Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 15)

— Ні, а що?

Ресбак ігнорує її питання.

— Опишіть, будь ласка, що було далі.

— Здебільшого ми сиділи в їдальні, тому що там є кондиціонер, а вечір був дуже спекотним. В основному, говорили ми з Марко. Мій чоловік зазвичай дуже мовчазний, такий, знаєте, інтелектуал. Вони з Анною в цьому схожі. Вони непогано ладнають.

— А ви, отже, ладнаєте з Марко?

— Ми з Марко, безперечно, скоріше екстраверти. Я розважаю чоловіка, а Марко розважає Анну. Протилежності притягуються, напевне.

Ресбак чекає, поки тиша заповнює кімнату.

— Коли Анна повернулася після годування об одинадцятій, окрім того, що вона видавалася заплаканою, чи змінилося в ній іще щось?

— Я нічого такого не помітила. Вона здавалася втомленою, але останнім часом вона завжди така.

— Хто ходив до дитини наступним?

Синтія згадує.

— Ну, Анна повернулася десь о пів на дванадцяту, тож, думаю, Марко не ходив. Він ходив по половинках годин, а вона — по цілих, так вони, здається, домовилися. Отже, Анна пішла о дванадцятій, а Марко о пів на першу.

— Як довго не було Анни, коли вона ходила додому опівночі? — питає Ресбак.

— О, недовго, кілька хвилин.

— А потім, о дванадцятій тридцять, пішов Марко.

— Так, я була на кухні, вирішила трохи поприбирати. Він ковзнув через задні двері, кинувши, що лишень зазирне до дитини й одразу ж повернеться. І підморгнув мені.

— Він вам підморгнув?

— Він багато випив. Як і ми всі.

— І як довго його не було? — питає Ресбак.

— Дві-три хвилини. Може, п’ять.

Синтія совається на стільці, змінює положення ніг.

— Коли він повернувся, ми пішли покурити на подвір’я.

— Тільки ви удвох?

— Так.

— Про що ви говорили? — питає Ресбак. Він пам’ятає, як почервонів Марко, коли згадав про те, що курив на подвір’ї із Синтією, пам’ятає, як сердилася на свого чоловіка Анна за те, що він фліртував із цією жінкою, яка сидить тепер навпроти.

Синтія відповіла:

— Ми мало говорили. Він підкурив мені цигарку.

Ресбак чекає, умисно не каже нічого.

— Він почав гладити мені ноги. Я була в сукні з розрізом збоку. — Їй наче ніяково. — Не знаю, чи стосується це справи. Як це пов’язано з викраденням дитини?

— Просто розкажіть, що сталося, якщо ви не проти.

— Він гладив мені ноги. А потім у пориві пристрасті потягнув мене й посадив собі на коліна. І поцілував мене.

— Продовжуйте, — каже Ресбак.

— Ну… він був досить збуджений. Нас трохи занесло. Було темно. Ми були п’яні.

— Як довго це тривало? — питає Ресбак.

— Не знаю, кілька хвилин.

— Ви не боялися, що ваш чоловік або Анна вийдуть надвір і побачать, що ви з Марко… обіймаєтеся?

— Щиро кажучи, не думаю, що ми були здатні розмірковувати тверезо. Я ж кажу, ми багато випили.

— Тож вас ніхто не бачив.

— Ні. Зрештою я його відштовхнула, але мені не було неприємно. Це було непросто, тому що він навалився на мене. Наполегливий.

— У вас із Марко роман? — прямо запитує Ресбак.

— Що? Ні. Немає між нами нічого. Я вважала це невинним фліртом. Досі він ніколи не торкався мене. Ми просто напилися.

— Що сталося після того, як ви його відштовхнули?

— Ми поправили одяг і зайшли всередину.

— О котрій то було?

— Була вже майже перша, думаю. Анна хотіла піти. Їй не подобалося, що Марко був зі мною на подвір’ї.

«Ще б пак», — подумав Ресбак.

— А раніше того ж вечора ви вже виходили на подвір’я?

Вона хитає головою.

— Ні. А що?

— Мені цікаво, чи не помітили ви, чи спрацьовував у сусідів датчик руху, коли Марко ходив додому?

— О ні, я не знаю. Я не бачила, як він туди ходив.

— Окрім вас із чоловіком і, звісно, Анни з Марко, хто ще міг знати, що дитина вдома сама?

— Мені про це не відомо. — Вона здвигнула своїми елегантними плечима. — Ну тобто, а хто ще міг знати?

— Хочете ще щось додати, місіс Стілвел?

Вона хитає головою.

— На жаль, боюся, що ні. Мені здавалося, що то був вечір як вечір. Ну хто міг уявити, що таке станеться? Краще б вони взяли дитину із собою.

— Дякую, що приділили нам час, — каже Ресбак і встає, щоб піти. Дженнінґз також встає. Ресбак дає їй свою візитівку.

— Якщо ви щось згадаєте, бодай щось, зателефонуйте мені, будь ласка.

— Звісно, — каже вона.

Ресбак визирає у вікно. Скрізь сновигають репортери, чекаючи, коли вони вийдуть.

— Ви не проти, якщо ми підемо через задній хід? — питає він.

— Аж ніяк, — каже Ситнія. — Гараж відчинений.

Детективи йдуть через розсувні скляні двері, перетинають задній двір і проходять крізь гараж Стілвелів. Вони стоять на проїзді, невидимі з вулиці.

Дженнінґз скоса дивиться на Ресбака і підіймає брови.

— Ви їй вірите? — питає в нього Ресбак.