Шери Лапенья – Тут усі брешуть (страница 6)

Бледсо дивиться на батьків:

— Ви казали, діти не ходять додому обідати. У Ейве-рі є власний ключ?

— Ні, — каже Ерін.

Напружену тишу порушує тремтливий голос Майкла: — Вона знає про ключ під килимком біля дверей.

Вона ним уже користувалась.

Вільям відчуває, як пітніють його пахви й долоні. Він не зводить погляду із сина. Тепер усі розуміють, що сьогодні, після школи, Ейвері була вдома. Він мав раніше це визнати, коли ще була можливість. Він мав сказати, що теж тут був і бачив її. Але він змовчав, коли була така нагода, бо злякався. Злякався, що вони подумають, яких висновків можуть дійти. Він збрехав поліції. Мабуть, то був шок. Він не міг ясно мислити. А що, як його хтось бачив? Він ледве стримується, щоб не витерти долоні об штани. Він мав їм розповісти, що був тут, а тепер уже запізно.

Ґаллі каже:

— Дякую, Майкле!

Ерін, із тривогою в голосі, запитує Майкла:

— Вона вже таке робила? Приходила додому без тебе?

Блідий Майкл втупився в підлогу. Його нижня губа труситься.

— Лише раз. Я хотів довше побути в школі з друзями і… сказав їй про ключ. — Він починає плакати. — Це було лише раз, присягаюсь.

Сльози сина приводять Вільяма до тями. Він розуміє, що Майкл, можливо, нестиме цей тягар до кінця життя. Думку про те, що, якби він колись не відправив сестру додому саму й не розповів би їй про ключ, можливо, сьогодні вона не пішла б знову сама й нічого б не сталось. Майклу лише дванадцять. Вільяма починає

нудити. Він не може поворухнутись. Але його дружина нахиляється й стискає сина в обіймах, кажучи йому, що все буде добре й це не його провина.

Вільям крадькома зиркає на детективів. Ґаллі замислилась. Вони зустрічаються поглядами, й він швидко відводить очі. Йому здається, ніби він під мікроскопом. Він підходить ближче до Майкла й кладе руку йому на плече.

— Все гаразд, друже, — каже він, а його очі раптом наповнюються сльозами. Це нестерпно. Як їм це пережити? Це його провина. Він узагалі не мав сьогодні приходити додому.

Поліцейська повертається на кухню й шукає чашки для кави. Це трохи знижує градус напруги, й усі теж ідуть на кухню. Всі, крім Бледсо, який зникає у вітальні, щоб зробити кілька дзвінків. Ґаллі йде за ним. Ві-льям дуже хоче почути, про що вони говорять, але не може розібрати.

Ґаллі повертається на кухню, поки Вільям наливає каву двом детективам і поліцейській в уніформі. Він починає говорити, стоячи спиною до решти:

— Якщо вона прийшла додому після школи, то, мабуть, потім знову кудись пішла, — каже він.

До кухні заходить Бледсо й каже:

— Її рюкзак знайшли у шафці в школі.

Ерін каже надламаним голосом:

— Вона іноді забуває свій рюкзак.

Бледсо повертається до вітальні, тримаючи біля вуха телефон. Ґаллі каже:

— Можливо, вона прийшла додому в обід, а тоді повернулась до школи без куртки. Наші колеги намагаються

дізнатись, чи цілий день вона була в школі. Треба переконатись, що вона прийшла додому лише після хору.

У Вільяма трусяться руки, коли він ставить чашки Ґаллі та Бледсо на стіл. Якби ж він вчинив інакше. Він хоче розповісти детективам, що був тут і бачив Ейвері після школи. Що потім знову пішов. «Господи, а що, як його хтось бачив?» Але йому бракує духу. Досі він не знав, який він боягуз. Він дивиться на дружину, яка обіймає Майкла. Вона зламана, а Майкл ніби в трансі. Звісно ж, детективи й далі їх допитуватимуть. Він міркує, що про нього скажуть дружина та син.

Ґаллі несе каву Бледсо у вітальню, поки він завершує розмову. Вона простягає йому чашку. Бере паузу. Це не має звучати загрозливо.

— Я собі думаю, — каже вона, сьорбаючи каву. Вона говорить тихо, щоб батьки на кухні не почули. — Можливо, вона була вдома не сама.

Бледсо кидає на неї різкий погляд:

— Ти думаєш, хтось був із нею вдома? Чому?

— Не знаю. Намагаюсь мислити ширше. І ще та куртка.

— А що з нею?

— Вона висить на верхніх гачках, — каже Ґаллі. Бледсо не зводить із неї очей. Він починає розуміти, до чого вона хилить.

— Дитина зростом метр двадцять не дістане до того гачка, — каже Бледсо.

Ґаллі киває.

— Там же є вільні гачки нижче. Ейвері не вішала свою куртку. З нею вдома хтось був.

Розділ 6

Раян Бланшар застібає куртку до шиї та щільніше натягує каптур дощовика. Вже темно, дощ не вщухає. Стає холодніше. Він уже наскрізь мокрий і майже нічого не бачить. Дивиться на годинник. 20:06. Добровольці йдуть рваною шеренгою на відстані метрів двох одне від одного, освітлюючи землю ліхтариками. Вони почали ще на узліссі, за будинками на вулиці Коннахт, і прямують до річки.

Раян іде в ногу з рештою, дивлячись під ноги й розмахуючи ліхтариком. Навколишній ліс виглядає зловісно. Доводиться продиратись крізь зарості папороті й ожини, обходити дерева. Він чує, як під ногами тріскають гілки, відчуває запах мокрого ґрунту. З дерева перед ним злітає пташка.

Він зараз мав працювати на заводі. Вже минула б половина зміни, він був би втомлений, але в передчутті завтрашнього вихідного. Але його зміну скасували. Виробництво скоротили. І тепер він тут, під зливою, допомагає шукати зниклу дівчинку. Їм сказали, що вона могла заблукати в лісі або впасти й поранитись. Але він знає, про що всі тут думають — що її викрали дорогою зі школи, а шукають вони її мертве тіло. Втім, періодично чути, як люди вигукують у темряву її ім’я.

Він не хоче думати про Ейвері Вулер. Намагається відволіктись думками про майбутнє. Наступного року він точно поїде звідси в коледж. Бажання вирватися зі Стенгоупа зростає щодня.

Батько йде праворуч від нього, своєю знайомою розміреною ходою. Раян гадає, про що думає його батько, освітлюючи землю ліхтариком і повністю зосередившись на завданні. Тут він здається похмурішим, ніж удома, де випромінював оптимізм. Втім, тут усі похмурі. У лісі, під холодним дощем, усе реальніше, ніж по телевізору.

Вони з батьком уже не такі близькі, як колись. Вік дає про себе знати. У них не було нічого спільного, відколи той учив його їздити на велосипеді, ставити намет і грати в бейсбол. Вони вже не проводять час разом. Цей пошук Ейвері Вулер — перше, що вони роблять разом за дуже тривалий період. Його мати — серце родини. Це всі знають. А батько завжди десь осторонь. Ніби поруч, а ніби й ні. Його батько… відгородився. Але зараз Раян і з мамою не надто близький. Між ним і батьками пролягла прірва, і Раян знає, що це через нього. Він виявився не тим сином, якого вони хотіли.

Нора не відходить від телевізора у вітальні. Вона з тривогою очікує, коли темрява поглине все навколо. Немає жодної нової інформації. Ані в інтернеті, ані по телебаченню. З кожною годиною її страх посилюється. Вона дуже хоче, щоб Ейвері знайшлась, жива та здорова. Вона уявляє, як її чоловік і син прочісують ліс під крижаним дощем. Чи знайдуть вони щось? Чи шукатимуть усю ніч? Можливо, Ейвері десь тримають у заручниках. А може, вона вже мертва. Їй паморочиться в голові. Вона переживає за Вільяма. Вже шкодує, що з ним порвала. Звідки вона знайшла на це сили? Бо зараз вони її покинули.

Вона не наважується йому писати. На секунду вона думає про таємний телефон, ретельно захований у вентиляції в їхній з Алом спальні. Їй не можна з ним контактувати. Не зараз. У нього вдома поліція. Вони знайдуть телефон.

Зникнення його доньки зачепить усіх, і її теж. Вона має зібратись, подумати, що їй робити. Їхній секрет розкриють. Її думки крутяться шаленим вихором.

Раптом Нора робить те, чого не робить майже ніколи. Вона стає на коліна й молиться, за всіх них. Можливо, те, що сталося з Ейвері — це кара Божа для них із Вільямом. Можливо, кров тієї маленької дівчинки й на її руках.

Очікування нестерпне. Напруга в будинку відчувається майже фізично. Ерін Вулер ходить туди-сюди між вітальнею та кухнею. Вона вся аж стискається, коли у когось із детективів дзвонить телефон. Та поки все марно. Ніби Ейвері просто зникла з лиця землі. Школу ретельно обшукали, але дівчинки не знайшли. Криміналісти, які оглядали будиночок на дереві, не побачили там слідів присутності Ейвері чи якихось протиправних дій, тож вони не розглядають його як місце злочину.

Майкл розгублений. Вона зробила все можливе, щоб його заспокоїти й підбадьорити. Та глибоко всередині вона непокоїться, що син уже відправляв Ей-вері додому саму й розповів їй про ключ. Її серце мало не зупинилось, коли він їм зізнався. Вона мала переконати його, що він ні в чому не винен. Вона його не звинувачує. Він не міг знати, що так станеться. Та все ж їй непросто. Це абсолютно людська реакція —

думати про «що якби». Що якби він цього не зробив? Ейвері, мабуть, чекала б його на лавці біля музичного класу. І зараз би тут із ними була вона, а не детективи. Але вона не повинна так думати. Вільям міг би якось активніше підтримати сина. Але у нього, здається, шок.

Вона сидить на дивані й дивиться на свого чоловіка, а він вдивляється в темряву крізь вікно вітальні. Окрім тваринного страху за Ейвері (де вона? що з нею?), її непокоїть ще дещо. Що, як її не знайдуть найближчим часом? Що тоді? Детективи почнуть пильніше придивлятись до них. Вони продиратимуться крізь ті захисні шари, які сконструювала їхня родина, і всім покажуть, хто вони насправді. Вільяму це точно буде не на користь.

Бледсо кладе слухавку після чергового дзвінка, кидає погляд на Ґаллі й просить Вільяма присісти. Серце Ерін стискається. Він хоче їм щось сказати. Вільям слухається й виснажено падає на диван. Він має жахливий вигляд. Мабуть, вона теж. Здається, вона постаріла на багато років, відколи ввечері їй зателефонував син.