Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 9)

— Хтось був на пасажирському сидінні?

— Не думаю, але точно сказати не можу. Було погано видно. Можливо, то була електрична машина або гібрид, тому що вона рухалася дуже тихо.

— Ви впевнені?

— Ні, не впевнена. Але зазвичай із проїзду долинає звук, а ця машина була дуже тихою, може, ще й через те, що ледве повзла.

— Не знаєте, о котрій це було?

— Я подивилася на годинник, коли встала. У мене біля ліжка цифровий будильник. Було 00:35 ночі.

— Ви цілком упевнені щодо часу?

— Так, — відказує вона. — Цілком.

— Ви не пам’ятаєте ще якихось подробиць про машину, бодай щось? — запитує Ресбак. — Дводверна? Чотиридверна?

— Вибачте, — каже вона. — Не пам’ятаю. Я не помітила. Пам’ятаю тільки, що маленька.

— Я б хотів визирнути в те вікно, якщо ви не проти, — каже Ресбак.

— Звісно.

Вона веде їх сходами нагору, до ванної у глибині будинку.

Ресбак виглядає у відчинене вікно. Вдалий ракурс — проїзд видно добре. Ліворуч він бачить гараж Конті, жовту поліцейську стрічку довкола нього. Йому видно, що гараж досі відчинений. Як шкода, що вона не вийшла бодай на дві хвилини раніше. Вона могла би побачити, як машина з вимкненими фарами виїжджає з гаража подружжя Конті, якщо це дійсно було так. Якби ж тільки знайшовся свідок, який бачив цю машину в гаражі або як вона звідти виїздить о 00:35 ночі. Але та машина могла їхати звідки завгодно.

Ресбак дякує Полі та її чоловікові, вручає свою візитівку, і вони з Дженнінґзом виходять. Поліцейські зупиняються на тротуарі. Світає.

— Що думаєте? — питає Дженнінґз.

— Цікаво, — каже Ресбак. — Час. І той факт, що фари були вимкнені.

Інший детектив киває.

— Марко ходив до дитини о пів на першу. Машина їхала з боку гаража Конті о 00:35. Без світла. Можливо, спільник.

Так батьки стали його головними підозрюваними.

— Візьми кілька людей і поговоріть з усіма, чиї гаражі виходять на проїзд. Я хочу знати, хто їхав на машині о 00:35, — каже Ресбак. — Пройдіть по всіх будинках і спробуйте з’ясувати, чи не визирав ще хтось у вікно і чи не бачили вони чогось іще.

Дженнінґз киває:

— Гаразд.

Анна міцно тримає Марко за руку. Вона ледве не знепритомніла перед виходом до преси. Їй довелося сісти й опустити голову між колін. Сьома ранку, минуло вже кілька годин із моменту викрадення Кори. З десяток журналістів і фотографів чекають на вулиці. Анна завжди була замкненою людиною, такий надмір уваги для неї — тортура. Вона ніколи її не шукала. Але тепер Анна та Марко вимушені залучити ЗМІ. Їм потрібно, щоб Кора з’явилася на шпальтах усіх газет, на всіх каналах, в Інтернеті. Не можна просто взяти й викрасти дитину з чужого будинку й лишитися непоміченим. Довкола багато людей. Хтось обов’язково щось розповість. Анна та Марко мають це зробити, хоча й знають, що стануть мішенями злоязиких видань, якщо все випливе. Вони — батьки, які лишили без нагляду немовля, покинули свою донечку саму вдома. І тепер хтось украв її. Та вони просто хіт сезону.

Вони домовилися підготувати заяву, записували її за журнальним столиком — детектив їм допомагав. У заяві не згадувалося про те, що в момент викрадення дитина була вдома сама, проте Анна не сумнівалася, що рано чи пізно про це дізнаються. Вона відчувала, що варто впустити медіа у своє життя, і краю цьому не покладеш. Ніщо вже не буде особистим. Вони з Марко стануть сумнозвісними горе-батьками таблоїдів у супермаркетах. Їй соромно і страшно.

Анна та Марко виходять на ґанок через парадні двері. Детектив Ресбак стоїть поряд з Анною, а детектив Дженнінґз — поряд із Марко. Анна спирається на руку чоловіка, ніби от-от впаде. Вони домовилися, що заяву виголосить Марко, — Анні просто не стане сил. Вона виглядає так, ніби перший же сильний подув вітру може збити її з ніг. Марко вдивляється у натовп репортерів, зіщулюється, переводить погляд на папірець, що помітно тремтить у його руках. Спалахи камер безперервно блимають.

Анна дивиться на все це, ошелешена. Вулицю запружили репортери, фургони, телекамери, оператори, устаткування й дроти, люди, що тримають мікрофони біля сильно загримованих облич. Вона бачила таке по телевізору, все було саме так. Але тепер вона по інший бік екрана. Усе це видається нереальним, ніби відбувається не з нею. Вона почувається дивно, якось безтілесно, ніби водночас і стоїть на першій сходинці ґанку, роззираючись довкола, і дивиться на все згори й трохи зліва.

Марко підіймає руку, показуючи, що хоче сказати. Натовп раптом замовкає.

— Я хотів би прочитати заяву, — пробурмотів він.

— Голосніше! — кричить хтось із тротуару.

— Зараз я прочитаю заяву, — каже Марко вже голосніше й чіткіше. Потім він читає, його голос потроху набуває впевненості:

— Сьогодні вночі, між пів на першу й пів на другу, нашу прекрасну маленьку донечку Кору викрала з її ліжка невідома особа чи особи. — Він робить коротку паузу, щоб зібратися. З натовпу не долинає жодних звуків. — Їй півроку. В неї біляве волосся та блакитні очі, вага приблизно шістнадцять фунтів. На ній одноразовий підгузок і простий світло-рожевий комбінезон. З ліжка зникла також її біла ковдра.

— Ми любимо Кору понад усе. Ми хочемо повернути її. Ми звертаємося до того, хто її забрав, хто б ви не були, будь ласка, будь ласка, поверніть її цілою та неушкодженою. — Марко переводить погляд із папірця на людей. Він плаче й має перерватися, щоб витерти сльози. Анна стиха схлипує поряд із ним, вдивляючись у море облич.

— Ми й не маємо уявлення, хто й навіщо викрав нашу безневинну дитину. Ми просимо вас про допомогу. Якщо ви щось бачили або чули, будь ласка, повідомте поліції. Ми готові запропонувати значну винагороду за інформацію, яка допоможе в пошуках нашої дитини. Дякуємо.

Марко повертається до Анни, і вони падають одне одному в обійми під блискотіння спалахів.

— Назвіть розмір винагороди! — вигукують із натовпу.

Розділ 7

Ніхто не розуміє, як можна було таке пропустити, але невдовзі після закінчення прес-конференції на ґанку до детектива Ресбака підходить поліцейський, тримаючи двома пальцями вдягненої в рукавичку руки світло-рожевого комбінезончика. Погляди всіх, хто є в кімнаті: детектива Ресбака, Марко, Анни та її батьків — Еліс і Річарда — приростають до цього предмета.

Ресбак зривається з місця:

— Де ви це знайшли? — збуджено запитує він.

— О! — виривається в Анни. Усі переводять погляд із поліцейського на неї. Вона стала мертво-блідою на вигляд. — Це було в кошику для білизни в дитячій кімнаті? — допитується Анна, підводячись.

— Ні, — каже поліцейський, — це було під подушкою сповивального столика. Ми пропустили його під час першої перевірки.

Ресбак страшенно роздратований. Як можна було таке пропустити!?

Анна червоніє, їй, здається, ніяково:

— Пробачте. Я, мабуть, переплутала. Кора була в ньому ввечері. Я перевдягнула її після останнього годування. На цей комбінезончик вона відригнула. Я вам покажу.

Анна робить крок у бік офіцера й простягає руку, щоб дістати костюмчик, але він відступає назад, від неї.

— Не чіпайте, будь ласка, — каже він.

Анна повертається до Ресбака.

— Я зняла з неї цей та вдягла її в інший. Я думала, що кинула цей комбінезон у кошик для білизни біля сповивального столика.

— Тож опис тепер не збігається? — уточнює Ресбак.

— Так, — визнала Анна, виглядає вона спантеличено.

— То у що ж насправді вона була вдягнена? — Помітивши, що Анна не наважується відповісти, Ресбак повторює: — У що вона була вдягнена?

— Я… Я не знаю, — каже Анна.

— Тобто як не знаєте? — напосідає детектив Ресбак. Його тон став різким.

— Я не знаю. Я трохи випила. Я була втомлена. Було темно. На ніч я годую її в темряві, щоб вона могла й далі дрімати. Вона відригнула на костюмчик, і коли я міняла їй підгузок, то змінила й одяг, у темряві. Я кинула рожевий у кошик — так я думала — і взяла інший із шухляди. В неї багато таких комбінезонів. Я не знаю, якого кольору був той, що я вдягла.

Анна почувається винною. Та цілком очевидно — цей чоловік ніколи не замінював уночі дитині підгузки.

— А ви знаєте? — питає Ресбак у Марко.

Марко виглядає, як олень, якому засліпило очі фарами. Він хитає головою:

— Я не помітив, у що вона її перевдягла. Я не вмикав світла, коли приходив подивитися на неї.

— Я могла би передивитися речі, щоб зрозуміти, що на ній, — пропонує Анна, при цьому її пожирає сором.

— Так, зробімо так, — погоджується Ресбак. — Нам потрібен точний опис.

Анна біжить нагору й витягає шухляду з речами дитини, наповнену комбінезончиками й піжамками та маленькими футболочками й колготками. Суцільні квіточки, цяточки, бджілки й зайчики.

Марко з детективом ідуть за нею й спостерігають, як, стоячи навколішках, вона зі схлипуванням витягає всі речі. Але їй не вдається згадати, вона не може зрозуміти. Чого не вистачає? У що вдягнута її дитина?

Вона обертається до Марко:

— Можеш принести знизу білизну?