Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 12)

— Вони вважають, що ми самі викрутили ту лампочку.

Вона витріщається на нього.

— Що за маячня! — голос її звучить дещо істерично.

— То були не ми. І нам про це відомо, — розлючено каже Марко. Він водить долонями вгору й униз по джинсах — нова звичка. — Детектив має рацію щодо одного: схоже, це було сплановано. Не те що хтось ішов повз, побачив відкриті двері й викрав дитину. Але якщо її викрали заради викупу, то чому злочинець не лишив записки? Чому досі не зв’язався з нами?

Він дивиться на годинника.

— Уже майже третя! Її немає вже майже дванадцять годин, — каже він, і голос його зривається.

Анна теж думає про це. Звісно ж, із ними вже мали б зв’язатися. Як усе відбувається під час викрадень? Коли вона запитала про це детектива Ресбака, той відповів: «Немає жодних правил. Усі викрадення унікальні. Якщо все робиться заради викупу, злочинці можуть озватися як за кілька годин, так і за кілька днів. Та зазвичай злочинці не утримують жертву довше, ніж необхідно. З часом наростає і ризик».

Поліція встановила пристрій для прослуховування на їхньому телефоні, щоб записати будь-яку потенційну розмову з викрадачами. Але поки що ніхто не заявив про те, що Кора перебуває в них.

— Що як це хтось, хто знає твоїх батьків? — припустив Марко. — Може, один із їхніх знайомих?

— Ти б хотів, щоб це вони були винні, правда ж? — відрізає Анна, продовжуючи крокувати кімнатою, склавши руки на грудях.

— Чекай, — каже Марко. — Я не звинувачую їх, але просто поміркуй хвилиночку! Серед нас усіх реальні гроші є тільки у твоїх батьків. Тож це має бути хтось, хто їх знає і знає, що в них є гроші. У нас немає таких сум, які могли би привабити викрадачів, це ж очевидно.

— Може, їм варто відслідковувати дзвінки в будинку батьків? — припустила Анна.

Дивлячись на неї, Марко запропонував альтернативу:

— Може, нам варто бути винахідливішими щодо винагороди?

— Ти про що? Ми вже запропонували винагороду. П’ятдесят тисяч доларів.

— Так, але яка користь із винагороди у п’ятдесят тисяч доларів за інформацію, що допоможе знайти Кору, якщо ніхто нічого не бачив? Якщо хтось справді щось і знав, невже ти думаєш, що вони досі не сказали про це поліції?

Він чекає, коли Анна обміркує це.

— Ми маємо якось прискорити процес, — наполягає Марко. — Що довше Кора лишається в них, то більше шансів, що вони скривдять її.

— Вони вважають, що це я, — раптом каже Анна. — Думають, це я вбила її. — Очі її знавісніли. — Я бачу, як детектив на мене дивиться: так, ніби вже все зрозумів. Ніби йому лишається тільки визначити, чи причетний до цього ти!

Марко зривається з канапи й намагається обійняти її.

— Тихенько, — каже він. — Не думаю, що вони так вважають.

Але насправді і його тривожить те, що саме так вони й думають. Післяпологова депресія, антидепресанти, психіатр. Він не знає, що сказати, щоб заспокоїти її. Він відчуває, як її збудження посилюється, і хоче запобігти нападу.

— Що як вони підуть до Лумсден? — питає Анна.

«Ну ясна річ, що вони до неї підуть», — думає Марко. Невже вона сподівається, що вони пропустять розмову з її психіатром?

— Так, напевне, й буде, — каже Марко підкреслено спокійно, навіть трохи байдуже. — Ну то й що? Ти не маєш жодного стосунку до зникнення Кори, і ми обоє це знаємо.

— Але вона може розповісти їм різні речі, — каже Анна, і видно, що це її лякає.

— Не розповість вона нічого, — каже Марко. — Вона ж лікар. Вона не має права переповідати їм те, що казала їй ти. Це ж лікарська таємниця. Вони не можуть примусити її розповісти їм те, що ти їй казала.

Анна знову ходить кімнатою, викручуючи собі руки. Потім зупиняється й погоджується:

— Так. Ти маєш рацію. — Вона декілька разів глибоко вдихає. І раптом згадує: — Лумсден зараз немає. Вона поїхала до Європи на пару тижнів.

— Точно, — каже Марко. — Ти ж казала мені.

Він кладе обидві руки їй на плечі й міцно притискає, дивиться їй у вічі:

— Анно, я не хочу, щоб ти хвилювалася про це, — каже він рішуче. — Тобі нема чого боятися. Нема чого приховувати. Ну добре — вони з’ясують, що в тебе бувала депресія, навіть до народження дитини, — то й що? Та половина людей у такому стані. Цей грьобаний детектив і сам у депресії.

Він дивиться на неї, поки її дихання не повертається до нормального ритму й вона не киває. Марко відпускає руки зі словами:

— Нам необхідно зосередитися на пошуках Кори.

Виснажений, він падає на канапу.

— Але як? — озивається Анна. Вона знову викручує собі руки.

Марко провадить далі:

— Про це я й почав говорити — винагорода. Можливо, ми неправильно усе робимо. Може, нам варто звернутися до того, хто її викрав, — запропонуємо за неї багато грошей і подивимося, чи не зателефонує він.

Анна на хвилину замислюється.

— Але якщо викрадач хоче викуп, чому не дасть про це знати?

— Звідки я знаю! Можливо, запанікував. І це лякає мене до чортиків, тому що він може вбити Кору й позбутися тіла!

Анна питає:

— І як нам поговорити з тим, хто її викрав, якщо він не зв’язується з нами?

Марко підіймає на неї очі:

— Через ЗМІ.

Анна замислено киває.

— Як думаєш, коли нам її повернуть?

Марко в розпачі хитає головою:

— Навіть не уявляю. Але ми тільки почали шукати, тож нам доведеться витратити певний час. Як щодо викупу у два чи три мільйони?

Анна не поворухнула й бровою.

— Мої батьки обожнюють Кору. Я впевнена, вони заплатять. Давай покличемо їх назад. І детектива теж.

Ресбак квапливо повертається до будинку подружжя Конті після телефонного дзвінка Марко.

І Марко, й Анна стоять у вітальні. У них заплакані обличчя, але налаштовані вони рішуче. На якусь мить Ресбаку видається, що вони збираються визнати свою провину.

Анна виглядає своїх батьків у вікно, що виходить на вулицю. От Річард з Еліс під’їжджають і швидко підіймаються сходами повз репортерів, якимось чином не втрачаючи гідності в мигтінні камер довкола. Анна впускає їх, обережно, лишаючись за дверима, щоб ніхто її не побачив.

— Що сталося? — питає Річард, схвильовано дивлячись то на доньку, то на детектива. — Ви знайшли її?

Пронизливі очі Еліс намагаються вловити кожну деталь. Вона водночас налякана і сповнена надії.

— Ні, — каже Анна. — Але нам потрібна ваша допомога.

Ресбак уважно придивляється до кожного з них. Марко мовчить.

Говорить Анна.

— Нам із Марко здається, що буде краще, якщо ми запропонуємо викрадачу гроші. Значну суму. Хто б там її не викрав, але, можливо, якщо ми запропонуємо достатньо грошей і пообіцяємо не переслідувати його, він її віддасть.

Вона повертається до батьків. Марко стоїть поряд із нею.

— Ми мусимо зробити хоч би щось, — благально каже вона. — Не можемо ж ми просто сидіти й чекати, коли він її вб’є!

Її очі безпорадно шукають обличчя батьків.

— Нам потрібна ваша допомога.

Еліс та Річард швидко перезираються. Еліс каже: