Шери Лапенья – Подружжя по сусідству (страница 26)

— Усе буде добре, — каже Анна, беручи Марко за руку. — Ми повернемо її. І всі нарешті побачать, що це ми були жертвами.

Вона стискає його руку.

— А потім ми змусимо ту кляту поліцію вибачитися.

— Твій батько ніколи не забуде про те, що це їхні гроші врятували нас.

— Він не ставиться до цього так! Він вважає, що рятує Кору. Я впевнена! Вони не використовуватимуть цього проти нас.

Його дружина часом така наївна. Марко стискає її руку у відповідь.

— Чому б тобі не прилягти й не спробувати відпочити? Я хочу ненадовго піти.

— Навряд чи я зможу заснути, але спробую. А куди ти?

— Хочу заскочити в офіс дещо перевірити. Я не був там відтоді… як забрали Кору.

— Добре.

Марко обіймає Анну.

— Хочу скоріше побачити її знов, — шепоче він.

Вона киває йому в плече. Він її відпускає.

Марко дивиться, як вона підіймається сходами, потім бере ключі з вази на столику в передпокої й виходить.

Анна збирається лягти. Але вона така заведена — водночас майже дозволяє собі сподіватися, що скоро знову побачить своє маля, і боїться, що все піде шкереберть. Як сказав її батько, в них навіть немає доказів, що Кора досі жива.

Але вона відмовляється вірити в те, що Кора мертва.

Вона скрізь носить за собою зелений комбінезончик, прикладає до обличчя і вдихає запах своєї дитини. Вона так сумує за нею, що від цього їй фізично болить. Груди знову болять. У холі нагорі вона зупиняється, притуляється до стіни й сповзає на підлогу перед дитячою кімнатою. Якщо заплющити очі й притулити комбінезончик до обличчя, можна уявити, що Кора й досі тут, що їх відділяє одна від одної лише простір холу.

Вона дозволяє собі побути в цьому видінні декілька секунд. Але потім розплющує очі. Той, хто надіслав комбінезончик, вимагає в них п’ять мільйонів доларів. Хто б це не був, йому відомо, що їхня маленька дівчинка варта п’яти мільйонів, і, очевидно, він дуже добре розуміє, що в Анни й Марко є можливість дістати такі гроші.

Можливо, це хтось, із ким вони знайомі, й досить близько. Вона повільно підводиться, застигає по дорозі до спальні. Можливо, це хтось, із ким вони добре знайомі й кому відомо, що вони мають доступ до коштів.

Коли все це закінчиться, коли Кора повернеться додому, вона присвятить усе своє життя дитині й пошукам того, хто викрав її. Можливо, відтепер вона дивитиметься на всіх людей, яких знає, як на тих, хто викрав її маля, або як на тих, кому відомо, хто це зробив.

Раптом вона розуміє, що, можливо, їй не варто носитися з цим комбінезончиком отак. Раптом щось піде не так і вони не зможуть забрати Кору, їм треба буде віднести костюмчика й записку в поліцію як доказ і підтвердження їхньої непричетності. Ясна річ, що відтепер поліція не підозрюватиме їх. Але будь-які зачіпки, які міг дати костюмчик, напевно, вже зіпсовані тим, що вона торкалася до нього й нюхала його, і навіть витирала ним сльози. Вона акуратно розкладає його на комоді у спальні. Вона дивиться на нього, покинутого на комоді. Вони лишає його там, разом із причепленою запискою з інструкціями. Вони не можуть собі дозволити припуститися помилки.

Це вперше з моменту викрадення Кори вона в будинку сама. Якби ж тільки вона могла повернутися в минуле. Протягом кількох останніх днів змішалися в одну суцільну коловерть страх і горе, жах і відчай. І зрада. Вона сказала поліції, що довіряє Марко, але вона збрехала. Щодо Синтії, вона йому не вірить. Вона думає, що в нього можуть бути від неї й інші секрети. Зрештою, в неї вони також є.

Вона плететься від свого комоду до комоду Марко й висуває верхню шухляду. Безцільно копирсається в його шкарпетках і білизні. Закінчивши з першою шухлядою, вона переходить до другої. Вона не знає, що саме шукає, але знає, що зрозуміє, коли знайде.

Розділ 17

Марко сідає в «Ауді» та їде. Але не в офіс. Натомість він повертає на найближчий виїзд і кермує з міста. Машина в’юнко петляє поміж інших машин — в «Ауді» чутливе управління. Через двадцять хвилин він звертає на вужче шосе. Незабаром він дістається знайомої брудної дороги, що веде до самотнього озера.

Він в’їжджає на засипану рінням парковку перед озером. Поряд є невеличкий кам’янистий пляж зі столиками для пікніка, проте він дуже рідко бачить, щоб ними хтось користувався. В озеро виходить довгий причал, але ніхто більше не відпливає звідти. Марко приїздить сюди роками. Завжди сам, щоразу, коли йому треба подумати.

Він зупиняє машину в тіні дерева, капотом до озера, і виходить. Спекотно й сонячно, але від озера віє прохолодою. Він сидить на капоті й дивиться на воду. Поблизу нікого немає, безлюдна місцина.

Він каже собі, що все буде добре. З Корою все гаразд, має бути гаразд. Батьки Анни дістануть гроші. Його тесть ніколи не впустить можливості побути героєм чи великим цабе, навіть якщо це коштуватиме йому невеличкого статку. Особливо, якщо це виглядатиме так, ніби він рятує Марко своїми грошима. Марко думає, що за таких обставин вони навіть про гроші не пожалкують.

Він глибоко вдихає вологе повітря й видихає, намагаючись заспокоїтися. Він відчуває запах дохлої риби, але це не має значення. Йому необхідно заповнити легені повітрям. Останні кілька днів він жив у пеклі. Марко не створений для цього. Його нерви не витримують.

Він уже шкодує, але зрештою вся ця оборудка окупиться. Коли він забере Кору й отримає свою частину грошей, усе буде гаразд. Вони віддадуть йому доньку, і в нього буде два з половиною мільйони, щоб повернути свій бізнес до нормального стану. Думка про те, що його тестю доведеться вивернути кишені, його тішить. Він ненавидить цього покидька.

З цими грошима він зможе владнати проблеми з рухом грошових мас і вивести бізнес на новий рівень. Ці гроші має влити в бізнес анонімний інвестор через Бермудські острови. Ніхто ніколи не дізнається. Його спільник, Брюс Ніланд, отримає свою половину, піде геть і триматиме рота на замку.

Марко ледве не скасував усе. Коли в останню хвилину няня не змогла прийти, він запанікував. Він хотів уже був відмовитися від свого плану. Він знав, що Катерина завжди засинає в навушниках, коли сидить із дитиною. Вони двічі поверталися додому до півночі й бачили, як вона спить на канапі у вітальні, абсолютно глуха до зовнішнього світу. Розбудити її теж було не надто просто. Анні це не подобалося. Вона вважала, що Катерина не дуже хороша няня, але було важко знайти бодай якусь, тому що в їхньому районі було надто багато дітей.

План Марко був такий: о пів на першу він піде покурити, тихенько зайде в будинок, візьме сонну Кору й винесе її через задні двері, поки Катерина спатиме. Якщо б вона прокинулася і помітила, як він заходить, йому довелося би сказати їй, що він прийшов глянути, як там дитина, адже вони недалеко, у сусідів за стінкою. Якби вона прокинулась і побачила, як він виносить дитину, йому б довелося сказати, що на хвилиночку забере Кору, аби показати сусідам. В обох випадках йому довелося б усе скасувати.

Якби все вдалося так, як він планував, то це була б історія про дитину, яку викрали, доки няня спала внизу. Але вона не змогла. Марко був у відчаї, тож йому довелося імпровізувати. Він переконав Анну залишити Кору вдома за умови, що вони ходитимуть до неї щопівгодини. Якби на радіоняні працювало відео, нічого не вийшло б, але оскільки там було тільки аудіо, все мало бути гаразд. Він винесе Кору до машини, яка вже чекатиме на нього. Він знав, що, залишаючи дитину вдома саму, вони з Анною потрапляють під удар, але вважав, що це може спрацювати.

Якби він думав, що існує бодай найменший ризик для Кори, то ніколи б не погодився на таке. Ні за які гроші.

Було нестерпно важко не бачити доньки ці кілька днів. Не мати можливості потримати її, поцілувати в маківку, відчути запах її шкіри. Не мати можливості зателефонувати й спитати, як вона там.

Не знати, що, в біса, коїться.

Марко знову нагадує собі, що з Корою все добре. Треба просто зачекати. Незабаром усе закінчиться. У них будуть і гроші, і Кора. Особливо він шкодує через те, які страждання це приносить Анні, але він каже собі, що вона буде така щаслива, коли повернуть Кору, що, можливо, в неї з’явиться якийсь сенс. За останні місяці він збіса змучився із цими своїми фінансовими проблемами, страшенно втомився спостерігати за тим, як його дружина котиться у прірву доземною спіраллю.

Все це виявилося складніше, ніж він сподівався. Коли Брюс Ніланд не зателефонував протягом дванадцяти годин після викрадення, Марко місця собі не знаходив. Вони домовилися, що до першого контакту має минути не більше дванадцяти годин. Коли минув полудень суботи, а Брюс так і не зателефонував, Марко вирішив, що той не витримав. Справа отримала багато медійної уваги. Найгірше було те, що Брюс не відповідав на номер, на який Марко мав зателефонувати в разі надзвичайної ситуації. А іншого способу зв’язатися з ним не було.

Марко передав дитину змовнику, який не здатен навіть дотримуватися плану і з яким неможливо вийти на зв’язок. Від хвилювання він втрачав розум. Адже Брюс не нашкодив дитині, правда?

Марко порозмірковував над тим, щоб зізнатися в усьому поліції, розповівши все, що знає про Брюса Ніланда, сподіваючись на те, що вони зможуть відслідкувати їх із Корою. Але вирішив, що це занадто великий ризик для Кори. Тож він вирішив вичекати.