Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 30)

— Я мушу йти? — питає вона в нього. Якби можна було, вона б не пішла. Вона не знає своїх прав. Чи варто їй відмовитися?

— Я не знаю, чи мусиш, — каже Марко. — Я не знаю. Можливо, настав час порадитися з адвокатом.

— Але це погано виглядатиме, — стурбовано каже Анна. — Чи ні?

— Я не знаю, — каже Марко беземоційним голосом. — Ми вже погано виглядаємо.

Вона підходить до ліжка й дивиться на нього. Він настільки відверто мізерний, що це могло б розбити їй серце, якби воно вже не було розбите.

— Можливо, мені слід поговорити з батьками. Вони можуть знайти нам хорошого адвоката. Хоча й дивно, що він узагалі нам потрібен.

— Можливо, це й хороша думка, — тривожно каже Марко. — Як я казав тобі вчора, Ресбак і досі нас підозрює. Здається, він вважає, що ми все це розіграли.

— Як він може й досі так вважати — після того, що сталося вчора? — питає Анна, і в голосі її чується роздратування. — Ну чого б йому так вважати? Лише через якусь машину, що спускалася вулицею в той самий час, коли ти ходив до Кори?

— Здебільшого.

— Я піду, — нарешті каже Анна. — Він призначив мені на десяту. — Марко виснажено киває.

— Я піду з тобою.

— Це не обов’язково, — не надто впевнено каже Анна. — Я можу попросити маму.

— Ну звісно ж, я піду. Ти не можеш з’явитися перед тими репортерами сама. Дай лише вдягну щось на себе й відвезу тебе, — каже Марко, встаючи з ліжка.

Анна дивиться, як він іде до шухляди в самих боксерках. Як він схуд — вона помічає, як у нього стирчать ребра. Вона вдячна за те, що він поїде у відділок з нею. Вона не хоче телефонувати матері й не хоче йти туди сама. Також вона вважає, що це важливо, щоб їх із Марко бачили разом, щоб вони виступали єдиним фронтом.

Після вчорашнього фіаско перед їхнім будинком знову з’явилися репортери. Анні та Марко доводиться відбиватися від них, щоб дійти до таксі — «Ауді» забрали на експертизу, а поліцейських, які допомогли б їм, немає поряд. Нарешті їм вдається дістатися до машини, що чекає на дорозі. Опинившись усередині, Анна швидко блокує двері. Через усіх тих людей, що, не стуляючи пельок, стукають їм у вікна. Їй гидко, але вона дивиться на них. Марко чортихається собі під ніс.

Анна мовчки спостерігає у вікно за тим, як натовп відлипає від машини. Вона не розуміє, як ці журналісти можуть бути такими жорстокими. Невже ні в кого з них немає дітей? Невже вони не можуть на мить уявити собі, що це таке, коли не знаєш, де твоя дитина? Лежати вночі й сумувати за нею, із заплющеними очима бачити перед собою її маленьке тіло, застигле, мертве?

Вони їдуть центром, уздовж річки, поки не прибувають до відділка. Коли Анна бачить цю будівлю, все в неї всередині стискається. Вона хоче втекти. Але Марко — поряд. Він допомагає їй вийти з машини і зайти до відділка, тримаючи її під лікоть.

Коли вони чекають біля конторки, Марко шепоче їй на вухо:

— Усе гаразд. Вони намагатимуться заплутати тебе, але ж ти знаєш, що ми не зробили нічого поганого. Я чекатиму на тебе тут.

Він заохочує її слабкою посмішкою. Вона киває у відповідь. Він м’яко кладе їй долоні на плечі, дивиться у вічі.

— Вони можуть спробувати нацькувати нас одне на одного, Анно. Вони можуть говорити про мене різне, погане.

— Що погане?

Він здвигає плечима, відводить очі.

— Я не знаю. Просто будь обережна. Не підпускай їх занадто близько.

Вона киває, але від цих слів хвилюється не менше, а більше.

У цю хвилину до них підходить детектив Ресбак. Він не посміхається.

— Дякую, що прийшли. Сюди, будь ласка.

Цього разу він відводить Анну в іншу допитну, цього разу в ту, де допитували Марко. Марко лишається сам чекати в коридорі. Анна зупиняється перед дверима кімнати й озирається на нього. Він посміхається їй якось нервово.

Вона заходить до кімнати.

Розділ 20

Анна сідає на стілець, який їй запропонували. Провалившись у нього, вона відчуває, як тремтять її коліна. Дженнінґз пропонує їй чашку кави, але вона хитає головою, відмовляючись, оскільки не впевнена, що донесе її до рота, не розливши. Цього разу вона хвилюється більше, ніж під час попереднього допиту. Їй цікаво, чому ж поліція підозрює їх із Марко. Взагалі-то, після того, як вони отримали пакунок із комбінезоном, і після того, як у них украли гроші, поліція б мала підозрювати їх менше. Очевидно ж, що їхню дитину забрав хтось інший.

Детективи сідають навпроти неї.

— Мені шкода, — каже Ресбак, — що вчора все так сталося.

Вона мовчить. У роті в неї пересохло. Руки, що лежать на колінах, сплітаються в замок.

— Заспокойтеся, будь ласка.

Вона нервово киває, але розслабитися не вдається. Вона не довіряє йому.

— У мене є декілька питань щодо того, що сталося вчора, — каже він їй.

Вона киває, облизує губи.

— Чому ви не повідомили нам, коли отримали поштою пакунок? — питає детектив. Тон у нього наче дружній.

— Ми подумали, що це занадто ризиковано, — каже Анна непевним голосом. Вона прочищає горло і продовжує: — В записці було сказано «без поліції».

Вона тягнеться за пляшкою води, яку поставили для неї на столі. Ніяк не може здолати кришку. Коли вона підносить пляшку до рота, її рука ледь помітно тремтить.

— Це ви так вважали? — питає Ресбак. — Чи це була думка Марко?

— Ми обоє так вважали.

— Нащо ви так багато торкалися до комбінезона? Будь-які докази, які могли на ньому лишитися, на жаль, знищені.

— Так, я знаю. Я не подумала. Я відчувала на ньому запах Кори, тож носила його за собою, щоб відчувати, ніби вона зі мною.

Вона починає плакати.

— Він ніби повернув її мені. Мені майже вдалося уявити, що вона у своєму ліжечку, спить. Що нічого цього не сталося.

Ресбак киває та каже:

— Розумію. Ми витягнемо все, що можна, з цього комбінезона та із записки.

— Ви вважаєте, що вона вже мертва, так? — каже вона, ніби обуха на голову опускає, і дивиться йому просто у вічі.

Ресбак теж дивиться їй просто у вічі.

— Я не знаю. Можливо, вона ще жива. Ми не припинимо пошуків.

Анна бере з коробки серветку й промокує сльози.

— Я от все думаю, — каже Ресбак, розслаблено вмощуючись на стільці, — про вашу няню.

— Нашу няню? Чому? — ошелешено питає Анна. — Вона того вечора навіть не прийшла.

— Я знаю. Просто мені цікаво. Вона хороша няня?

Анна здвигає плечима, не розуміючи, до чого він хилить.

— Вона добре ставиться до Кори. Видно, що вона любить немовлят, — багато хто з дівчат їх не любить. Вони просто приглядають за ними за гроші. — Вона думає про Катерину. — Зазвичай на неї можна покластися. Не можна звинувачувати її тільки тому, що в неї померла бабуся. Хоча — якби вона не померла, то, можливо, Кору не забрали б.

— Дозвольте от що у вас запитати: якби хтось спитав у вас про няню, чи порекомендували б ви свою? — каже Ресбак.

Анна закушує губу.

— Ні, не думаю. Часом вона засинає з музикою в навушниках. Коли ми приходимо додому, нам доводиться будити її. Тож я не рекомендувала б її знайомим.

Ресбак киває, занотовує. Підіймає очі від записника й каже:

— Розкажіть мені про свого чоловіка.

— Що про чоловіка?

— Що він за людина?