Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 29)
Марко дивиться на детектива, який завжди його дратував. Від цього в нього зникає бажання зізнатися. Він вирівнюється на стільці.
— Я приніс гроші. Кори там не було. Хтось напав на мене, коли я був у гаражі, й забрав гроші з багажника.
Цей допит у тій самій кімнаті, відчуття, що вони граються в кішки-мишки, загострили свідомість Марко. Тепер він мислить чіткіше, ніж із годину назад, коли все пішло так погано. В його крові розлився адреналін. Раптом він починає сподіватися на порятунок. Він розуміє, що якщо скаже правду, це зруйнує не тільки його життя, але й життя Анни. Вона не здатна витримати зраду. Він має підтримувати ілюзію своєї непричетності. У них нічого на нього немає, жодних доказів. У Ресбака, очевидно, є підозри, але це лише підозри.
— Ви бачили людину, яка вас ударила? — питає Ресбак. Він постукує ручкою по руці — вияв нетерпіння, якого Марко не помічав раніш.
— Ні. Він підійшов ззаду. Я нічого не бачив.
— Там була одна людина?
— Думаю, так. — Марко замовкає. — Я не знаю.
— Можете іще щось додати? Ви щось бачили? — Ресбак, очевидно, розлючений на нього.
Марко хитає головою:
— Ні, нічого.
Ресбак відсуває стілець від столу і встає. Він ходить по кімнаті, потираючи задню частину шиї, ніби вона затерпла. Він розвертається і дивиться на Марко з іншого кінця кімнати.
— Схоже, що в бур’яні за гаражем, так, щоб не було видно, було припарковано ще одну машину. Може, ви чули чи бачили її?
Марко хитає головою.
Ресбак підходить до столу, кладе на нього руки, нахиляється вперед і дивиться Марко у вічі.
— Я мушу визнати, Марко, — каже Ресбак. — Я думаю, дитина вже мертва.
Марко опускає голову. До очей підступають сльози.
— І я думаю, що ви в цьому винні.
Марко ривком піднімає голову.
— До чого тут я?!
Ресбак мовчить. Він чекає.
— Чому ви думаєте, що
— Час, час змушує мене так думати, — каже Ресбак. — Ви приходили до дитини о пів на першу. Усі це підтверджують.
— І? — каже Марко.
— І в мене є підтвердження того, що нещодавно у вашому гаражі була чужа машина. І в мене є свідок, який бачив, як з боку вашого гаража проїздом рухалася машина, о 00:35 ночі.
— І чому ви думаєте, що це якось пов’язано зі мною? — каже Марко. — У вас немає доказів того, що ця машина має якийсь зв’язок із викраденням Кори. Її з таким самим успіхом могли винести через парадні двері о першій!
Але Марко знає, що ніякої користі з того не було — прочинені передні двері не збили детектива з пантелику. Якби ж він тільки не забув вкрутити датчик руху.
Ресбак відштовхується від столу і стоїть, дивлячись на Марко згори вниз.
— Датчик руху було виведено з ладу. Ви були в будинку о дванадцятій тридцять. Машина виїхала з боку вашого гаража о дванадцятій тридцять п’ять. Із вимкненими фарами.
— Ну то й що? Це все, що у вас є?
— У будинку та на задньому подвір’ї немає жодних фізичних ознак вторгнення. Якби хтось чужий прийшов по неї через задній двір, у нас були б якісь сліди, бодай щось. Але їх немає. Єдині сліди на задньому подвір’ї, Марко, належать вам.
Він знову спирається на стіл, щоб додати ваги своїм словам.
— Я думаю, це ви перенесли дитину з будинку до машини в гаражі.
Марко мовчить.
— Ми знаємо, що ваш бізнес у халепі.
— Я це визнаю. Ви думаєте, це достатньо вагома причина, щоб викрасти власну дитину?
— І за менші гроші викрадали, — каже детектив.
— Що ж, дозвольте дещо вам пояснити, — каже Марко, нахиляючись уперед і дивлячись Ресбаку у вічі. — Я люблю свою доньку понад усе. Я люблю свою дружину, і найбільше мене хвилюють здоров’я та безпека їх обох.
Він спирається на спинку стільця. Ретельно обдумує наступну фразу, перш ніж вимовити її.
— І в мене є дуже багаті теща й тесть, які були неймовірно щедрими. Можливо, якби Анна попросила, вони дали б нам будь-яку необхідну суму. То нащо ж мені красти власну дитину?
Ресбак дивиться на нього, зіщуливши очі.
— Я допитаю батьків вашої дружини. І вашу дружину. І всіх ваших знайомих.
— Ні в чому собі не відмовляйте, — каже Марко. Він знає, що краще так не поводитися, але не може стриматися. — Я можу йти?
— Так, ви можете йти, — каже детектив. — Поки що.
— Мені що, найняти адвоката? — питає Марко.
— Як собі хочете, — відповідає детектив.
Детектив Ресбак повертається до свого кабінету подумати. Якщо то було інсценоване викрадення, поставлене Марко, то він, очевидно, зв’язався з якимись справжніми злочинцями, які пошили його в дурні. Ресбаку майже шкода його. І, безсумнівно, йому шкода його знавіснілої дружини.
Якщо Марко влаштував це, а його обдурили, то його дитина тепер, напевне, мертва, гроші вкрадено, а його підозрюють у викраденні дитини. Це взагалі диво, що він і досі тримається купи.
Але детектив не впевнений. Йому не дає спокою ця няня. А також погляд із точки зору здорового глузду: нащо комусь, хто, можливо, міг легко отримати гроші, просто попросивши, ризикувати всім, ідучи на таку надміру обтяжену небезпекою справу, як викрадення дитини?
І ще ця тривожна інформація, яку він нещодавно роздобув: про схильність Анни до жорстокості. Що більше він занурюється в цю справу, то складнішою вона видається. Ресбак має дізнатися правду.
Час допитати батьків Анни.
А завтра вранці він ще раз поговорить із самою Анною.
Ресбак усе з’ясує. Правда десь там. Вона завжди там. Її просто треба відшукати.
Анна та Марко вдома, самі. У будинку нікого немає, окрім них двох, їхнього жаху, горя та похмурих образів їхньої уяви. Важко сказати, в кого з них двох рани глибші. Їх обох пожирає невідомість, те, що вони не знають, що сталося з їхньою дитиною. Вони обоє відчайдушно сподіваються, що вона жива, але ця надія тримається на тонкій волосинці. Кожен з них вдає заради іншого. А у Марко на це є додаткові причини.
Анна не розуміє, чому не звинувачує Марко цілком і повністю. В перший момент, коли все сталося, коли дитину забрали, у своєму серці вона перекладала провину на нього, адже саме він переконав її лишити Кору вдома саму. Якби вони взяли дитину із собою до сусідів, нічого цього не сталося б. Вона пообіцяла собі, що якщо Кору не повернуть цілою та неушкодженою, вона ніколи йому цього не подарує.
Але от вони тут. Вона не знає, чому тримається за нього, але ж тримається. Можливо, тому, що більше нема за що. Вона не знає навіть, чи досі кохає його. Вона ніколи не пробачить йому за Синтію.
Можливо, вона тримається за нього тому, що більше ніхто не може розділити або зрозуміти її біль. Чи, можливо, тому, що він принаймні довіряє їй. Він знає, що вона не вбивала їхньої дитини. Навіть її мати підозрювала її, доки не прислали комбінезончик. Вона впевнена в цьому.
Вони йдуть до ліжка й довго не засинають. Нарешті Марко піддається тривожному сну. Але Анна занадто збуджена для того, щоб спати. Зрештою вона встає з ліжка й починає тинятися будинком, розбурхуючись дедалі сильніше.
Вона починає прочісувати будинок, але не знає, чого шукає, і це засмучує її все більше. Вона рухається все швидше, швидше працює і її мозок. Вона шукає щось, що підтверджувало б провину її невірного чоловіка, але також вона шукає свою дитину. Вона відчуває, що обриси предметів розпливаються.
Мислення її прискорюється, стає менш раціональним, свідомість швидко перестрибує з одного на інше. Не те щоб вона в такому стані нічого не розуміла — навпаки, часто вона розуміє все
Вона не знайшла жодного паперового листа від Синтії, і на лептопі Марко електронних листів від неї також не було, не було в будинку й чужої жіночої білизни. Вона не знайшла жодних чеків із готелів чи схованих коробочок сірників із барів. Вона знайшла якусь невтішну фінансову інформацію, але саме зараз вона її не хвилювала. Вона хоче знати, що відбувається між Марко та Синтією і як це пов’язано зі зникненням Кори. Це Синтія забрала її?
Що більше Анна прокручує це у своїй викривленій свідомості, то більше це видається правдою. Синтія не любить дітей. Синтія з тих, хто міг би завдати дитині шкоди. Вона холодна. І вона більше не любить Анну. Вона хоче зробити їй боляче. Вона хоче забрати її чоловіка та її дитину й подивитися, що буде з Анною, тому що має час та натхнення.
Нарешті Анна доводить себе до такого виснаження, що впадає у ступор і засинає на канапі у вітальні.
Наступного ранку вона прокидається рано та приймає душ, перш ніж Марко зрозуміє, що вона провела ніч на канапі. У якомусь трансі вона натягає чорні леґґінси й туніку, сповнена жаху.
Думка про поліцейський відділок, про допит, який проводитиме Ресбак, паралізує її. Він не уявляє, де шукати їхню дитину, але, схоже, вважає, що їм відомо, де вона. Вчора, після допиту Марко, він попросив її приїхати вранці. Вона не хоче їхати. Вона не знає, нащо йому знову говорити з нею. Що можна виграти від повторення одного й того ж знов і знов?
Марко спостерігає за нею зі своєї половини ліжка, зіпершись на подушки, його обличчя не виражає нічого.