Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 14)
Але якщо дитину не вбили — випадково чи умисно — чи не могли вони інсценувати викрадення?
Ресбак навіть здогадується, навіщо. Злочинець отримає три мільйони. Може, й більше. Така сума будь-кого вмотивує. Легкість, із якою бабуся й дідусь погодилися надати гроші вбитим горем батькам, вражає.
Незабаром Ресбак дізнається все, що зможе, про Марко та Анну Конті.
А тепер настав час опитати сусідів.
Розділ 10
Ресбак зупиняється біля будинку Конті, щоб забрати Дженнінґза. Коли детективи, за якими пильно спостерігають репортери, стукають у сусідні двері, виявляється, що Грема Стілвела немає вдома.
Ресбак уже зустрічався із цим подружжям уночі, після повідомлення про зникнення дитини. Синтії та Грему Стілвелам відібрало мову від викрадення сусідської дитини. Того разу Ресбак зосередився на задньому дворику, паркані й проході між двома будинками. Але тепер він хоче поговорити із Синтією, хазяйкою вечірки, щоб зрозуміти, чи зможе вона кинути світло на життя подружжя по сусідству.
Вона молода жінка. Трохи за тридцять, довге чорне волосся, великі блакитні очі. Від такої фігури на дорогах сповільнюється рух. Їй добре відомо, наскільки вона приваблива, і своєї краси вона не приховує. Вона у блузці, розстібнутій до глибокого декольте, у лляних штанях, що підкреслюють її принади, і в сандалях на високих підборах. У неї ідеальний макіяж навіть попри те, що в її гостей украли немовля, поки вони сиділи в них за столом минулої ночі. Але під бездоганним макіяжем проступає утома, ніби вона мало спала, якщо спала взагалі.
— Ви щось знайшли? — одразу запитала Синтія Стілвел, щойно запросила детективів до свого помешкання. Ресбак приголомшений схожістю цього будинку із сусіднім. Планування те саме, такі ж різьблені дерев’яні гвинтові сходи нагору, такі самі мармуровий камін і вікно. Але кожний будинок бездоганно відбиває характер його мешканців. Будинок Конті всередині оформлено у приглушених тонах і прикрашено антикваріатом і витворами мистецтва — у будинку Стілвелів сучасніші білі шкіряні меблі й столи зі скла та хромованого металу, оздоблені яскравим тисненням.
Синтія сідає на стілець перед каміном і гойдає сандалею, що ідеально підходить до нафарбованих жовтогарячим нігтиків на елегантно схрещених ногах.
Коли Дженнінґз із Ресбаком влаштовуються на канапі, останній із гіркою посмішкою зазначає:
— Боюся, ми не маємо права розголошувати деталі.
Жінка навпроти нього, здається, напружилася. Він намагається налаштувати її на бесіду.
— Чим ви займаєтеся, місіс Стілвел? — питає Ресбак.
— Я професійний фотограф, — каже вона. — Працюю здебільшого сама на себе.
— Зрозуміло, — каже він, ковзаючи поглядом по стінах, прикрашених чорно-білими фото в гарних рамах. — Це ваші роботи?
— Так, взагалі-то. — Вона посміхається кутиками рота.
— Жахливо, що дитину вкрали, — каже Ресбак. — Напевне, вас це теж неабияк тривожить.
— Я постійно про це думаю, — каже вона, не приховуючи хвилювання, і насуплюється. — Розумієте, вони були тут, коли це сталося. Ми всі були тут, розважалися, не думали ні про що. Гидке відчуття.
Вона облизує губи.
— Можете розповісти мені про вечір? — запитує Ресбак. — Просто розкажіть своїми словами.
— Добре, — вона глибоко вдихає. — Я планувала вечірку на честь сорокового дня народження Грема. Він хотів щось затишне. Тож я запросила на вечерю Марко й Анну, тому що ми часом вечеряємо разом і тому що ми добрі друзі. Раніше, до народження дитини, ми збиралися частіше, ніж тепер. Ми вже давно не проводили з ними часу.
— Це ви запропонували, щоб вони лишили дитину вдома? — запитує Ресбак.
Вона заливається фарбою.
— Я не знала, що вони не знайшли няню.
— Я так розумію, в них
Вона киває.
— Так. Але я б ніколи не просила лишити дитину вдома, якби знала, що нікому з нею побути. Вони просто заявилися до нас із радіонянею і сказали, що постійно слідкуватимуть за нею.
— І як ви до цього поставилися?
— Як я до цього поставилася? — питає вона, здивовано звівши брову.
Ресбак киває й чекає.
— Я ніяк до цього не поставилася. Я не її мама. Я вважала, що вони знають, що роблять. Вони начебто спокійно до цього поставилися. Я була надто зайнята підготовкою столу, щоб замислитися про це. — Вона додає: — Щиро кажучи, з цією біганиною додому щопівгодини… ми б менше відволікалися, якби вони взяли дитину із собою. — Далі Синтія замислюється. — Хоча, з іншого боку, з їхньою малою досить багато клопоту.
— Анна й Марко — ви кажете, вони ходили додому подивитися, як там дитина, кожні півгодини?
— О так, вони поставилися до цього серйозно. Бездоганні батьки.
— І як довго їх не було, коли вони ходили до неї? — питає Ресбак.
— По-різному.
— Тобто?
Вона відкидає назад своє чорне волосся і вирівнюється на стільці.
— Ну, коли ходив Марко, то повертався він досить швидко. За п’ять хвилин або менше. Анна затримувалася на довший час. Пам’ятаю, як ми з Марко навіть пожартували в якийсь момент, що вона, можливо, вже не повернеться.
— О котрій це було? — Ресбак трохи нахиляється вперед, дивлячись їй просто у вічі.
— Думаю, близько одинадцятої. Її довго не було. Коли вона все ж повернулася, я спитала в неї, чи все гаразд. Вона сказала, що все добре, просто їй треба було погодувати дитину. — Тут Синтія впевнено кивнула. — Саме так, була десь одинадцята, тому що вона сказала, що завжди годує дитину об одинадцятій і потім дитина спить десь до п’ятої.
Раптом обличчям Синтії пробігає тінь сумніву, і вона додає:
— Коли вона повернулася після одинадцятої, вона виглядала так, ніби плакала.
— Плакала? Ви впевнені?
— Так мені здалося. Думаю, вона вмилася. Марко якось стурбовано дивився на неї. Пам’ятаю, навіть подумала, який то важкий тягар: постійно хвилюватися про Анну.
— Чому, на вашу думку, Марко був стривожений?
Синтія здвигнула плечима.
— Анна буває пригніченою. Думаю, материнство виявилося для неї важчим, ніж вона очікувала. — Синтія червоніє, розуміючи, як недоладно це прозвучало за таких обставин. — Ну, я мала на увазі, що материнство змінило її.
— Яким чином?
Синтія глибоко вдихає і зручніше влаштовується на стільці.
— Ми з Анною були близькими подругами. Пили каву, ходили на шопінг, говорили. У нас було багато спільного. Я фотограф, а вона працювала в художній галереї, в центрі. Вона обожнює абстракціонізм — принаймні раніше обожнювала. Робота в галереї пасувала їй якнайкраще — вона була хорошим керівником і вміла продавати. Вона відчуває якість і відчуває, що буде продаватися.
Вона замовкає, ніби пригадуючи.
— Так-так, — Ресбак заохочує розповідати далі.
Синтія продовжує:
— Потім вона завагітніла і, здавалося, вона не може думати ні про що, окрім дітей. Вона хотіла купувати виключно дитячі речі. — Вона видає легкий смішок. — Вибачте, просто мені з часом стало нудно цим займатись. Можливо, її зачіпало те, що мені байдужа її вагітність. У нас стало менше спільних тем. Потім, коли дитина народилася, вона віднімала весь її час. Я розумію, що вона була виснажена, але вона зрештою стала не такою цікавою, якщо ви розумієте, про що я. — Синтія замовкає й перехрещує довгі ноги. — Думаю, їй варто було вийти на роботу, коли дитині виповнилося кілька місяців, але їй не хотілося. Думаю, їй просто хотілося бути ідеальною мамою.
— А Марко змінився після народження дитини? — питає Ресбак.
Замислившись про це, Синтія схиляє голову набік.
— Ні, не дуже, я б не сказала, але, з іншого боку, ми не так багато спілкувалися. Мені він видається таким самим, але, думаю, Анна тягне його на дно. Йому досі подобається розважатися.
Ресбак питає:
— Анна й Марко говорили віч-на-віч після того, як вона повернулася від дитини?
— Що ви маєте на увазі?
— Наприклад, ви з вашим чоловіком пішли на кухню за чистими тарілками й лишили їх наодинці? Чи, може, вони шепотілися удвох у куточку? Щось таке.
— Не знаю. Не пригадаю, щоб таке було. Марко проводив більшість часу зі мною, тому що Анна була не в гуморі.
— Тож ви не пам’ятаєте, щоб увечері вони щось обговорювали?
Вона хитає головою.