Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 50)

Учені побоювалися: використання важкої техніки могло призвести до зсуву та ймовірної тріщини у фундаменті реакторного блока, що спричинило б витік радіоактивних речовин з активної зони реактора у ґрунт, забруднивши ґрунтові води. Таким чином, шахтарям заборонили використовувати будь-яке важке обладнання — вони мали копати фактично голими руками, паралельно — також голими руками — виштовхуючи з тунелю вагонетки, наповнені ґрунтом. І ці люди копали і штовхали. «Коли викопували камеру, ґрунт вивозили у вагонетках (їх негайно обладнали в тунелі), — пригадував Наумов. — Ми використовували вагонетки вагою півтонни. Просто уявіть: кожна зміна вивозила 90 вагонеток, а одного разу навіть встановили рекорд — 96 вагонеток! А тепер давайте порахуємо: три години — це 180 хвилин, що означає дві хвилини на вивезення півтонної вагонетки на відстань 150 метрів з її розвантаженням і поверненням. Водночас штовхали її дві людини, тоді як п’ятеро чи шестеро наповнювали її за допомогою лопат чи своїми руками».

Шахтарі працювали змінами по три години і, за словами Наумова, прагнули виконати цю роботу. Пізніше їм щедро — за радянськими стандартами — заплатять, однак тоді, як говорив Володимир Наумов, про надбавки ліквідаторам, оголошені урядом 7 травня, вони нічого не знали. «Люди вихоплювали лопати одне в одного! — згадував шахтар. — Приходила нова зміна, однак попередня заявляла їм, що ще занадто рано. Зі свого боку, перші відповідали: “Ні, наша зміна почалася дві хвилини тому!” Ентузіазму вистачало. Зрештою, ідеологія того часу була радянською, зовсім інше виховання. Популярним тоді був девіз “Хто, якщо не ми?”»

Хем Салганик, ветеран Другої світової війни і провідний український режисер-документаліст, який очолював одну з перших знімальних груп, що відвідали ЧАЕС після аварії, згадував свої дні в зоні відчуження з ностальгією: «Загалом — хоча, можливо, говорити так — гріх, — той період був дивовижним! Я згадав війну і товаришів по зброї. Не хотілося залишати ті місця — воно єднало нас одне з одним. І кожен зосереджувався на роботі й тільки на ній». Люди в забороненій зоні порівнювали свою битву проти радіації з війною зі зрозумілих причин. Ключова відмінність полягала в тому, що вони не могли бачити ворога. Як і за часів війни, були ті, хто залишав передову без дозволу, і ті, хто погодився брати участь добровільно, жертвуючи собою.

Люди, які кинулися на небезпеку стрімголов, померли першими. Протягом понад двох тижнів після вибуху кількість жертв катастрофи залишалася незмінною — дві людини. Та 7 травня число почало зростати. Того дня помер Олександр Лелюшенко, 47-літній інженер-електрик, який втік з-під медичного нагляду у Прип’ятській лікарні і повернувся на станцію боротися з наслідками аварії.

Смерть Лелюшенка була тільки початком. Двоє 23-річних лейтенантів — Володимир Правик і Віктор Кібенок, командири пожежних караулів у Чорнобилі, пішли з життя три дні потому, 11 травня. За словами Людмили Ігнатенко, дружини сержанта Василя Ігнатенка, який лежав в одній палаті з ними, перед смертю Володимира Правика його мати просила Господа забрати її замість сина. Вагітна їхньою першою дитиною Людмила жертвувала і своїм, і здоров’ям ще ненародженої дитини, тільки щоб залишатися поруч із чоловіком, чиє тіло перетворилося на джерело радіоактивного випромінювання. І хоча згодом Людмила Ігнатенко захворіла, вона вижила, щоб розповісти свою історію, відтворивши останні дні тих, хто боровся і ліквідовував радіоактивну пожежу ціною власного життя.

Людмила прибула в Москву майже відразу після після евакуації туди Василя в ніч на 27 квітня. Лікарню вона знайшла, запитавши міліціонера на залізничному вокзалі, а в радіологічне відділення потрапила, підкупивши літню жінку на вахті. Людмила благала персонал провести її в палату, де лежав чоловік, і, врешті-решт, опинилася в кабінеті головного лікаря-радіолога Ангеліни Гуськової, яка здавалася не надто чуйною. Гуськова поцікавилася, чи має Людмила дітей. Утім, єдине, що тоді турбувало Ігнатенко, — як переконати лікаря дозволити їй зустрітися з Василем. Людмила припустила: заявивши, що має дітей, вона лише зміцнить свою позицію, а тому дружина пожежника сказала, що має хлопчика і дівчинку. Насправді ж дітей не було. Про свій шостий місяць вагітності Людмила вирішила не згадувати. Гуськову відповідь жінки задовольнила, адже, з огляду на стан здоров’я Василя, малоймовірно, що пара зможе мати дітей у майбутньому. Про себе Людмила подумала — якщо аварія підірвала здоров’я Василя, вона зможе прийняти це: найголовніше — побачити чоловіка. Ангеліна Гуськова дозволила.

Стан Василя був кращим, ніж у Прип’яті, коли його обличчя набрякло. Тепер воно виглядало нормально. Він лежав у палаті разом з пожежниками, яких госпіталізували після вибуху, включаючи лейтенантів Правика та Кібенка. Побачивши Людмилу, Василь пожартував, що від неї не втечеш. Інші також були раді бачити її і цікавилися останніми новинами з Прип’яті. Вони й досі намагалися зрозуміти, що спричинило аварію. Більшість вважала, що відбувся терористичний акт чи диверсія — хтось навмисно здійняв реактор у повітря.

Людмила стала опікункою не лише для Василя, а й для інших пожежників у його палаті, чиї рідні ще не приїхали в Москву. Вона готувала для них у квартирі своєї подруги, де зупинилася, а коли пожежники більше не могли пережовувати, вона розмелювала їжу. На якомусь етапі Людмила переїхала в лікарню, щоб бути поруч із Василем і його товаришами. Одягнену в лікарняний халат, її часто плутали з молодшим медичним персоналом. Окрім того, Людмила вчилася азів радіаційної медицини. Як пояснювала лікар Гуськова, розвиток гострої променевої хвороби включає кілька стадій. Останні квітневі дні видались відносно терпимими для чорнобильських пожежників і операторів реактора — ситуація значно погіршиться у травні.

Аркадій Усков, один з інженерів реактора, який прийшов у 4-й енергоблок через кілька годин після вибуху, прийнявши диспетчерську від Олександра Акімова і його зміни, зазначав у своєму щоденнику: «Почуваюся нормально». У Московську клінічну лікарню № 6 Усков прибув у складі першої групи пацієнтів, евакуйованих із Прип’яті в ніч на 26 квітня. Загалом, він скаржився лише на постійну спрагу, а того дня його найбільше турбував дискомфорт від процедури здачі крові. «Коли кров з пальця — це нічого, але кров з вени навряд чи можна назвати задоволенням», — писав 32-річний інженер. Другого травня він зробив ще один запис у щоденнику: «Почуваюся прекрасно. Помираю від голоду».

Більшість пацієнтів тоді переймалися не власним здоров’ям, а причиною вибуху і подальшим розвитком ситуації на станції. Багато хто вважав своїм обов’язком повернутися і допомогти виправити ситуацію. «Ми часто думаємо про нашу станцію. Наших хлопців, — писав Усков 4 травня. — Далеко не найкращий час, щоб опинитися тут. Зараз ми повинні бути там». Ще через кілька днів Усков зробив запис стосовно своєї розмови з Анатолієм Дятловим, ключовою фігурою в подіях тієї фатальної ночі: «Ми говорили виключно про причини аварії».

Уперше Усков звернув увагу на зміни в самопочутті товаришів-пацієнтів 6 травня — лікар сказала йому, що «латентна» стадія променевої хвороби добігає свого кінця. На обличчі та ногах Дятлова проявилися видимі опіки, окрім того, він отримав великій опік на правій руці. Віктор Проскуряков, один із двох операторів-стажистів, відправлених до реакторного відділення, щоб з’ясувати, що сталося, перебував у особливо тяжкому стані. Люди почали помирати. «Настільки прикро помирати молодими, у розквіті сил, — писав Аркадій Усков у День Перемоги 9 травня. — Ввечері ми дивилися святковий салют, але задоволення було небагато». А 11 травня Усков помітив радіоактивні опіки на своєму тілі — на пальці, — та він став одним із тих, кому пощастило витримати випробування і повернутися на Чорнобильську АЕС. Більшості з його товаришів-пацієнтів не вдалося.

Дев’ятого травня Василь Ігнатенко подарував Людмилі квіти востаннє. Вона була в лікарняній палаті, коли він розплющив очі і запитав: «Зараз день чи ніч?» Людмила відповіла, що зараз близько дев’ятої вечора, після чого чоловік попросив відчинити вікно. На вулиці лунали салюти. «Я ж говорив, що покажу тобі Москву», — промовив Василь. Він перебував у Москві, коли служив у рядах Радянської армії, і завжди обіцяв своїй дружині, що одного дня він привезе її до столиці Радянського Союзу. «І я говорив, що завжди на свята даруватиму тобі квіти», — продовжив Василь, дістаючи три гвоздики з-під своєї подушки. Підбігши, Людмила обійняла і поцілувала свого чоловіка. Прекрасно знаючи, що дружина вагітна, а його тіло є джерелом радіоактивного випромінювання, Василь намагався перечити. Людмила провела поруч із ним усю ніч. Через кілька днів Василю мали зробити операцію з пересадки кісткового мозку: його 28-річна сестра виступила донором, щоб урятувати свого брата; з огляду на трансплантацію кісткового мозку її поклали під загальний наркоз. Людмила сподівалася на диво.

Василь Ігнатенко помер 13 травня, того ж дня, коли на Митінському кладовищі в герметичних цинкових трунах поховали лейтенантів Володимира Правика і Віктора Кібенка. Їхні тіла загорнули в поліетиленові мішки і поклали в труни. Водночас самі труни також були обгорнуті в поліетилен і покладені у ще більші труни, виготовлені з цинку. Лише після цього подвійні труни опустили в могили, облицьовані цементною плиткою. Родичів поінформували: тіла були занадто радіоактивним, щоб ховати їх в іншому місці чи будь-яким іншим чином. Члени родин підписали надані їм документи, підтверджуючи свою згоду. Їм сказали, що їхні сини були героями. Але останні більше не належали своїм родинам: їхні земні останки відтепер належали державі, яка вирішувала, що робити і як вшановувати їхню пам’ять.