Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 27)
А потім поштою прийшов комбінезон. Отримавши його, він відчув неймовірне полегшення. Він подумав, що Брюс, мабуть, побоявся телефонувати додому, як було заплановано, навіть з мобільного із передплаченими послугами і з антивизначником. Напевно, його тривожила присутність поліції. Тому він знайшов інший спосіб.
Протягом двох наступних днів усе закінчиться. Марко відвезе гроші на місце зустрічі, яке вони до того разом вибрали, і забере Кору. А коли все буде вже позаду, він зателефонує в поліцію й розповість їм. Дасть їм неправильне описання Брюса й машини, на якій він приїхав.
Якщо й існував простіший спосіб швидко заробити два мільйони, він не міг збагнути який. Бачить Бог, він намагався.
Батьки Анни приїхали з грошима в четвер уранці. Пачки сотень. П’ять мільйонів доларів без пакування. Банкам довелося рахувати їх апаратами. Довелося попотіти, щоб так швидко зібрати стільки грошей. Це було складно. Річард переконується в тому, що всім це зрозуміло. Вони займають несподівано багато місця. Річард спакував їх у три великі спортивні сумки.
Марко схвильовано дивиться на свою дружину. Анна з матір’ю разом сидять на канапі, Анна ховається під крилом матері, яке захищає її. Анна видається маленькою та вразливою. Марко хоче, щоб Анна була сильною. Йому необхідно, щоб вона була сильною.
Він нагадує собі, що вона відчуває неймовірне напруження. Сильніше за те, яке відчуває він, якщо це можливо. Він от-от зламається під цим пресом, а він же знає, що відбувається. Вона — ні. Вона не знає, чи заберуть вони Кору сьогодні, — лише сподівається. Натомість він знає, що протягом наступних двох-трьох годин Кора вже буде вдома. Невдовзі все це закінчиться.
Брюс переведе частину грошей, що належить Марко, на офшорний рахунок, як і планувалося. Вони більше ніколи не контактуватимуть. Між ними не буде жодного зв’язку. Марко вийде сухим із води. В нього буде його маля плюс необхідна готівка.
Раптом Анна відкидає руку матері та встає.
— Я хочу поїхати з тобою, — каже вона.
Марко, ошелешений, дивиться на неї. Її очі ніби затягнуті плівкою, а все тіло тремтить. Вона так дивно дивиться на нього, що на мить йому здається, що вона все зрозуміла. Неможливо.
— Ні, Анно, — каже він. — Я їду сам. — І рішуче додає: — Ми вже обговорювали це. Ми не можемо міняти плани в останню мить.
Йому потрібно, щоб вона лишалася осторонь.
— Я можу лишитися в машині, — каже вона.
Він міцно обіймає її й шепоче їй на вухо:
— Ч-ш-ш-ш… усе буде добре. Я повернуся з Корою, обіцяю.
— Ти не можеш обіцяти. Не можеш! — її голос переходить у лемент. Марко, Еліс та Річард нашорошено спостерігають за нею.
Він обіймає її, доки вона не заспокоїться, і цього разу батьки не втручаються, дозволяючи йому бути чоловіком. Нарешті він відпускає її, дивиться їй у вічі й каже:
— Анно, мені вже час іти. Я буду там за годину. Я зателефоную тобі, коли вона буде в мене, гаразд?
Анна, трохи заспокоївшись, киває, напруга відбивається на її обличчі.
Річард іде з Марко, щоб завантажити гроші в машину, припарковану в гаражі. Вони виносять сумки через задні двері, кладуть їх у багажник і зачиняють його.
— Щасти, — каже Річард, який теж виглядає напруженим. — Не віддавай гроші, поки не забереш дитини, — каже він. — Інших інструментів у нас немає.
Марко киває та сідає в машину. Він дивиться на Річарда й каже:
— Запам’ятайте, не викликайте поліцію, поки я не дам відмашку.
— Ясно.
Марко не довіряє Річарду. Він боїться, що той викличе поліцію, щойно Марко поїде. Він дав Анні настанову постійно тримати Річарда в полі зору — він щойно ще раз нагадав їй про це пошепки на вухо — і не дозволяти йому телефонувати в поліцію, поки Марко не дасть знати, що забрав Кору. Коли він зателефонує, Брюс буде вже далеко. Але Марко все ж хвилюється. Анна зараз не дуже адекватна, він не може на неї покластися. Річард може вийти на кухню або зателефонувати з мобільного, а вона й не помітить. Або Річард може зателефонувати і при ній, щойно він вийде з будинку, — стривожено думає Марко. Вона не зможе його спинити.
Марко виганяє машину з гаража й на проїзд і починає довгу подорож до місця зустрічі. Коли він під’їжджає до в’їзду на автомагістраль, то вкривається холодним потом.
Який же він неймовірно дурний.
Річард міг уже повідомити поліції про обмін. Вони можуть спостерігати за цим спектаклем від самого початку. Можливо, про це знають усі, окрім них з Анною. Чи пішла б на це Еліс? Чи Річард узагалі сказав би їй?
Долоні Марко пітніють на кермі. Серце бухкає, а він намагається думати. Річард наполягав на залученні поліції. Вони перемогли його. Коли в житті Річард мирився з тим, що він — переможений? Річард хоче повернути Кору, але також він із тих людей, які убезпечують свої ставки. Він би також хотів мати можливість відшкодування грошей. Марко стає погано.
Що йому робити? Брюсу зателефонувати він не може. Таку можливість він утратив, оскільки Брюс не відповідає на мобільний. Тепер він, можливо, заманює Брюса прямісінько в пастку. Коли Марко виїжджає на автомагістраль, сорочка пристає йому до спини.
Розділ 18
Марко намагається вгамуватися, дихати глибше, але кісточки його пальців на кермі побіліли.
Він міг би покластися на удачу й поїхати на обмін, як і планувалося. Можливо, Річард і не сказав поліції. Кора буде сидіти в покинутому гаражі в дитячому автокріслі. Він забере її, залишить гроші та втече.
Але якщо Річад таки повідомив поліції, що тоді? Тоді, коли Марко забере Кору, віддасть гроші й забереться звідти, по гроші приїде Брюс і його схопить поліція. А що як Брюс заговорить? Тоді Марко сяде у в’язницю, і надовго.
Він може скасувати зустріч. Розвернутися, не поїхати на обмін і сподіватися, що Брюс надішле ще одне повідомлення поштою. Але як він пояснюватиме це поліції? Як він міг не прийти на обмін своєї власної викраденої дитини? В нього могла зламатися машина, він міг запізнитися, впустити можливість. Потім, якщо Брюс знову дасть про себе знати, Марко міг би спробувати знову, не повідомляючи Річарду деталей. Але Річард не дозволить Марко залишити ці гроші в себе. Дідько. Він не може нічого зробити так, щоб його тесть про це не знав, тому що Еліс дала йому владу розпоряджатися грошима.
Ні, він мусить забрати Кору сьогодні. Він мусить піти й забрати її. Він не може дозволити, щоб це затяглося, хай там що.
Поки його думки намотували кола, минуло півгодини. Він на півдорозі. Він мусить вирішити. Він перевіряє час, з’їжджає з магістралі на найближчому повороті, зупиняє машину вздовж дороги, вмикає аварійку й хапає мобільника — руки в нього тремтять. Він телефонує на мобільний Анні.
Вона одразу ж відповідає.
— Вона в тебе? — питає нетерпляче.
— Ні, ще ні, ще рано, — каже Марко. — Я хочу, щоб ти спитала в батька, чи не розказав він поліції.
— Він би цього не зробив, — каже Анна.
— Запитай у нього.
Він чує голоси на задньому плані, а потім Анна знову говорить у слухавку.
— Він каже, що нікому не сказав. Він не повідомляв поліції. А що таке?
Чи можна довіряти Річарду?
— Дай батькові слухавку, — каже Марко.
— Що таке? — каже Річард у телефон.
— Ви мусите сказати мені правду, — каже Марко. — Я мушу бути певен, що ви не сказали поліції.
— Я не повідомляв їм. Я ж казав, що не буду.
— Скажіть правду. Якщо поліція слідкує за мною, я не поїду. Я не можу допустити, щоб він відчув небезпеку й убив Кору.
— Клянуся, я нічого їм не казав. Просто їдь і забери її, заради Бога!
Чути, що Річард панікує майже так само сильно, як і Марко. Марко кладе слухавку та їде далі.
Річард Драйз міряє кроками вітальню доньки, серце б’ється йому об ребра. Він дивиться на свою жінку та доньку, зіщулених на канапі, та швидко відвертається. Він на межі й страшенно розлючений на свого зятя.
Марко ніколи йому не подобався. А тепер — Господи Боже — та як він узагалі міг
Утім, йому зрозуміло, чому Марко міг подумати, що Річард викликав копів. Від самого початку, коли Марко наполягав на тому, щоб не повідомляти в поліцію, Річард пристав на протилежну точку зору: він наполягав на тому, щоб сповістити їх про обмін, але залишився у меншості. Він казав йому, що п’ять мільйонів — великі гроші, навіть для них. Він казав, що їм не відомо напевне, чи жива Кора. Але він також сказав, що не звернеться в поліцію, — і не звернувся. Він не очікував, що Марко засумнівається в ньому останньої миті, ризикуючи зірвати обмін.
Краще б йому з’явитися на тій зустрічі. Забагато поставлено на карту, щоб дрейфити.
За півгодини Марко приїздить на визначене місце. Воно за тридцять хвилин від міста трасою, і ще майже півгодини на північний захід вужчим шосе, а потім ще трохи безлюдною сільською дорогою. Вони обрали покинуту ферму зі старим гаражем у кінці довгого заїзду. Марко під’їжджає до гаража й паркує машину перед ним. Двері зачинено. Здається, що тут немає зовсім нікого, але Брюс має бути десь поряд, звідки можна спостерігати.
Кора, напевне, десь у гаражі. Марко паморочиться в голові — цей жах майже закінчився.
Марко виходить із машини. Гроші лишаються в багажнику, а він іде до дверей гаража. Він тягне за ручку. Вона туга, але він добряче її торгає. Із гучним гримотінням двері відчиняються. Всередині погано видно, особливо коли заходиш з яскравого сонячного світла. Він уважно дослухається. Нічого. Можливо, Кора спить. У дальньому кутку на брудній підлозі стоїть крісло, на поруччях якого висить біла ковдра. Він упізнає ковдру Кори. Він кидається до автокрісла, нахиляється й зриває ковдру. В кріслі нікого немає. Охоплений жахом, він встає і, спотикаючись, задкує. Він почувається так, ніби йому дали під дих. Крісло тут. Ковдра тут. А Кори немає. Це якась божевільна витівка? Чи якась підстава? В Марко стукає у вухах. Він чує позаду якийсь звук й обертається, але не достатньо швидко. Він відчуває гострий біль у голові й валиться на підлогу гаража.