допоміг йому закінчити всі його справи тут, у місті.

— Ти вбив моїх довбаних друзів, — сказав Лок, — і намагався вбити нас із Жаном через метал у нашому сховищі?

— Нам здалося, що ти з тих, хто таїтиме образи, — прошепотів Сокільничий. — Смішно, правда? Ми подумали, що краще, якщо вас усіх не буде.

— Ви правильно подумали, — сказав Лок. — Тепер капа Раца, Сірий Король, чи хто він там у чорта.

— Анатолій.

— Це його справжнє ім’я? Лучано Анатолій?

— Так. Звідки ти знаєш?

— Сраку тобі, Сокільничий, а не відповідь, відповідай на мої запитання. Анатолій. Яке йому було діло до Барсаві?

— Таємний мир, — сказав наймаг. — Таємного миру не вдалося досягнути без великого кровопролиття... і труднощів. Був один досить потужний торговець, який мав ресурси, щоб дізнатися, що там надумали Барсаві та Павук герцога; не бувши шляхетної крові, він був дуже засмучений тим, що його виключили.

— Барсаві вбив його, — підсумував Лок.

— Так. Аврам Анатолій, купець із Фонтанного закруту. Барсаві вбив його, його дружину та трьох молодших дітей — Лавіна, Аріану та Мауріна. Але троє старших дітей — вони втекли з однією зі служниць свого пана. Вона захищала їх, видаючи їх за своїх. Вона відвезла їх у безпечне місце в Талішам.

— Лучано, — сказав Лок. — Лучано, Черін і Раїца.

— Так... старший син і сестри-близнючки. Вони були одержимі ідеєю помсти, пане Ламоро. Ти аматор порівняно з ними. Вони витратили двадцять два роки на підготовку до подій останніх двох місяців; Черін і Раїца повернулися вісім років тому під вигаданим іменем; вони побудували свою репутацію контрареквіалл і стали найвірнішими слугами Барсаві. Лучано ж... Лучано відправився в море, щоб навчитися командувати й вести бій та накопичити статок. Цілий статок, за який можна придбати послуги наймага.

— Капа Раца був капітаном торгового судна?

— Ні, — сказав Сокільничий. — Піратом. Не з тих обірванців-ідіотів, яких можна зустріти в Мідному морі; він був тихий, умілий, професійний. Він бив рідко, але добре; він брав хороший вантаж з галеонів Емберлена. Топив кораблі й не залишав нікого в живих, хто б міг сказати його ім’я.

— Боги його дери, — сказав Жан. — Він капітан «Сатисфакції».

— Так, цього так званого чумного корабля, — відповів Сокільничий. — Дивно, як легко тримати людей якомога далі від свого корабля, коли ти справді цього хочеш, правда?

— Він відправляв туди свої статки як «благодійну провізію», — сказав Жан. — Мабуть, це всі гроші, які він у нас вкрав, і все, що він забрав у капи Барсаві.

— Так, — сумно сказав наймаг. — Тепер вони належать моєму ордену, за надані послуги.

— Ну це ми ще подивимося. То що тепер? Кілька годин тому я бачив твого господаря Анатолія у Вороновому Леті. Що в біса він думає робити далі?

— Гм-м. — Наймаг на кілька хвилин замовк; Лок тицьнув його в шию сокирою Жана, і той дивно посміхнувся. — Ти зібрався вбити його, Ламоро?

— Ilajusticca vei cala, — сказав Лок.

— Теринська в тебе непогана, — сказав наймаг, — але вимова — лайно. Розплата справді червона. Отже, ти хочеш його запопасти понад усе? Щоб він кричав під твоїм ножем?

— Для початку.

Несподівано Сокільничий закинув голову й почав сміятися — пронизливо, з відтінком божевілля. Його груди здригалися від веселощів, а з очей текли сльози.

— Що таке? — Лок іще раз тицьнув у нього сокирою. — Ану перестань із себе дурника клеїти й відповідай на запитання.

— Я тобі дам аж дві відповіді, — сказав Сокільничий, — і дам тобі вибір, який, гарантую, буде боляче зробити. Котра зараз година вечора?

— Яке тобі зараз до того діло?

— Я розкажу геть усе, прошу, просто скажіть, котра година.

— Я сказав би, десь пів на сьому, — відповів Жан. Наймаг зайшовся новим нападом сміху. На його виснаженому обличчі з’явилася усмішка, неймовірно блаженна для людини, яка щойно втратила пальці рук.

— Та що таке? Ну ж бо відповідай нормально, бо ще щось відріжемо.

— Анатолій, — сказав Сокільничий, — буде біля Плавучої Могили. У нього там буде човен за галеоном; він може дістатися до нього через один з аварійних люків Барсаві. Після Лжесвітла «Сатисфакція» розвернеться й вирушить у море; вона спершу піде галсами на схід, проминаючи південний кінець Дерев’яної пустки, де той виходить в океан. Його екіпаж у місті підбирався до корабля, по одному чи по двоє за раз, у провізійному човні. Як щури, які покидають судно, що тоне. Він залишиться до останнього; це його стиль. Вони підберуть його на південь від пустки.

— Його екіпаж у місті, — сказав Лок. — Це ти про «людей Сірого Короля», тих, хто весь час йому допомагав?

— Так, — сказав наймаг. — Підбереш правильний час... і матимеш його собі або принаймні підберешся дуже близько до нього, перш ніж він вирушить у човні.

— Це не завдає мені болю, — сказав Лок. — Ця думка приносить мені втіху.

— Але ось другий момент. «Сатисфакція» виходить у море саме тоді, коли починає діяти більша частина плану Анатолія.

— Більша частина?

— Подумай, Ламоро. Невже ти такий тугодум? Барсаві вбив Аврама Анатолія, але хто допустив це? Хто був співучасником?

— Ворченца, — повільно сказав Лок. — Донна Ворченца, Павук герцога.

— Так, — сказав Сокільничий. — А за нею стоїть чоловік, який дав їй повноваження ухвалювати такі рішення?

— Герцог Нікованте.

— О так, — прошепотів чаклун, розпалившись. — О, так. Але не тільки він. Хто мав користь від Таємного миру? Кого захистила ця домовленість коштом таких людей, як Аврам Анатолій?

— Знать.

— Так. Пери Каморра. І Анатолій хоче до них дістатися.

— Них? Яких таких «них»?

— Усіх, пане Ламоро.

— Як таке можливо?

— Скульптури. Чотири незвичайні скульптури, доставлені в подарунок герцогу. Зараз стоять у різних точках Воронового Лету.

— Скульптури? Я бачив їх — золото й скло, з мінливими алхімічними вогнями. Твоя робота?

— Не моя, — відказав Сокільничий. — Я таким не займаюся. Алхімічні вогні — це лише машкара; вони красиві, напевно. Але всередині залишилося багато місця для справжнього сюрпризу.

— Якого?

— Алхімічні запали, — сказав Сокільничий. — У певну годину вони запалять невеликі глиняні горщики з оливою.

— Навряд чи це все.

— О ні, пане Ламоро. — Тепер чаклун не приховував глузливої посмішки. — Перед тим, як найняти мене, Анатолій витратив частину своїх солідних статків на те, щоб добути велику кількість певної рідкісної субстанції.

— Більше ніяких ігор, Сокільничий, що він добув?

— Примарний камінь.

Лок довго мовчав, а потім похитав головою, ніби струснути думки.

— Це, бляха, жарт якийсь недолугий.

— Сотні фунтів каменю гарненько розподілені по всіх скульптурах, — відповів Сокільничий. — Усі пери Каморра будуть напхані в ті галереї, коли настане Лжесвітло; герцог і його Павук, і всі їхні родичі, друзі, слуги і спадкоємці. Чи знаєш ти щось про дим Примарного каменю, пане Ламоро? Він трохи легший за повітря. Він поширюватиметься вгору, поки не заповнить усі поверхи бенкету герцога; він просочиться через вентиляційні отвори на даху й заповнить Небесний сад, де граються всі діти знаті, поки ми тут з тобою говоримо. Якщо хтось стоятиме на посадковій платформі, той зміг би втекти... але я дуже в цьому сумніваюся.

— Після Лжесвітла, — тихо проказав Лок, затуливши рукою рот.

— Так, — прошипів чаклун. — Тепер у тебе є вибір, пане Ламоро. По Лжесвітлі людина, яку ти хочеш вбити більше за всіх у світі, ненадовго залишиться сама біля Плавучої Могили. І в той самий час шістсот людей на вершині Воронового Лету спіткає доля, гірша за смерть. У твого друга Жана дуже погане здоров’я — сумніваюся, що він може допомогти тобі з тим чи іншим завданням. Отже, рішення за тобою. Бажаю удачі.

Лок підвівся й кинув Жану свою сокиру.

— Теж мені рішення, — сказав він. — Щоб тебе боги дерли, Сокільничий, тут нема чого вирішувати.

— Ти підеш у Воронів Лет.