Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 16)

— Щодо чого? — уточнює другий чоловік. Обидва детективи розмовляють, притишивши голоси.

— Щодо шурів-мурів на подвір’ї.

— Не знаю. Нащо б їй брехати? І вона дуже приваблива.

— За моїм досвідом, люди постійно брешуть, — каже Ресбак.

— А ви вважаєте, вона бреше?

— Ні. Але з нею щось не так. Хоча я не знаю, що. Вона якось нервувалася, ніби щось приховує чи недоговорює, — каже Ресбак. — Питання в тому, що якщо вона каже правду, то чому Марко пристав до неї одразу після пів на першу? Він міг це зробити тому, що не уявляв, що його дитину якраз крадуть, чи тому, що дві хвилини тому передав її спільнику й мусив виглядати так, наче нічого й не було?

— Ну, або він соціопат, — припустив Дженнінґз. — Можливо, він передав дитину спільнику й це його аж ніяк не бентежило.

Ресбак хитає головою.

— Я так не думаю. — Буквально усі соціопати, з якими стикався досвідчений детектив, — а за десятки років роботи в поліції він бачив їх чимало — виглядали упевненими, пихатими навіть.

Марко виглядає так, ніби от-от зламається під цим тягарем.

Розділ 11

Анна й Марко чекають у вітальні біля телефону. Якщо викрадач зателефонує, Ресбак — або якщо Ресбака не буде на місці, то хтось інший із поліції — буде поряд, щоб допомогти Марко правильно повести розмову. Але з боку злочинців ніхто не телефонував. Телефонували члени родини, репортери, якісь дивні люди, але не викрадач.

Марко відповідає на дзвінки. Якщо злочинець зателефонує, з ним говоритиме Марко. Анна думає, що не впорається із цим, та, власне, усім так здається. Поліція не вірить, що Анна може тримати голову холодною й виконувати інструкції. Вона занадто емоційна, у певні моменти вона на межі істерики. Марко більш раціональний, але, безумовно, нестриманий.

Близько десятої вечора дзвонить телефон. Марко підіймає слухавку. Всі бачать, що його руки тремтять.

— Алло? — промовляє він.

На іншому кінці дроту чути лише дихання.

— Алло, — Марко говорить голосніше, переводячи погляд на Ресбака. — Хто це?

Але там вішають слухавку.

— Що я зробив не так? — знервовано питає Марко.

Ресбак одразу ж стає на його захист.

— Ви все зробили правильно.

Марко встає й починає ходити кімнатою.

— Якщо це викрадач, він зателефонує ще раз, — спокійно каже Ресбак. — Він теж нервується.

Детектив Ресбак уважно дивиться на Марко. Той вочевидь схвильований, що цілком зрозуміло. На ньому величезний тиск відповідальності. Якщо він грає, думає Ресбак, то він дуже вправний актор. Анна тихенько плаче на канапі, час від часу витираючи очі серветкою.

Завдяки ретельній перевірці, поліції вдалося встановити, що ніхто з тих, чий гараж виходить на проїзд, не їхав ним о 00:35 попередньої ночі. Звісно, проїздом також користуються інші люди, не лише ті, чий гараж виходить туди, — до нього прилягають бічні вулиці, і водії користуються ним, щоб упоратися з одностороннім рухом. Поліція відчайдушно намагається знайти водія цього транспортного засобу. Пола Демпсі — єдина, хто бачив машину в той час.

Якщо викрадач існує, — думає собі Ресбак, — то, напевне, уже дав би про себе знати. Можливо, ніхто й ніколи не зателефонує. Можливо, батьки вбили немовля, а позбутися тіла їм допомогли, і все це — усього лише вишукана шарада, щоб відвести від себе підозри про вбивство.

Проблема в тому, що Ресбак дістав перелік їхніх телефонних дзвінків — з мобільних телефонів і зі стаціонарних, і після шостої вечора ніхто з них нікому не дзвонив, окрім як у 911.

Це означає, що якщо вони це зробили, то не спонтанно. Можливо, усе було давно сплановано й вони заздалегідь домовилися про те, що хтось чекатиме на них у гаражі. Чи, можливо, вони користувалися таємним мобільним із передплаченими послугами. Поліція його не знайшла, та це не означає, що його не існує. Якщо з тілом їм допомагали, то вони мали комусь телефонувати.

Телефон задзвонив ще кілька разів. Їм казали, що вони вбивці й досить уже дурити поліцію. Їм радили молитися. Їм пропонували психологічну підтримку — платну. Але ті, хто забрали Кору, не телефонували.

Нарешті Анна й Марко підіймаються нагору до спальні. Ні він, ні вона не спали протягом останніх двадцяти чотирьох годин, і попереднього дня теж. Анна намагалася лягти, але не змогла заснути. Натомість вона уявляє Кору й ніяк не повірить, що не може торкнутися своєї дитини і що не знає, чи все з нею гаразд.

Анна та Марко лежать разом на ліжку в одязі, готові зірватися й побігти, якщо телефон задзеленчить. Лежачи в обіймах одне одного, вони перешіптуються.

— Я б хотіла поговорити з доктором Лумсден, — каже Анна.

Марко притягає її до себе. Він не знає, що сказати. Доктор Лумсден поїхала до Європи, на два тижні. Сеанси Анни скасовано.

— Я знаю, — шепоче Марко.

Анна шепоче у відповідь:

— Вона сказала, що я можу поговорити з лікарем, який її заміняє. Може, так і варто зробити.

Марко розмірковує. Він стурбований її станом. Він хвилюється, що якщо це триватиме надто довго, в неї може насправді поїхати глузд. Вона завжди була вразлива, стикаючись зі стресом.

— Не знаю, маленька, — каже Марко. — Як ти підеш до психіатра, коли тут стільки репортерів?

— Не знаю, — мляво відповідає Анна. Вона також не хоче, щоб репортери проводжали її до кабінету психіатра. Вона боїться, що преса дізнається про її післяпологову депресію. Поки що про це відомо тільки Марко, мамі, психіатру та фармацевтові. І, звісно, поліції, яка обшукала будинок одразу після зникнення дитини й знайшла слоїк із пігулками.

Якби вона не спостерігалася у психіатрії, чи так само поліція кружляла б тепер довкола них, наче зграя вовків? Можливо, ні. Це через неї підозра впала на них. Якщо тільки не тому, що вони лишили дитину вдома саму. Це вже провина Марко. Отже, вони обоє винні.

Анна лежить у ліжку, пригадуючи, що відчувала, притискаючи до себе своє маля, тримаючи на руках свою крихітну теплу дівчинку в самому підгузку, своє немовля, що пахне молоком і чистотою. Вона пам’ятає прекрасну посмішку Кори, гарненький кучерик, що спадав їй на лоба, як у дівчинки з тієї дитячої пісеньки. Вони з Марко часто про це жартували.

Була собі маленька дівчинка

З маленьким кучериком,

Що спадав на середину лоба,

І коли вона поводилася добре,

То виглядала чудово,

А коли поводилась погано—

То жахливо.

Якою б розбитою не почувалася Анна — ну що це за мати, яка сумує навіть тоді, коли доля дарує їй таке чудове немовля? — вона всім серцем любить свою доньку.

Але виснаження виходило з берегів. Кора була неспокійною дитиною, з кольками, вимогливішою за більшість. Коли Марко повернувся на роботу, дні стали нестерпно довгими. Вона заповнювала їх, як могла, та їй було самотньо. Кожний наступний день був таким самим, як і попередній. Вона й згадати не могла того часу, коли вони відрізнялися. В тумані постійного недосипання жінка, якою вона була, коли працювала в галереї, стала лише тьмяним спогадом — вона забула, що то було за відчуття, коли допомагаєш комусь підібрати якусь річ для домашньої колекції, вона забула трепет від знаходження нових перспективних імен. Власне, вона вже не знала, якою була до того, як народила дитину й звільнилася для того, щоб піклуватися про неї.

Анна не любила просити матір приїхати й допомогти — та була надто зайнята у своїх закритих заміських клубах, із своїми друзями та благодійністю. Ніхто з подруг Анни не був у декреті. Для Анни це була боротьба. І їй було соромно, що вона не може перемогти. Марко запропонував найняти когось, щоб їй допомогти, але від цього вона відчула себе неспроможною.

Єдиною втіхою була тригодинна зустріч мам, що проходила раз на тиждень, зранку в середу. Але вона була не настільки близька з рештою мам, щоб ділитися почуттями. Усі вони здавалися по-справжньому щасливими й обізнанішими за неї, хоча для кожної з них то була перша дитина.

І ще була щотижнева вечірня сесія з докторкою Лумсден, коли з Корою сидів Марко.

Усе, чого Анна хоче тепер, — повернутися назад на добу. Вона дивиться на електронного годинника на тумбочці біля ліжка — 23:31. Двадцять чотири години тому вона вкладала Кору в ліжечко, щоб повернутися на вечірку. Нічого поганого ще не сталося, все було добре. Якби ж вона могла повернути час назад, вона була б така вдячна, така щаслива, їй навіть здається, що її депресія відступила б назавжди. Вона б раділа кожній миті з донькою. Вона б ні на що ніколи більше не поскаржилася б.

Лежачи в ліжку, Анна укладає таємну угоду з Богом, хоча й не вірить у Бога, і плаче в подушку.

Зрештою Анна засинає, але Марко довго лежить поряд із розплющеними очима. Він не може притишити дзижчання в голові.

Він дивиться на свою дружину, що тривожно спить на своїй половині ліжка, повернувшись до нього спиною. Вона не спала більше тридцяти шести годин. Він знає, що для того, щоб це пережити, їй необхідно поспати.

Він дивиться на її спину й думає про те, як сильно вона змінилася після народження дитини. Це сталося геть неочікувано. Вони обоє так сильно хотіли цю дитину — готували для неї кімнату, купували дитячі речі, відвідували курси підготовки для батьків, прислухалися до того, як вона б’ється в животику. То були чи не найщасливіші місяці їхнього життя. Він ніколи б не міг подумати, що потім буде так важко. Він не бачив, що насувається.

Її пологи були складними й тривалими — до цього вони також були не готові. Ніхто не пояснює цього на курсах підготовки — все може піти не так. Зрештою Анні зробили ургентний кесарів розтин, але з Корою все було добре. Кора була бездоганна. І з донькою, і з мамою все було гаразд, і вони повернулися з лікарні для нового життя.