Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 28)

Коли за кілька хвилин — він не знає напевне, скільки їх минуло, — Марко отямлюється, то повільно зводиться спершу на коліна, а потім на ноги. Земля пливе під ногами, голова паморочиться й розколюється від болю. Він шкутильгає на вулицю. Його машина досі там, перед гаражем, багажник відчинено. Він, хитаючись, підходить і зазирає всередину. Грошей — п’яти мільйонів доларів — немає. Ну звісно. Марко лишився з порожнім автокріслом і ковдрочкою Кори. Без Кори. Його мобільний у машині, на передньому сидінні, але він не може змусити себе зателефонувати Анні.

Він мав би зателефонувати в поліцію, але цього він робити також не хоче.

Він телепень. Від болю Марко реве й падає на землю.

Анна чекає в гарячковому нетерпінні. Вона скидає плечима руку матері й викручує собі руки від хвилювання. Що відбувається? Чому так довго? Минуло вже двадцять хвилин відтоді, як Марко мав зателефонувати. Мабуть, щось пішло не так.

Її батьки теж розбурхані.

— Що, в чорта, він там робить? — ричить Річард. — Якщо він не поїхав за нею тому, що злякався, що я викликав поліцію, я задушу його власноруч.

— Може, зателефонувати на його сотовий?

— Не знаю, — каже Річард. — Давай зачекаємо ще п’ять хвилин.

За п’ять хвилин в усіх не витримують нерви.

— Усе, я дзвоню йому, — каже Анна. — Він мав забрати її півгодини тому. Що як щось пішло не так? Він зателефонував би, якби міг. Що як вони його вбили? Там сталося щось жахливе!

Мати Анни зістрибує з канапи й намагається обійняти доньку, але Анна відштовхує її чи не з усієї сили.

— Я дзвоню йому, — каже вона й натискає кнопку швидкого набору.

Гудки йдуть і йдуть. Вмикається автовідповідач. Анна занадто ошелешена, щоб зробити бодай щось, — вона просто дивиться перед собою.

— Він не відповідає.

Все її тіло тремтить.

— Тепер уже слід викликати поліцію, — каже Річард, що зробився сам на себе не схожий. — Байдуже, що сказав Марко. З ним могло щось статися.

Він дістає мобільний телефон і обирає Ресбака зі списку контактів.

Ресбак підіймає слухавку на другому сигналі.

— Ресбак, — каже він.

— Це Річард Драйз. Мій зять поїхав на обмін з викрадачами. Він мав зателефонувати нам півгодини тому. І він не бере слухавку. Ми боїмося, що щось сталося.

— Господи Ісусе, чого ж нам про це не сказали? — питає Ресбак. — Нічого. Давайте подробиці.

Річард швидко йому все переповідає й повідомляє місце обміну. Вони зберегли оригінальну записку. Марко взяв із собою копію.

— Я виїжджаю. Ми якнайшвидше пришлемо туди місцевий наряд, — каже Ресбак. — На зв’язку, — каже він і кладе слухавку.

— Поліція виїхала, — говорить Річард. — Тепер нам лишається тільки чекати.

— Я не буду чекати. Ти відвезеш нас на своїй машині, — каже Анна.

Марко досі сидить у пилюці, зіпершись на одне з коліс «Ауді», коли під’їжджає поліцейський автомобіль. Але він навіть голови в той бік не повертає. Тепер усе скінчено. Кора, мабуть, уже мертва. Його підставили. Хто б не забрав ті гроші — більше немає сенсу лишати її в живих.

Ну як він міг так прорахуватися? Нащо він повірив Брюсу Ніланду? Тепер він уже не міг згадати чому — його мозок затуманено горем і страхом. Тепер йому нічого не лишається, окрім як зізнатися. Анна його зненавидить. Йому так шкода. Через Анну, через Кору, через те, що він із ними зробив. Із двома людьми, яких він любить найбільше у світі.

Він був жадібним. Він переконав себе, що, беручи гроші батьків Анни, не краде, адже врешті-решт Анна успадкує їх усі, а їм потрібно трохи зараз. Ніхто не мав постраждати. Коли вони з Брюсом це планували, Марко зовсім не здавалося, що він наражає Кору на небезпеку. То мав бути злочин без жертв.

Але тепер Кора зникла. Він не знає, що зробив із нею Брюс. І він не знає, як її знайти.

Два поліцейські у формі повільно виходять із машини. Вони підходять до того місця, де сидить Марко, зіпершись на колесо «Ауді».

— Марко Конті? — питає один з офіцерів.

Марко не відповідає.

— Ви самі?

Марко ігнорує його. Один поліцейський прикладає до рота рацію, коли другий сідає навпочіпки поряд із Марко.

Він питає:

— Ви поранені?

Але в Марко шок. Він нічого не каже. Видно, що він плакав. Поліцейський, що стоїть біля нього, прибирає рацію, дістає зброю й заходить у гараж, остерігаючись найгіршого. Він бачить: дитяче крісло, біла ковдра, скинута в пилюку, дитини — немає. Він швидко виходить з гаража.

Але Марко й досі не говорить.

Невдовзі з’їжджаються поліцейські машини. На місце події прибуває швидка і вживає заходів проти шоку.

Незабаром на довгому в’їзді з’являється машина детектива Ресбака. Він поспіхом виходить і говорить із поліцейським, відповідальним за операцію.

— Що сталося?

— Ми точно не знаємо. Він не говорить. У гаражі стоїть автокрісло, але жодних ознак присутності дитини немає. Багажник відкрито — він порожній.

Ресбак озирає місце події й бурмоче:

— Господи Боже мій.

Він іде за першим поліцейським у гараж і бачить крісло й маленьку ковдру на підлозі. В першу мить йому стає пронизливо шкода чоловіка, що сидить там на землі, винний він або ні. Він, очевидно, сподівався забрати свою дитину. Якщо цей чоловік і злочинець, то явно аматор. Ресбак виходить на вулицю, на світло, сідає навпочіпки й намагається зазирнути Марко у вічі. Але Марко не повертається до нього.

— Марко, — наполегливо каже Ресбак. — Що сталося?

Але Марко навіть не дивиться на нього.

Утім, Ресбак уже чітко уявив, що сталося. Схоже на те, що Марко вийшов із машини, пішов у гараж, сподіваючись забрати дитину, а викрадач, який не мав жодного наміру її повертати, вирубив його й забрав гроші, лишивши Марко наодинці зі своїм горем.

Дитина, мабуть, уже мертва.

Ресбак встає, дістає мобільний і знехотя телефонує на сотовий Анні.

— Мені шкода, — каже він. — З вашим чоловіком усе добре, але дитини тут немає.

Він чує, як на іншому кінці лінії зойк переходить в істеричні схлипування.

— Приїдьте у відділок, — каже він їй.

Часом він ненавидить свою роботу.

Розділ 19

Марко в поліцейському відділку, в тій самій допитній кімнаті, що й першого разу, на тому самому стільці. Ресбак сидить навпроти нього, точно так, як коли Марко давав свідчення кілька днів тому, Дженнінґз поряд із ним. Їхня розмова записується на відео, як і минулого разу.

Преса звідкись дізналася про невдалий обмін. Коли Марко привезли у відділок, перед входом на них чекала купка репортерів. Блимали камери, в обличчя йому тицяли мікрофони.

Наручників на нього не одягли. Марко це здивувало, тому що у своїй свідомості він уже в усьому зізнався. Він почувався таким винним, що не розумів, чому вони цього не бачать. Він подумав, що його не скували з якихось етичних міркувань чи просто не вважали це за потрібне. Зрештою, в нього не було жодних сил опиратися. Він був ущерть розбитий. Він не збирався тікати. Куди він міг піти? Куди б він не подався, горе та провина переслідували б його скрізь.

Перш ніж відвести його в допитну, йому дозволили побачитися з Анною. Вони з батьками вже були у відділку. Марко був уражений, коли побачив її. З її обличчя було видно, що вона втратила останню надію. Побачивши його, вона кинулася до нього, обійняла й почала хлипати йому в шию, ніби він був усім, що в неї лишилося. Вони обіймалися й плакали. Двоє понівечених людей, і один із них — брехун. Потім його забрали, щоб ще раз допитати.

— Мені шкода, — каже Ресбак, перш ніж почати. І він не бреше.

Мимоволі Марко підіймає на нього очі.

— Автокрісло й ковдру відправили на експертизу. Можливо, це нам чимось допоможе.

Марко мовчить, зіщулившись на стільці.

Ресбак нахиляється до нього.

— Марко, чому б вам не розповісти нам, що відбувається?