Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 11)

— Няня не змогла прийти, — відповідає Анна. — Якби не це, нічого б не було, — каже вона, ніби щойно це усвідомила.

Це щось новеньке. Ресбак не знав, що була ще й няня. Чому вони кажуть про це лише зараз?

— Чому ви раніше не згадували про няню?

— Хіба? — каже Анна, здивована.

— Хто ця няня? — запитує Ресбак.

Марко відповідає:

— Дівчина на ім’я Катерина. Це наша постійна няня. Навчається в останньому класі. Вона живе за квартал звідси.

— З нею ви говорили?

— Що? — перепитує Марко.

Здається, він уже не здатен слідкувати за перебігом бесіди. Можливо, через утому. Ресбак замислюється.

— Коли вона попередила, що не прийде? — запитує Ресбак.

— Вона зателефонувала близько шостої. Тоді було вже пізно шукати нову няню, — каже Марко.

— Хто говорив із нею по телефону? — Ресбак щось занотовує в записнику.

— Я, — каже Марко.

— Ми могли принаймні спробувати знайти іншу няню, — каже Анна докірливо.

— Тоді мені це не видавалося необхідним. Тепер, звісно… — Марко замовкає, опускає очі в підлогу.

— Можна мені її адресу? — запитує Ресбак.

— Я принесу, — каже Анна й іде на кухню. Поки вони чекають на неї, з кухні долинає бурмотіння: батьки Анни хочуть знати, що відбувається.

— Тож конкретно, через що ви сварилися? — запитує Ресбак, коли Анна повертається з кухні з папірцем, на якому нашкрябано ім’я та адресу няні.

— Я не хотіла залишати Кору саму, — прямо відказує Анна. — Сказала, що краще лишуся з нею. Синтія не хотіла, щоб ми приходили з малою, бо від неї багато метушні. Вона влаштувала посиденьки без дітей, через що ми й покликали няню. Але потім, коли вона сказала, що не зможе, Марко вирішив, що буде нечемно приходити з дитиною, якщо вже ми обіцяли бути самі, а я не хотіла залишати її вдома саму — от ми й посварилися.

Ресбак повертається до Марко, той мляво киває.

— Марко вважав, що якщо в нас буде радіоняня за стінкою і ми ходитимемо до неї щопівгодини, усе буде добре. Нічого поганого не станеться, так ти сказав, — у голосі Анни раптом почала вчуватися злість на чоловіка.

— Я помилився, — каже Марко, повертаючись до дружини. — Мені шкода! Це моя провина! Скільки разів іще мені повторювати?

Детектив Ресбак спостерігає за тим, як тріщина у стосунках подружжя перетворюється на прірву. Брунька напруженості взаємин, яку він помітив одразу після зникнення їхньої доньки, розкрилася у квітку взаємних обвинувачень. Взаємопідтримка, яку вони демонстрували в перші хвилини й години розслідування, почала кришитися. Та і як їм було втриматися? Їхня донька зникла. На них тиснуть з усіх боків. У їхньому будинку — поліція, преса стукає їм у двері. Ресбак уже знає, що якщо тут є, що шукати, він це знайде.

Розділ 8

Детектив Ресбак залишає будинок Конті та вирушає до няні, щоб перевірити слова батьків. Стоїть пізній ранок, і, долаючи цю коротку відстань зеленою вулицею, Ресбак прокручує в голові справу. В будинку та на подвір’ї немає жодних підтверджень вторгнення. Але на цементній підлозі в гаражі є свіжі сліди шин. Він підозрює батьків, але тепер на сцені з’являється няня.

Коли він приходить за адресою, яку дала йому Анна, двері йому відчиняє стривожена жінка. Видно, що вона плакала. Він показує їй посвідчення.

— Я так розумію, Катерина Ставрос живе тут?

Жінка киває.

— Це ваша донька?

— Так, — відповідає мати дівчини, заспокоївшись достатньо, щоб говорити. — Пробачте, зараз не дуже вдалий час, — каже вона, — але я знаю, чому ви тут. Заходьте, будь ласка.

Ресбак заходить до будинку. Коридор веде у вітальню, котра, як виявилося, переповнена заплаканими жінками. Три жінки середнього віку й молода дівчина до двадцяти сидять за журнальним столиком, заставленим тарілками з їжею.

— Вчора померла наша мама, — пояснює місіс Ставрос. — Ми із сестрою намагаємося все організувати.

— Вибачте, що заважаю вам, — каже детектив Ресбак, — але, боюся, це важливо. Ваша донька вдома?

Утім, він уже помітив її на канапі поміж решти жінок середнього віку: кругловида дівчина, чия рука саме нависла над тарілкою з тістечками, коли раптом вона підняла очі й побачила, як до кімнати зайшов детектив.

— Катерино, до тебе прийшов поліцейський.

Катерина та всі її тітки витріщаються на детектива. З очей дівчини починає бити фонтан щирих чистих сліз, вона питає:

— Це щодо Кори?

Ресбак киває.

— Не можу повірити, що хтось викрав її, — каже дівчина, кладучи руки на коліна, забувши про тістечка. — Мені так шкода. В мене померла бабуся, тому я мусила відпроситися.

Усі жінки, як голодні птахи, скупчуються довкола дівчини, а мати вмощується, як на жердинці, на поруччі канапи поряд із нею.

— О котрій ви зателефонували в будинок Конті? — м’яко запитує Ресбак. — Ви пам’ятаєте?

Дівчина зривається на ридання:

— Я не знаю!

Її мати повертається до детектива Ресбака.

— Було близько шостої. Нам зателефонували з лікарні й попросили прийти попрощатися. Я сказала Катерині, щоб відпросилася з роботи й поїхала з нами до лікарні.

Вона поклала руку доньці на плече і продовжила:

— Ми страшенно засмучені тим, що сталося з Корою. Вона так подобалася Катерині. Але Катерина ні в чому не винна, — мати хоче, щоб у цьому ніхто не сумнівався.

— Звісно ні, — запевняє детектив.

— Не можу повірити, що вони лишили її в будинку саму, — каже жінка. — Що це за батьки такі?

Її сестри похитують головами, засуджуючи таку поведінку.

— Сподіваюся, ви її знайдете, — каже мати дівчини, схвильовано позираючи на свою доньку, — і що з нею все гаразд.

— Ми зробимо все, що буде в наших силах, — каже Ресбак і розвертається до виходу. — Дякую, що приділили мені час.

Версія Конті підтвердилася. О шостій вечора дитина майже напевне була жива, інакше що б вони сказали няні, яка мала прийти? Ресбак виснував, що якщо батьки самі вбили або заховали дитину, це мало статися після дзвінка няні о шостій. І до сьомої, коли вони пішли на вечірку, або протягом вечірки. Що означає, що їм, напевне, не вистачило б часу, щоб позбутися тіла.

«Може бути, — думає Ресбак, — вони кажуть правду».

Коли детектив пішов, Анна відчула, що тепер може дихати дещо вільніше. Він, здається, чатує на них, чекає, коли вони помиляться, зроблять невірний крок. Але на яку помилку він сподівається? Кори в них немає. Якби вони знайшли якісь фізичні ознаки вторгнення, він не кивав би на них намарне. Але той, хто забрав Кору, був, вочевидь, дуже обережним.

«Можливо, поліція некомпетентна», — думає Анна. Вона боїться, що вони все зіпсують. Розслідування просувається надто повільно. З кожною годиною паніка в ній наростає.

— Ну от хто міг викрасти її? — шепоче Анна до Марко, коли вони лишилися наодинці. Анна попросила батьків поки що поїхати додому, хоча вони й хотіли оселитися в гостьовій кімнаті нагорі. Але Анна, хай і повністю покладається на батьків, особливо у стресових і важких ситуаціях, відчуває, що напружується поряд із ними, а напруги в ній вже й так із лишком. До того ж, коли вони поряд, це погано впливає на їхні стосунки з Марко, а він, здається, і без того на межі. Волосся скуйовджене, неголений. Вони всю ніч не спали, а вже позаду півдня. Анна виснажена і знає, що, напевне, виглядає не краще за Марко, та їй начхати. Про сон і думати не випадає.

— Нам треба подумати, Марко! Хто міг забрати її?

— Не уявляю, — безпорадно відказав Марко.

Вона встає й починає міряти вітальню кроками.

— Я не розумію, ну чому вони не знайшли жодних слідів. Як таке може бути? Ти розумієш?

Вона припиняє ходити сюди-туди й додає:

— Окрім викрученої лампочки в датчику руху. Це очевидне підтвердження того, що тут хтось був.

Марко дивиться на неї.