Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 8)

Детектив Ресбак виставляє перед нею долоню:

— Краще вам лишитися тут і дати собакам виконати свою роботу, — каже він м’яко.

— Вам потрібен її одяг? — запитує Анна. — Може, те, що вона носила, а я ще не встигла випрати? Я можу принести з пральні, вона внизу.

— Це не слідовики, — каже Марко.

— Що? — запитує Анна, повертаючись до нього.

— Це не собаки-слідовики. Це собаки для пошуку трупів, — каже Марко.

І тут до неї доходить. Вона повертається до детектива, біла як стіна.

— Ви думаєте, що це ми її вбили!

Її вигук шокує всіх. Усі завмирають, приголомшені. Анна помічає, що мати приклала руку до рота. На обличчі батька вимальовується гнів.

— Це казна-що! — гаркає Річард Драйз, обличчя його червоне, як цеглина. — Не можете ж ви всерйоз припускати, що моя донька завдала шкоди своїй дитині!

Детектив нічого не відповідає.

Анна обертається до батька. Він завжди захищав її, скільки вона себе пам’ятає. Але тепер він майже нічим не може зарадити. Хтось викрав Кору. Вперше в житті, дивлячись на батька, Анна усвідомлює, що вперше бачить його наляканим. Він боїться за Кору? Чи за неї? Чи справді поліція вважає, що вона вбила власну дитину? Вона не наважується поглянути на матір.

— Ви мусите робити свою роботу і знайти мою онучку! — говорить її батько детективу, намагаючись приховати страх войовничістю.

Якусь мить усі мовчать. Усе видається таким дивним у ту секунду, що ніхто не розуміє, що можна сказати. Вони слухають шарудливе клацання собачих кігтів по дерев’яній підлозі поверхом вище.

Ресбак каже:

— Ми робимо все можливе для того, щоб знайти вашу внучку.

Анна в неймовірному напруженні. Вона хоче, щоб їй повернули маля. Вона хоче, щоб Кора була ціла й неушкоджена. Вона не може винести думки про те, що її дитина страждає, що їй боляче. Анна відчуває, що може знепритомніти, і падає на канапу. Мати одразу ж обіймає її, ніби намагаючись захистити. Відтепер вона не дивитиметься на детектива.

Собаки жваво стрибають сходами вниз. Анна підіймає очі, щоб поглянути, як вони спускаються. Кінолог хитає головою. Собаки заходять до вітальні, і всі: Анна, Марко, Річард і Еліс Драйз — раптом завмирають, ніби щоб не привертати їхньої уваги. Анна сидить, перелякана, на канапі, поки два собаки нюхають повітря й бігають уздовж килимів, перевіряючи вітальню.

Потім вони підходять і обнюхують її. Поліцейський стоїть у неї за спиною та спостерігає за тим, що робитимуть собаки, можливо, сподіваючись заарештувати її чи Марко просто зараз. Анна, зомліваючи від страху, панічно думає, що їй робити, раптом собаки почнуть на неї гарчати.

Усе довкола пливе. Анна знає, що вони з Марко не вбивали своєї дитини. Але вона безпорадна й налякана, також вона знає, що собаки можуть відчути її страх.

Вона згадує про це тепер, зазираючи в їхні майже людські очі. Собаки обнюхують її та її одяг, і вона відчуває, як важко вони дихають і як смердять, — і зіщулюється. Вона намагається не дихати. Вони переходять від неї до батьків і Марко, що самотньо стоїть біля каміну. Коли собаки нічого не знаходять ані у вітальні, ані в їдальні та йдуть на кухню, Анна вчавлюється в подушки канапи з полегшенням. Їй чути, як вони швидко перебирають лапами по кухонних кахлях, а потім бігцем спускаються задніми сходами до підвалу. Ресбак іде за ними.

Родина сидить у вітальні в очікуванні, коли ця частина розслідування закінчиться. Анні не хочеться ні на кого дивитися, тож вона втупила погляд у годинника на камінній полиці. Хвилини минають — у ній лишається дедалі менше надії. Вона відчуває, що її дитина все далі й далі від неї.

Анна чує, як відчиняються задні двері на кухні. Вона уявляє, як собаки пробігають заднім подвір’ям, потім через садок, обнюхують гараж і газон. Вона не зводить очей із годинника, але бачить собак у гаражі — вони копирсаються довкола розбитих глиняних горщиків та іржавих граблів. Вона сидить, виструнчившись, чекаючи, коли вони загарчать. Нашорошена, вона чекає. Вона згадує про зламаний датчик руху.

Нарешті Ресбак повертається:

— Собаки нічого не знайшли, — каже він. — Це хороші новини.

Анна чує, як мати поряд із нею видихає з полегшенням.

— Отже, тепер ми можемо справді почати її шукати? — питає Річард Драйз.

Детектив каже:

— Ми серйозно налаштовані знайти її, повірте.

— Тож, — каже Марко трохи ображено, — що далі? Що можна зробити?

Ресбак відповідає:

— Нам доведеться поставити вам обом велику кількість питань. Ви можете знати щось, що може допомогти, і самі цього не усвідомлювати.

Анна дивиться на Марко сповненим сумнівами поглядом. Ну що вони можуть знати?

Ресбак додає:

— І нам необхідно, щоб ви поспілкувалися зі ЗМІ. Хтось міг щось бачити чи, можливо, побачить завтра чи післязавтра, але якщо вони про це не дізнаються, то не складуть цього докупи.

— Гаразд, — різко каже Анна. Вона зробить усе необхідне для повернення своєї дитини, попри те, що зустріч із медійниками її жахає. Марко теж киває, хоча й видається знервованим. На якусь мить Анна замислюється про своє волосся, що звисає ріденькими пасмами, про розпухле від плачу обличчя. Марко бере її руку й міцно стискає.

— Як щодо винагороди? — пропонує батько Анни. — Ми могли б запропонувати винагороду за інформацію. Гроші я виділю. Якщо хтось бачив щось і боїться висунутися, то подумає ще раз, якщо сума його привабить.

— Дякую, — каже Марко.

Анна просто киває.

Дзеленчить телефон Ресбака. Це детектив Дженнінґз — він обходив усі будинки на вулиці один за одним.

— Можливо, ми щось знайшли, — каже він.

Ресбак відчуває знайоме напруження в животі — їм відчайдушно потрібен бодай якийсь натяк. Він швидко виходить з будинку Конті й за кілька хвилин опиняється перед будинком, розташованим за їхнім, по інший бік доріжки.

Дженнінґз чекає на нього на першій сходинці. Дженнінґз стукає у двері ще раз, і їх одразу ж відчиняє жінка, на вигляд років п’ятдесяти. Видно, що її підняли з ліжка. На ній халат, волосся заколоте шпильками. Дженнінґз представляє її: Пола Демпсі.

— Я детектив Ресбак, — каже детектив, показуючи жінці своє посвідчення.

Вона запрошує їх до вітальні, де у кріслі сидить, цілком уже прокинувшись, її чоловік у штанях від піжами та зі скуйовдженим волоссям.

— Пані Демпсі, можливо, бачила щось важливе, — каже Дженнінґз.

Коли вони влаштовуються, він каже:

— Розкажіть детективу Ресбаку те, що сказали мені. Про те, що ви бачили.

— Добре, — каже вона й облизує губи. — Я була нагорі у ванній. Я встала прийняти аспірин, тому що в мене боліли ноги від того, що вранці я поралася в саду.

Ресбак киває, заохочуючи її продовжувати.

— Вночі було так спекотно, що ми лишили вікно у ванній відчиненим, щоб утворився протяг. Вікно виходить на задню доріжку. Будинок Конті за цим ось будинком, за два від нашого.

Ресбак знову киває, він занотовує розташування будинку відносно дому Конті. Він слухає дуже уважно.

— Я між іншим, ненароком визирнула у вікно. Моє вікно виходить якраз на доріжку. Мені було добре все видно тому, що я не вмикала у ванній світла.

— І що ви побачили? — питає Ресбак.

— Машину. Я бачила, як доріжкою їхала машина.

— Яка саме машина? В якому напрямку вона рухалася?

— Вона рухалася проїздом у бік мого будинку від будинку Конті. Можливо, вона виїхала з їхнього гаража, а може, з боку будинків удалині.

— Що то була за машина? — запитує Ресбак, виймаючи записника.

— Не знаю. Я не знаюся на машинах. Шкода, що мій чоловік цього не бачив, він би точно вам відповів.

Вона кидає погляд на чоловіка, а той лише здвигає плечима на знак того, що нічим не може допомогти.

— Але, звісно, тоді я не думала нічого такого.

— Можете описати машину?

— Вона була невеличка, думаю, темна. Але фари були вимкнені — саме тому я й звернула на неї увагу. Мені видалося це дивним.

— Ви бачили водія?

— Ні.