Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 102)

— Звичайно, — сказав Сокільничий, — ми вже знаємо, що твоє прізвище фальшиве. Але мені не потрібне повне ім’я; навіть фрагмента справжнього імені буде цілком достатньо. Ось побачиш, Локу. Обіцяю, усе побачиш. — Зникли його срібні нитки; він ще раз занурив перо й коротко написав щось на пергаменті.

— Так, — сказав він. — Так. Можеш рухатися. — І як він сказав, так і було; параліч зник, і Лок на пробу поворушив пальцями. Наймаг ще раз посмикав свою срібну нитку; Лок відчув, як щось дивне утворилося в повітрі навколо нього, якийсь тиск, і пергамент знову засяяв.

— А тепер, — сказав Сокільничий. — Я називаю твоє ім’я, Локу. Я називаю твоє ім’я, правдиве ім’я, ім’я духу. Я називаю твоє ім’я, Локу. Вставай. Устань і візьми сокири Жана Таннена. Встань і вбий Жана Таннена.

Лок зіп’явся на коліна й на мить сперся на руки.

— Убий Жана Таннена.

Тремтячи всім тілом, він потягнувся до однієї із Жанових сокир, підсунув її до себе й поповз уперед, стискаючи її в правій руці. Його дихання було уривчастим; Жан Таннен лежав у ногах наймага, за якісь три-чотири фути від нього, обличчям у гіпсовій куряві халупи.

— Убий Жана Таннена.

Лок зупинився біля ніг Сокільничого й повільно повернув голову, поглянувши на Жана. Одне око його дебелого друга було розплющене й не кліпало; у ньому був справжній жах. Губи Жана марно тремтіли, намагаючись скласти слова.

Лок підвівся, підняв сокиру й заревів.

Він тицьнув угору важкою кулькою сокири; удар прийшовся просто між ніг Сокільничого. Срібна нитка й пергамент злетіли з рук наймага, коли він, охнувши, впав уперед, схопившись за пах.

Лок крутнувся праворуч, очікуючи миттєвої атаки соколиці-скорпіона, але, на його подив, птах упав зі свого сідала й звивався на підлозі халупи, марно б’ючи крилами по повітрю зі здушеними писками.

Лок усміхнувся найжорстокішою посмішкою за все своє життя, й він підвівся на ноги.

— Значить, он воно як? — він люто вишкірився наймагу, повільно піднімаючи сокиру кулькою донизу. — Ти бачиш те, що бачить вона; кожен з вас відчуває те, що відчуває інший?

Ці слова викликали в нього тепле почуття торжества, але вони мало не коштували йому життя. Сокільничому вдалося зосередитися, щоб вимовити один склад і зігнути пальці. Лок охнув і похитнувся назад, мало не впустивши сокири. Було таке відчуття, наче по обох нирках різонули розпеченим кинджалом; пекучий біль не давав ні діяти, ні навіть думати.

2

Сокільничий спробував підвестися, але Жан Таннен раптово підкотився до нього й простягнув руку, схопивши його за лацкани, а потім різко смикнув, і Сокільничий знову впав лобом уперед на підлогу халупи. Біль у Локовому животі зник, і Вестріс знову скрикнула з підлоги біля його ніг.

Він не гаяв часу і, як молотком, ударив сокирою, з сухим тріском зламавши ліве крило Вестріс.

Сокільничий почав кричати й звиватися, молотячи руками досить сильно, щоб ненадовго вирватися з Жанової хватки. Він схопився за ліву руку й закричав, широко розчахнувши від шоку очі. Лок сильно вдарив його ногою в обличчя, і наймаг перевернувся в пилюці, виплюнувши кров, яка раптово потекла з його носа.

— Тільки одне запитання, зарозуміле ти падло, — сказав Лок. — Я погоджусь, що частину Ламора легко помітити; правда ж у тому, що я не знав слушного перекладу, коли брав це ім’я. Я позичив його в старого торговця ковбасою, який колись був добрий до мене, ще на Згарищі перед чумою. Мені просто сподобалося, як воно звучить. Але що в чорта, — повільно промовив він, — привело тебе до думки, що Лок — це ім’я, яке мені дали при народженні?

Він знову підняв сокиру, перевернув її так, щоб сторона леза була спрямована до землі, а потім опустив її з усієї сили, повністю відрізавши голову Вестріс від її тіла.

Звук раптово обірваного пташиного вереску луною злився з вереском Сокільничого, який хапався за голову й шалено хвицяв ногами. Його крики були чистим божевіллям, і коли вони стихли й він, ридаючи, втратив свідомість, Лок із Жаном полегшено зітхнули.

Сокільничий із Картейна прокинувся й побачив, що лежить розіпнутий на курній підлозі халупи. У повітрі відчувався запах крові — крові Вестріс. Він заплющив очі й розплакався.

— Він надійно зв’язаний, пане Ламоро, — сказав Ібеліус.

Коли лічець очуняв від заклинань, які наклав на нього наймаг, він був навіть дуже охочий допомогти зв’язати картейнця. Вони з Жаном дістали десь металеві кілки, вбили їх у підлогу і прив’язали до них наймага довгими смугами постільної білизни, туго обмотаними навколо зап’ястків і щиколоток. Меншими смужками вони пообв’язували йому пальці так, щоб він не міг ними ворушити.

— Добре, — сказав Лок.

Жан Таннен сидів на матраці, втупившись на наймага тьмяними очима з глибокими тінями. Лок стояв біля ніг чаклуна, дивлячись на нього з неприхованою огидою.

У скляній банці горів вогник; Ібеліус присів біля нього, повільно нагріваючи над ним кинджал. До стелі заклубочився рідкий бурий дим.

— Дурні ви, — сказав Сокільничий між риданнями, — якщо думаєте мене вбити. Мої побратими відомстять; подумайте про наслідки.

— Я не збираюся тебе вбивати, — сказав Лок. — Я збираюся пограти в маленьку гру, яку я люблю називати «верещи від болю, поки не відповіси на мої довбані запитання».

— Роби, що хочеш, — сказав Сокільничий. — Кодекс мого ордену забороняє мені зраджувати свого клієнта.

— О, ти більше не працюєш на свого клієнта, придурку, — сказав Лок. — Ти більше ніколи не працюватимеш на свого клієнта.

— Готово, пане Ламоро, — сказав Ібеліус.

Наймаг витягнув шию, щоб поглянути на Ібеліуса. Він зглитнув й облизав губи, його вологі, налиті кров’ю очі бігали по кімнаті.

— Що трапилося? — Лок простягнув руку й обережно взяв кинджал із руки старого; його лезо світилося червоним. — Боїшся вогню? Чого б то? — Лок посміхнувся без жодного натяку на веселощі. — Вогонь — це, щоб ти не стік кров’ю до смерті.

Жан підвівся з матраца й став на коліна на ліву руку Сокільничого. Він натиснув на зап’ястя, і Лок повільно підійшов і став поруч із сокирою в одній руці й розжареним ножем в другій.

— Теоретично я щиро схвалюю, — сказав Ібеліус, — але на практиці я вважаю, що я краще... відлучуся.

— Авжеж, пане Ібеліусе, — сказав Лок.

Війнула завіса, і старий зник.

— Що ж, — сказав Лок, — я можу визнати, що вбити тебе — не найкращий план. Але коли я нарешті дозволю тобі пошкандибати до Картейна, ти станеш там усім уроком. Ти нагадаєш своїм розпещеним, збоченим, зарозумілим побратимам про те, що може статися, коли вони заїдяться з чиїмись друзями в Каморрі.

Лезо Жанової сокири зі свистом опустилося вниз, відрубавши наймагу мізинець його лівої руки. Сокільничий закричав.

— Це за Наску, — сказав Лок. — Пам’ятаєш Наску?

Він знову замахнувся, й безіменний палець лівої руки мага покотився в бруд, і бризнула кров.

— Це за Кало, — сказав Лок.

Ще один помах, і не стало середнього пальця. Сокільничий звивався й натягував кайдани, боляче хитаючи головою з боку в бік.

— І за Ґальдо теж. Тобі знайомі ці імена, пане наймагу? Ці маленькі виноски до твого довбаного контракту? Вони були для мене надзвичайно реальними. Ось цей палець — це Жук. Жук, напевно, мав бути мізинцем, але плювати. — Сокира знову опустилася, й вказівний палець лівої руки Сокільничого приєднався до своїх братів у кривавому вигнанні. — А тепер решта, — сказав Лок, — решта твоїх пальців і обидва великі пальці — це за мене та Жана.

З

Це була важка й неприємна робота; їм довелося кілька разів нагрівати кинджал, щоб припекти всі рани. Коли вони закінчили, Сокільничий майже знетямився від болю; його очі були заплющені, а зуби зціплені. Повітря в замкненій кімнаті смерділо спаленою плоттю й ошпареною кров’ю.

— А тепер, — сказав Лок, сідаючи на груди Сокільничого, — тепер час нам поговорити.

— Я не можу, — прошепотів наймаг. — Я не можу... видати таємниці свого клієнта.

— Нема в тебе вже ніякого клієнта, — сказав Лок. — Ти більше не служиш капі Раці; він найняв наймага, а не виродка без пальців із мертвою пташкою за найближчого друга. Відрубавши тобі пальці, я зняв твої зобов’язання перед Рацою. Принаймні я так це бачу.

— Іди до біса, — сплюнув Сокільничий.

— О добре. Ти вирішив піти важким шляхом. — Лок знову посміхнувся й кинув охололий кинджал Жану, який знову почав нагрівати його над полум’ям. — Якби ти був будь-яким іншим чоловіком, я погрожував би відрізати яйця. Відпускав би всілякі жартики про євнухів, але я думаю, ти міг би це витримати. Ти не більшість чоловіків. Я думаю, що єдине, що я можу взяти в тебе, що справді завдасть болю до глибини душі, це твій язик.

Наймаг витріщився на нього, і його губи тремтіли.

— Будь ласка, — прохрипів він, — змилуйся, заради богів. Пожалій. У нас був контракт. Я просто його виконував.

— Коли цей контракт став моїми друзями, — сказав Лок, — ти перевищив свої повноваження.

— Будь ласка, — прошепотів Сокільничий.

— Ні, — сказав Лок. — Я виріжу його і припікатиму, поки ти будеш лежати тут і звиватися від болю. Я зроблю з тебе німого — гадаю, без пальців ти змігся б на сяку-таку магію, але без язика?

— Будь ласка!

— Тоді говори, — мовив Лок. — Скажи мені те, що я хочу знати.

— Боги, — схлипнув Сокільничий, — простіть мені, боги. Запитуй. Став свої запитання.