Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 51)
Похорон Василя Ігнатенка проходив в обстановці повної секретності. Занепокоєння викликало поширення не радіації, а новин про людей, які помирають від променевої хвороби. Доти, доки вони повернули на кладовище, полковник Радянської армії, відповідальний за церемонію похорону, протягом кількох годин водив по Москві автобус з труною Ігнатенка і членами його родини поруч. Родичам він говорив: «На кладовище в’їзд заборонено. Кладовище атакують іноземні кореспонденти. Почекайте ще трохи». Більше не маючи сил стримувати емоції, Людмила випалила: «Чому вони приховують мого чоловіка? Він що, вбивця? Злочинець? Кого ми ховаємо?!» Полковник здався. «Їдемо на цвинтар. Дружина в істериці», — передав він по рації. Вже на території все було оточено солдатами. «Нікого не пропускали, — згадувала Людмила Ігнатенко. — Були тільки ми. Вони засипали його землею за лічені хвилини. Офіцер кричав: “Швидше! Швидше!” Мені навіть не дозволили обійняти труну. І все — в автобус. Крадькома».
Новини про похорон пожежників не мали дійти до іноземних журналістів чи — завдяки останнім — до населення Радянського Союзу загалом. Кількість смертей тільки починала збільшуватися. Протягом кількох місяців від гострої променевої хвороби помре 28 осіб. Значно більше піде з життя протягом наступних років унаслідок ускладнень, викликаних впливом високих рівнів радіації. Середня доза, отримана майже 600 000 ліквідаторами в зоні відчуження, становила 12 бер, — стократне перевищення річної норми, визначеної Міжнародною комісією з радіаційного захисту. Впродовж наступних років і десятиліть рейтинги смертності та інвалідності серед ліквідаторів значно перевищуватимуть аналогічні серед загального населення.
Розділ 5
Розплата
Глава 15
Словесна війна
Михайло Горбачов перервав своє публічне мовчання 14 травня, через 18 днів після катастрофи. «Добрий вечір, товариші! — промовив він, починаючи телевізійне звернення до країни. — Всі ви знаєте — нещодавно нас спіткало лихо». Він не звертався до своїх співвітчизників подібно Йосифові Сталіну, — як до «братів та сестер», — але говорячи «ми», Горбачов намагався відновити атмосферу довіри і солідарності між керівниками і керованими, яку — якщо вона взагалі існувала за часів СРСР — було зруйновано інформаційною політикою його ж уряду після катастрофи на ЧАЕС.
Горбачов, очевидно, не вважав, що оприлюднення правди — найбільший оптимальний варіант управління державою. «Ми вперше зіштовхнулися з такою руйнівною силою, як неконтрольована ядерна енергія», — сказав він, дотримуючись офіційної секретності щодо катастрофи 1957 року в Озерську. Утім, Генеральний секретар був абсолютно чесним, запевняючи глядачів у тому, що влада, працюючи цілодобово, робить усе від неї залежне з метою ліквідації наслідків аварії. Горбачов також надав максимально точні дані, які тоді мав, про кількість постраждалих безпосередньо внаслідок аварії — у 299 чоловік і жінок діагностували променеву хворобу, а число жертв зросло з двох до семи. Він назвав імена перших двох людей, які померли в день аварії, але не імена тих, хто помер у Московській клінічній лікарні 8 травня.
Горбачов заявив, що було вжито всіх можливих заходів з метою якомога швидшої евакуації з районів постраждалої зони. «Щойно отримавши перевірену інформацію з першоджерел, її одразу оприлюднили радянському народу і дипломатичним шляхом направили урядам інших країн», — наголосив радянський лідер. Відтоді це стане захистом для нього і його уряду: що можна вважати «перевіреною» інформацією, — питання, звісно, суб’єктивне, і саме щодо цього між Горбачовим і жителями Прип’яті, Києва та урядами інших країн виникли розбіжності.
Більша частина першого виступу Михайла Горбачова, присвяченого питанню Чорнобильської катастрофи, стосувалася полеміки і критики Заходу. «Правлячі кола США та їхніх найбільш завзятих союзників — серед яких, зокрема, я хотів би виділити Федеративну Республіку Німеччину, — розцінили цей інцидент виключно як нову можливість перешкодити розвиткові та поглибленню діалогу між Сходом і Заходом, який і так просувається з певними труднощами, виправдавши водночас гонку ядерних озброєнь, — висловився Горбачов. — На довершення було зроблено спробу продемонструвати всьому світові, що з СРСР у принципі неможливі переговори — не кажучи вже про домовленості, — таким чином даючи зелене світло подальшим приготуванням до війни».
Горбачов реагував на хвилю обурень і критики, яка прокотилася країнами Центральної та Західної Європи, — зрештою, досягнувши Сполучених Штатів Америки, — після відмови і небажання Радянського Союзу надавати інформацію про аварію та її наслідки. Коли про новину щодо поширення радіоактивної хмари за кордони Радянського Союзу дізналася європейська громадськість, політики і пересічні громадяни здійняли тривогу з огляду на безпосередні та довгострокові наслідки.
Найрізкіше відреагувала Західна Німеччина, де Ганс-Дітріх Геншер, міністр закордонних справ, вимагав зупинити всі радянські ядерні реактори; італійці ж відмовилися приймати у свої порти радянські кораблі, якщо ті перевозили будь-який вантаж з України. Утім, на реакцію країн не могла не вплинути, по-перше, їхня політика і, по-друге, важливість атомної енергії для економіки. Так, у Франції, де більшу частину електроенергії виробляли AEG, уряд усе спростовував, відмовляючись визнавати, що радіоактивна хмара з Чорнобиля взагалі коли-небудь потрапляла в повітряний простір країни. У Британії, куди хмара пішла з Франції, навіть не намагалися заперечувати чи приховувати її наявність. У комуністичних країнах Східної Європи мовчали державні лідери, але не люди. «Те, що Союз змовчав, протягом кількох днів дозволяючи нашим дітям страждати від впливу цієї хмари, пробачати не можна», — цитував журнал «Time» слова громадянина Польщі.
Сполучені Штати Америки внаслідок Чорнобильської аварії безпосередньо не постраждали, однак у підтриманні міжнародного порядку були зацікавлені більше за інших. Президент Рональд Рейган, який пішов на свій другий термін і перебував на піку популярності, у радіозверненні до нації 4 травня висловив співчуття всім, хто постраждав внаслідок катастрофи. «Ми, як і багато інших країн, зі свого боку готові надати будь-яку допомогу», — сказав Рейган, невдовзі перейшовши до критики Кремля за «його скритність і стійке небажання інформувати міжнародну спільноту щодо глобальної небезпеки цієї катастрофи». Він продовжив: «Манера врегулювання Союзом інциденту свідчить про повне нехтування законними інтересами людей в усьому світі. Ядерна аварія, що призводить до забруднення радіоактивними матеріалами низки країн, не може вважатися просто внутрішнім питанням. Союз зобов’язаний відповісти перед світом. Повний звіт про те, що сталося в Чорнобилі і що відбувається зараз, — це найменше, на що має повне право розраховувати світова спільнота».
Цей випадок — перший, коли президент Рейган, або будь-який інший західний лідер, виступив із критикою радянського підходу до розв’язання чорнобильського питання. Коли незабаром після радіозвернення журналісти запитали його про критичні зауваження, Рейган відповів: «А хіба це не відображає їхньої позиції щодо багатьох речей у їхній власній державі? Вони ставляться до всіх нас з великою недовірою». В очах самого Рейгана, загартованого бійця холодної війни, його зауваження щодо радянської системи здавалися м’якими, проте вони були сказані лише через кілька місяців після обнадійливої першої зустрічі з Горбачовим у Женеві у грудні 1985 року. Обоє вирішили зустрітися знову наступного року, і тепер ЗМІ активно обговорювали можливу дату майбутнього саміту та його порядок денний. Виступаючи на з’їзді КПРС у лютому 1986 року, Горбачов заявив не лише про американський імперіалізм, а й про нову взаємозалежність великих держав. Утім, тепер Чорнобиль, — чи, точніше кажучи, радянське врегулювання проблеми і реакція на неї американців, — загрожував підірвати нормалізацію відносини між двома наддержавами.
П’ятого травня лідери «Великої сімки», високорозвинених демократичних економік — включаючи Канаду, Францію, Німеччину, Італію, Японію, Великобританію і США, — які зустрічалися в Токіо, підготували спільну заяву щодо Чорнобильської катастрофи, яка значною мірою стала продовженням позиції, напередодні декларованої Рональдом Рейганом. Вони висловили співчуття постраждалим внаслідок катастрофи, водночас наголосивши: як ядерні держави, вони несуть відповідальність за інформування своїх сусідів про ядерні аварії — і насамперед про ті, які мають транскордонні наслідки. Того самого вони сподіваються й від СРСР. Країни G7 схвалювали новини про початок співпраці радянського уряду з Міжнародним агентством з атомної енергії зі штаб-квартирою у Відні, яке забезпечує співпрацю у сфері мирного використання ядерної енергії. Однак вони також вимагали більшої відкритості та взаємодії. «Ми закликаємо Уряд Радянського Союзу, який не зробив цього у випадку чорнобильської аварії, невідкладно надати всю інформацію, яку запросили наші та інші країни», — зазначалося в заяві.
Зовнішній світ прагнув отримати якомога більше інформації. У період з 27 квітня до 16 травня відбулося 22 візити іноземних дипломатів до Києва — безпрецедентна увага до міста, де розміщувалося всього кілька консульств, до того ж виключно комуністичних країн Східної Європи. КДБ працював, не покладаючи рук, щоб не дозволити іноземним дипломатам і журналістам отримати доступ до неофіційної інформації щодо інциденту. Телефонні дзвінки іноземних кореспондентів моніторилися, а самі журналісти зіштовхнулися з проблемами при трансляції своїх сюжетів із столиці СРСР. Лідери партії критикували так звану антирадянську кампанію, розгорнуту підбурювачами війни в західних урядах і українськими націоналістами за кордоном, які нібито лобіювали в Конгресі США посилення тиску на радянський уряд з метою надання ним детальнішої інформації власному народові та світові.