Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 18)
— Все було не так, — наполягає Марко. — Це вона все почала.
Він зіщулюється від того, наскільки по-дитячому це звучить. Він вдихає, щоб заспокоїтися.
— Вона підійшла до мене. Я пам’ятаю, як вона підійшла й сіла мені на коліна. Я сказав, що їй не можна тут сидіти, і намагався її відштовхнути. Але вона взяла мою руку й поклала собі під спідницю. На ній була така довга сукня із розрізом збоку.
Марко вкривається потом, усвідомлюючи, як це звучить. Він намагається розслабитися. Переконати себе в тому, що, яким би покидьком не вважав його детектив, у нього немає жодних причин думати, ніби це якось пов’язано з Корою.
—
Ресбак каже:
— Ви багато випили. Наскільки можна довіряти вашим спогадам?
— Так, я випив. Але я не був настільки п’яним. Я добре пам’ятаю, що там відбувалося. Я не чіплявся до неї. Вона майже накинулася на мене.
— Нащо їй брехати? — прямо питає Ресбак.
Нащо їй брехати? Марко питає себе про те саме. Нащо Синтія все йому так спаскудила? Вона оскаженіла через те, що він їй відмовив?
— Можливо, вона розлютилася тому, що я відмовив їй.
Детектив лише стискає губи у відповідь.
У відчаї Марко каже:
— Вона бреше.
— Ну, хтось із вас, безперечно, бреше, — каже Ресбак.
— Нащо мені про таке брехати? — наївно питає Марко. — Ви не можете заарештувати мене за те, що я цілувався з іншою жінкою.
— Ні, — каже детектив.
Він чекає секунду чи дві й каже:
— Марко, скажіть мені правду. У вас із Синтією роман?
— Ні! Звісно, ні. Я люблю свою дружину. Клянуся, я не вчинив би так, — Марко дивиться на детектива не кліпаючи. — Це Синтія вам таке сказала? Вона сказала, що в нас роман? Це повне лайно.
— Ні, вона такого не казала.
Анна сидить у темряві на верхній сходинці й усе чує. Її кидає в холод. Тепер вона знає, що минулої ночі, якраз коли їхню дитину вкрали, її чоловік пестив Синтію, яка живе за стіною, і цілувався з нею. Вона не знає, хто з них почав це першим, — судячи з того, що вона бачила, це міг бути будь-хто з них. Вони обоє винні. Анна почувається так, ніби її вдарили під дих, почувається зрадженою.
— Ми закінчили з цим питанням? — каже Марко.
— Так, звісно, — відказує детектив.
Анна швидко зривається на ноги й, боса, біжить у спальню. Вона тремтить. Вона заповзає під ковдру й удає, що спить, але боїться, що прискорене дихання видасть її.
Марко заходить до спальні, кроки його важкі. Він сідає на край ліжка, спиною до неї, дивиться на стіну. Вона напіврозплющує очі й витріщається на його спину. Вона уявляє, як він розважався із Синтією на стільці на патіо, поки вона помирала від нудьги у вітальні з Гремом. І коли його рука була в трусиках Синтії, а Анна вдавала, що слухає Грема, хтось саме забирав Кору. Вона ніколи більше не зможе йому довіряти. Ніколи. Вона відвертається й натягає ковдру на голову, поки беззвучні сльози котяться її обличчям, збираються в озерце на шиї.
У Синтії та Грема, у спальні за стіною, палка суперечка. Та, попри це, їм вдається не підвищувати голоси. Вони не хочуть, щоб їх почули. На їхньому величезному двоспальному ліжку стоїть відкритий ноутбук.
— Ні, — каже Грем, — нам треба просто піти в поліцію.
— І що ми їм скажемо? — питає Синтія. — Трохи запізно для цього, ти не думаєш? Вони вже були тут, допитували мене, коли ти був на роботі.
— Не так уже й пізно, — не погоджується Грем. — Ми скажемо їм, що в нас на задньому дворі встановлено камеру. Нам не доведеться пояснювати, нащо вона там. Їм не потрібно знати зайвого.
— Ага. А як саме ми пояснимо їм те, що досі про неї не згадали?
— Ми можемо сказати, що забули про неї, — Грем відхиляється на узголів’я, він, здається, схвильований.
Синтія сміється, але якось недобре.
— Ну звичайно. Довкола кишить поліція через зникнення дитини, а ми просто забули, що в нас на задньому подвір’ї прихована камера.
Вона встає й починає знімати свої сережки.
— Вони в це ніколи не повірять.
— Але чому? Ми можемо сказати, що ніколи не перевіряємо її, або думали, що вона зламана, або вважали, що там сіли батарейки. Ми можемо сказати, що думали, ніби вона не працює, а просто висить собі для постраху.
— Для постраху? Щоб крадії боялися? І при тому її так добре заховано, що навіть поліція її не знайшла. — Вона кидає сережки у скриню із прикрасами на туалетному столику. Обпікає його роздратованим поглядом і бурмоче собі під ніс:
— Все ти й твої довбані камери.
— Тобі теж подобається переглядати кіно, — каже Грем.
У цьому Синтія погоджується з ним. Так, їй подобається дивитися ті фільми. Як вона займається сексом з іншими чоловіками. Їй подобається, як заводиться її чоловік, коли бачить її з ними. Але ще більше їй подобається те, що через це їй дозволено фліртувати й кохатися з іншими. З чоловіками, привабливішими й гарячішими за її чоловіка, який нещодавно дещо розчарував її. Та з Марко вона зайшла не надто далеко. Грем сподівався, що вона встигне відсмоктати Марко або що він задере їй спідницю й відтрахає її ззаду. Синтія знала, як саме треба стати, щоб отримати найкращий ракурс для камер.
В задачу Грема входило відволікти дружину. Це завжди була його частина роботи. То було нуднувато, але воно було того варте.
За винятком того, що тепер вони мають клопіт.
Розділ 12
Неділя, пообіді. Нових зачіпок немає. Ніхто не зателефонував і не сказав, що Кора в них. Справа здається глухою, але ж Кора досі десь там. Де вона?
Анна підходить до вікна у вітальні. Фіранки, засмикнуті від чужих очей, притлумлюють сонячне світло. Стоячи збоку, вона трохи відсуває фіранку й визирає назовні. На тротуарі так багато репортерів, що вони висипаються й на проїжджу частину.
Вона живе в маленькому акваріумі, і кожен стукає по тонкому склу.
Стає зрозуміло, що медіа не полюбили подружжя Конті, як на те сподівалася поліція. Анна та Марко негостинно поставилися до журналістів, було очевидно, що вони вважають їх присутність вторгненням, необхідним злом. До того ж вони не дуже фотогенічні, хоча Марко мужній, та й Анна досить вродлива. Але приємної зовнішності недостатньо — потрібно бути харизматичним чи принаймні душевним. Від харизми Марко не лишилося й сліду, Анна взагалі не вимовила й слова. Вони не були душевними із пресою й не припали пресі до душі. Анна розуміє, що то була, можливо, тактична помилка, про яку вони пошкодують.
Біда в тому, що їх не було вдома. Те, що в момент злочину вони були в гостях у сусідів, якось з’ясувалося. Анна жахнулася, побачивши ранкові заголовки: «КОЛИ ДИТИНУ ВИКРАЛИ, БАТЬКІВ НЕ БУЛО ВДОМА», «ВИКРАДЕНА ДИТИНА БУЛА ВДОМА САМА». Якби вони міцно спали у своєму будинку, коли дитину викрали з її ліжечка, до них було би більше співчуття від преси та громадськості. Той факт, що вони були в сусідів на вечірці, поставив на них тавро. І, звісно, про післяпологову депресію також дізналися всі. Анна не розуміє, як це могло статися. Вона, ясна річ, пресі не говорила. Вона підозрює, що Синтія могла стати джерелом витоку інформації щодо того, що дитина лишилася вдома без догляду, але звідки ЗМІ відомо про депресію, вона не знає. Авжеж, поліція не стала би свідомо поширювати приватну медичну інформацію про неї. Вона навіть запитала їх, і вони сказали, що преса дізналася про це не від них. Однак Анна не вірить поліції. Хто б не був відповідальний за витік цієї інформації, вони тільки нашкодили ставленню до Анни від усіх: громадськості, преси, батьків, друзів. Її привселюдно зганьбили.
Анна повертається, щоб подивитися на купу іграшок та іншого кольорового мотлоху на тротуарі перед їхнім ґанком, яка поступово збільшується. Там лежать букети зів’ялих квітів, м’які іграшки всіх розмірів і кольорів — вона бачить ведмедиків і навіть величезного жирафа — із листівками й записками. Ціла гора заїжджених фраз. Такий яскравий прояв співчуття. І ненависті.
Перед цим Марко виходив на вулицю та приніс їй оберемок іграшок і записок, щоб її підбадьорити. То була помилка, якої він більше не повторить. Велика кількість записок були ущипливими, приголомшливими. Вона прочитала декілька, зойкнула, зібгала й кинула на підлогу.
Вона смикає пальцями штору й визирає знов. Цього разу її тілом прокочується хвиля жаху. Вона впізнає жінок, які разом ідуть тротуаром до будинку, штовхаючи поперед себе дитячі візочки: то троє — ні — четверо жінок з їхньої спільноти матусь. Репортери розступаються, пропускаючи їх, відчуваючи, що суне грозова хмара. Анна дивиться на них і не вірить власним очам. Ну ясна річ, думає вона, вони не прийшли до неї з дітьми.
Вона бачить, як та, що попереду, Амалія, мати милого кароокого Тео, залазить у багажник візочка й дістає щось велике, схоже на контейнер готової їжі. Інші жінки позаду неї роблять те саме, натиснувши на гальма на візочках: дістають закриті кришкою тарелі з кошиків під сидіннями.
Така показна «доброта» й така бездумна жорстокість. Вона цього не винесе. Вона схлипує, відвертаючись від вікна.
— Що таке? — стурбовано питає Марко й підходить до неї.
Він відсмикує фіранку й визирає у вікно на вулицю.