Шери Лапенья – Тут усі брешуть (страница 4)

Голліс акуратно питає:

— А яка вона, Ейвері?

Глибоко зітхнувши, Ерін каже:

— Вона складна. Тобто вона чудова дев’ятирічна дівчинка. Дуже розумна й талановита. Але з нею буває непросто. У неї труднощі з навчанням і синдром порушення активності та уваги. А ще проблеми з поведінкою.

Голліс дивиться на подружжя.

— Що саме ви маєте на увазі?

Вільям дає змогу говорити дружині.

— Вона розумна, але в школі їй важко. Вона легко відволікається. Вона імпульсивна. Часто щось робить не подумавши. Вона вперта, не визнає жодних авторитетів. Власне, робить усе, що хоче. Але ми робимо, що можемо.

Здається, Ерін не проти їм усе це розповісти, але Вільям знає, що, коли зникає дитина, до батьків ставляться з підозрою. Тепер копи думатимуть, що вони щось із нею зробили. Даремно вона це розповіла.

Але Голліс лише киває:

— Гаразд. Вона вже колись тікала з дому? — Тепер вона дивиться на нього.

Вільям відчуває, як трохи червоніє, і каже:

— Ні.

Пильно роздивляючись його, Голліс питає:

— У вас усе добре вдома? Є якісь проблеми, про які нам варто знати?

Вільям дивиться їй в очі й каже:

— Звісно, ні. Все добре.

Ерін мовчить. Майкл дивиться на свої коліна.

— Гаразд. — Вона повертається до Ерін. — Дякую вам за фото. — Вона підводиться й каже: — Якщо ви не проти, ми б хотіли оглянути будинок. Вона могла

десь сховатись. Ви здивуєтесь, наскільки часто таке трапляється. Діти десь ховаються, а тоді засинають.

— Ми вже скрізь шукали, — нетерпляче каже Ерін.

Але Вільям знає, про що вони думають. Звісно ж, вони їх підозрюють. Сподіваються щось знайти в домі.

— Звісно, — каже Вільям. — Але, будь ласка, покваптесь. — Його голос зривається. — Ви мусите її знайти.

Ерін складно тримати себе в руках, коли починаються пошуки Ейвері. Її фото та опис потрапили до кожного поліцейського й журналіста. Її шукають патрульні машини, копи вже стукають у кожні двері й говорять із людьми, які живуть між початковою школою Еллсмер та будинком Вулерів. Вони ретельно прочісують їхню вулицю. Може, хтось її бачив. Ерін знає, що сталось щось погане. Ейвері обов’язково прийшла б на вечерю, якби могла.

Історія потрапила в місцеві новини, що виходять о сьомій. «Термінове повідомлення… Дев’ятирічна дівчинка зникла дорогою зі школи додому в місті Стен-гоуп, штат Нью-Йорк…» На екрані з’являється її знімок. У все це важко повірити. Ерін здається, ніби вона бачить страшний сон, як під час лихоманки.

Попри рясний дощ, швидко організували наземний пошук під керівництвом поліції, до якого долучились місцеві добровольці. Вже жовтень, скоро стемніє. Стає холодно. Час — це головне зараз. Але Ерін застрягла вдома, наче муха в смолі. Вона не може нікуди піти, не може шукати свою доньку. Вона мусить лишатися в будинку й відповідати на питання детективів.

Вільям теж тут. Сидить поруч, на дивані у вітальні, періодично неспокійно підводячись і визираючи з великого вікна, ніби сподівається побачити, як Ейвері йде додому. Наче вона могла якось уникнути всіх тих людей, які її шукають, і непомітно прослизнути повз них. Майклу теж не дозволили приєднатись до пошуків. Його тримають на кухні, з жінкою-копом, щоб поспілкуватись окремо від батьків.

Два детективи приїхали одразу після того, як перші офіцери, не знайшовши нічого в будинку, вирушили до вчительки музики. Детективу Бледсо років за сорок. Це звичайний чоловік у сірому костюмі. Такий, якого не помітиш у натовпі. Ерін сподівається, що на ділі він розумніший, ніж на вигляд. Стенгоуп — досить маленьке місто. Скільки досвіду в таких справах вони можуть мати? Вона не пригадує, щоб тут колись зникали діти. Напарник Бледсо, детектив Ґаллі — темношкіра жінка, років на десять молодша за нього, з коротким волоссям і в гарному брючному костюмі. Вона сподобалася Ерін більше. Можливо, тому що жінка. А може, через те, що в її очах і на обличчі більше співчуття, ніж у напарника.

Телефон Бледсо дзижчить на журнальному столику, від чого Ерін аж підстрибує. Її серце завмирає від страху почути погані новини. Він говорить кілька слів і кладе слухавку. Потім нахиляється вперед у кріслі, яке підтягнув до столика.

— Це була Голліс, — каже він. — Вони поговорили з міс Берк. Вона каже, Ейвері погано поводилась від самого початку репетиції. Вона робила їй зауваження, але каже, що мусила відправити додому десь о третій сорок п’ять.

— А вона має право так робити? — питає Ерін пронизливо. — Невже вчителька може відправляти третьокласницю додому саму? — Здається, вона хапається за думку про те, що їй є кого звинувачувати.

— Давайте зараз не будемо на цьому зациклюватись, — каже Бледсо. — Тепер ми знаємо, що вона вийшла зі школи приблизно о третій сорок п’ять.

— Якщо вийшла, — каже Ґаллі.

Ерін обертається до Ґаллі. Вона сказала те, що мало б бути очевидним. Натомість Бледсо припустив, що з Ейвері щось сталось дорогою зі школи. Вони всі це припустили.

Покусуючи губу, Бледсо дивиться на Ґаллі так, ніби його роздратували її слова. А може, він злий на себе. Глибоко вдихнувши, він киває.

— Треба обшукати школу, — визнає він. Бере зі столика мобільний і йде в їдальню, щоб трохи усамітнитись, але всі чують, як він дає інструкції обшукати кожен сантиметр школи.

Ерін заплющує очі, уявляючи, де може сховатись маленька дівчинка у величезній школі. Комора, шафки, підвал, дах. Її могли затягти в порожній клас. О такій порі ніхто б цього не побачив. Ця думка підкошує Ерін. Вона хапається за диван, поки відчуття не минає. Оговтавшись, вона розплющує очі й нахиляється до детектива Ґаллі, котру вважає розумнішою за Бледсо. Вона каже:

— Пообіцяйте, що знайдете її.

— Я зроблю все можливе, обіцяю, — каже Ґаллі.

Розділ 4

Нора Бланшар не може відірватись від вечірніх новин. Шок затьмарив її мізерні переживання. Вони всі зібрались перед телевізором у вітальні — вона, Ал, Раян і Фейт. Зникла донька Вільяма. Це надто страшно, щоб одразу усвідомити.

Вона згадує, як кілька годин тому порвала з Вільямом, і шкодує, що зробила це саме зараз. Як же йому зараз погано. Вона намагається уявити, через що він проходить. Її серце крається за нього. Як би вона зараз хотіла його втішити. Його дружина цього не зробить. Між ними вже немає кохання. Він сам їй це казав. До того ж, їй зараз ще гірше, ніж йому. Зрештою, вона мати. Нора й уявити не може тієї тривоги, яку переживає дружина Вільяма. Донька Нори, Фейт, лише на два роки старша за Ейвері. А якби це Фейт зникла? У свої одинадцять Фейт дуже спортивна, має коротке волосся і її досі можна прийняти за хлопчика. Але це ненадовго.

Хай там як, Нора не може піти до Вільяма, щоб його підтримати й утішити. Їхні стосунки — таємниця. Зараз його родину буквально вивчатимуть під мікроскопом, тож вона не може ризикувати. Єдиний спосіб із ним зв’язатись — це телефон. Її брудна маленька таємниця — її другий мобільний, яким вона іноді користується. У нього теж такий є.

Раптом до неї доходить, що якщо Ейвері найближчим часом не знайдуть, поліція може дізнатись про його

другий телефон. Телефон, про який не знає його дружина. Її серце завмирає.

Вони про все дізнаються. Він муситиме їм розповісти, для чого йому цей телефон. Він муситиме сказати їм правду. Вона відчуває відтік крові від обличчя.

— Слухай, — тягнеться до неї донька й торкається плеча. — Вони її знайдуть.

Нора аж підстрибує, коли її торкається Фейт. Вона відвертається від телевізора й дивиться на свою родину. Всі троє стурбовано стежать за новинами. Раптом вона усвідомлює, що плаче, й витирає сльози.

— Вибачте, — каже вона, намагаючись усміхнутись. — Ви ж знаєте, яка я емоційна. Бідолашна родина.

Ал хитає головою:

— Я не вірю, що з нею щось могло статись дорогою зі школи. Фейт так щодня ходить. Ми живемо на одній вулиці. Тут безпечно. Я певен, що її знайдуть.

Це в стилі її чоловіка, думає Нора, дивлячись на нього. Жодної уяви. Завжди ховає голову в пісок. Все добре. Навіть якщо не добре. Навіть коли щось відбувається у нього під носом.

— Вона скоро з’явиться, мамо, — каже Фейт. — Мабуть, вона це навмисно. Всі знають, яка вона.

— Ти про що? — питає доньку Нора. Вільям їй нічого не розповідав про Ейвері. Вони мало говорять про свої родини.

— Вона постійно втрапляє в халепи. Робить усе, що заманеться. Вчителі часто відправляють її до директора, бо не можуть із нею впоратись.

Її син, Раян, раптом каже:

— Їм потрібні добровольці. Я допоможу її шукати.

— Чудова ідея, — каже Нора.

Вона рада, що син бажає допомогти, хоч і хотіла б, аби сьогодні він був поруч. Його вечірню зміну на заводі скасували. Зазвичай він не приходить додому на вечерю. Він підводиться. Високий, ставний, симпатичний вісімнадцятирічний хлопець. У нього гарні перспективи, але за останній рік він приніс їй чимало тривог.

— Я з тобою, — каже Ал. Це стає для неї несподіванкою. Може, він не так уже й оптимістично дивиться на їхній район.

— А мені можна? — питає Фейт.

Нора хитає головою:

— Ні. Ти ще замала. Будеш вдома зі мною.

Ал і Раян взувають похідні черевики, вдягають куртки, дощовики й шукають ліхтарики, поки Нора з донькою на кухні прибирають зі столу. Нора проводжає їх, а тоді каже Фейт іти робити уроки. Вона хоче побути наодинці зі своїми думками. Вона уявляє, як її чоловік і син у темряві, під дощем, прочісують ліс між містом і річкою, шукаючи доньку Вільяма. Вона сподівається, що її скоро знайдуть живою та здоровою. Мусять знайти.