Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 52)
Тридцятого квітня послів інших країн запросили на брифінг у Міністерстві закордонних справ СРСР. Перший заступник міністра закордонних справ Анатолій Ковальов надав дані про кількість постраждалих, але загалом применшив загрозу, пов’язану з викидом радіації, але цього було не досить, щоб заспокоїти послів. Брифінг тривав до 2:30 ночі 1 травня. Після цього Ковальов роздав міністрам закордонних справ у республіках інструкції про те, як діяти за зростаючої кризи: місцеві органи влади мали пояснити стурбованим іноземцям, що аварія не загрожує їхньому здоров’ю, але якщо вони все одно прагнуть виїхати, треба надати їм таку можливість; їхні ж прохання щодо медичного огляду мають виконуватися невідкладно, адже будь-хто із симптомами променевої хвороби повинен залишитись в країні. Як резюмував інструкції Ковальова міністр закордонних справ УРСР, «завдання полягало в недопущенні виїзду хворих людей, що не залишало б нашим ворогам шансів на використання випадкових інцидентів у антирадянських цілях».
Намагання Ковальова переконати іноземних послів бажаного ефекту не мали: британці відкликали 100 своїх студентів із Києва і Мінська, столиці сусідньої Білорусі; фіни евакуювали своїх студентів із Києва. Окрім того, столицю України залишило 87 студентів-лінгвістів із США і Британії. Як і 16 канадців, яких КДБ не зміг переконати в тому, що радянський уряд не приховує від них інформацію. Студенти ж з «країн, які розвиваються», насторожені відпливом їхніх заможніших одногрупників, заявили, що їх дискримінують, і також звернулися у свої посольства з проханням евакуації. Студенти з Нігерії, Індії, Єгипту, Іраку та інших країн, проголосувавши, вирішили залишити Київ до завершення навчального року. Як звітував КДБ, деякі з них просто хотіли домогтися безплатних квитків додому, більш тривалих канікул і поблажливого ставлення на дострокових іспитах. Так чи інакше, вони виїжджали.
Наприкінці квітня група американських туристів у Києві, стривожена розмовами про аварію, спробувала придбати квитки до Ленінграда, намагаючись виїхати з України якомога швидше. Голова КДБ УРСР доповів 1-му секретарю ЦК КПУ Володимирові Щербицькому, що його агентам вдалося «нормалізувати ситуацію», тобто відкласти виліт групи. Окрім того, на негайному виїзді з країни наполягала група з 14 канадців, які стверджували, що радянські ЗМІ «приховують фактичний стан справ». КДБ також займався цією ситуацією. Завдання полягало в тому, щоб переконати іноземців, а через них уряди і суспільну думку на Заході, — в Радянському Союзі нічого екстраординарного не відбувалося.
Тоді як іноземні студенти і гості Київ залишали, інші, хто планував відвідати місто, приїжджати відмовилися. Туристичні компанії скасовували поїздки у столицю УРСР: якщо у травні 1985 року місто приймало до 1000 туристів з «капіталістичних країн» щоденно, то протягом перших травневих тижнів 1986 року КДБ нарахував не більше ніж 150 чоловік. Велосипедисти із США, Британії, Норвегії та інших західних країн відмовилися їхати до Києва, де 6 травня мали стартувати міжнародні змагання з велоспорту. Намагаючись переконати глядачів, що ситуацію контролюють, радянське телебачення показувало радянських велосипедистів та їхніх суперників із комуністичних країн, які мчали вулицями Києва. Водночас на картинці було чітко видно: на вулицях Києва, де натовпи людей мали б підтримувати атлетів та вболівати за свої команди, не було ані душі.
Завжди уважний до свого іміджу за кордоном, Михайло Горбачов з великим занепокоєнням слідкував за зростаючою хвилею західної критики, направленої на нього і його уряд. Він навіть скаржився академікові Валерію Легасову, що його прізвище називають безпідставно. Потрібно було діяти, і діяти швидко.
Шостого травня, коли після різкого сплеску протягом попередніх днів показники радіації з реактора почали знижуватися, Міністерство закордонних справ СРСР організувало пресконференцію стосовно інциденту. Відповідав за все перший заступник Ковальов, який кілька днів тому зустрічався з іноземними послами. Повістка була традиційною: холодна війна і критика США за організацію «кампанії масової істерії». Утім, на конференції також прозвучав свіжий голос — першого голови урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Бориса Щербини, який нещодавно повернувся з Прип’яті. Він визнав: спочатку рівні радіації недооцінили, внаслідок чого евакуацію цивільного населення було відкладено. Радянським журналістам та їх колегам із країн «соціалістичного табору» дозволили задавати питання безпосередньо з місця, тоді як західні кореспонденти мали показати свої заздалегідь. Незважаючи на розчарування останніх, радянський уряд нарешті почав говорити зі своїм народом та світовою спільнотою мовою правди.
Того ж дня «Правда» опублікувала статтю, в якій пояснювалося, що вибух на Чорнобильській атомній станції 26 квітня спричинив масштабну пожежу. Журналісти видання наголошували на героїчній боротьбі пожежників, які ліквідували вогонь. Обережно намагаючись надати більше інформації щодо наслідків аварії, радянське інформаційне агентство ТАРС доповіло про поширення радіоактивних речовин за межі забороненої зони в Україні та Білорусі, а також про загрозу забруднення Дніпра. Утім, радянські ЗМІ не лише інформували: вони також критикували, і мішенню був Захід, чиє обурення змусило Радянський Союз перервати своє замовчування високих рівнів радіації.
«На превеликий жаль, окремі групи на загальному фоні співчуття і розуміння намагаються використати те, що сталося, у безчесних політичних цілях, — зазначалося в тексті ТАРС. — Чутки та спекуляції, які не мають нічого спільного з елементарними нормами моралі, поширюються як пропаганда. Прикладом слугує безпідставне перебільшення щодо тисяч загиблих і паніки серед населення». Союз мав на увазі неперевірені повідомлення західних журналістів про кількість жертв, опубліковані протягом перших днів після аварії. Зі свого боку, ціль радянської верхівки полягала в дискредитації запитів урядів та журналістів західних країн про надання додаткової інформації. Союз атакував, намагаючись зберегти своє обличчя.
Приблизно тоді ж, після кількаденних відмов, Міністерство закордонних справ у Москві нарешті дало згоду на візит спочатку в Київ, а потім — на місце катастрофи обмеженої групи іноземних журналістів, включаючи репортерів із країн Заходу. Республіканська урядова комісія з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС обговорила майбутній приїзд на своєму засіданні 5 травня. Було доручено підготувати місця візиту і проінструктувати людей, які мають спілкуватися з іноземними журналістами. За останнє завдання відповідав завідувач відділу агітації та пропаганди і майбутній Президент України Леонід Кравчук. Очікувалося, що кореспонденти захочуть відвідати лікарні та райони, де проводиться деконтамінація. Окрім установки на режим секретності, у тих, хто відповідав за прийом іноземців, проявився комплекс меншовартості. «Потрібно почати з непривабливого лікарняного одягу, включаючи постільну білизну», — зауважував Григорій Ревенко, перший секретар Київського обкому КПУ Євгеній Качаловський, перший заступник Голови Ради Міністрів УРСР, запевнив присутніх на підготовчому засіданні, що він «підпише наказ про надання додаткових комплектів постільної білизни». Влада не горіла бажанням демонструвати іноземним гостям реальний стан радянських лікарень та рівень життя в комуністичній наддержаві.
Виділивши нову постільну білизну, лікарні підготували ще 8 травня, однак цим приготування «потьомкінських сіл» не обмежувалося. У КДБ висловлювали особливе занепокоєння щодо величезних черг біля залізничних кас, — кияни продовжували масово залишати столицю. «Вони [іноземні журналісти] насамперед кинуться до кас і опублікують інформацію, яка нам не потрібна», — сказав членам комісії Голова КДБ Української СРС Степан Муха. Він також поінформував своїх колег, що з 20-ти кореспондентів, які прибули в місто того дня, половину становили репортери з «капіталістичних держав». Українські високопосадовці пообіцяли розв’язати проблему довгих черг, відкривши додаткові каси — це рішення допомогло збити журналістів з пантелику. В матеріалі «New York Times», опублікованому 9 травня, стверджувалося, що кияни сотнями залишають своє місто: насаправді ж вони виїжджали десятками тисяч.
Журналісти, які відвідали Київ 8 травня, також звернули увагу на присутність великої кількості співробітників міліції на вулицях, хоча загалом ніяких ознак паніки не було — кияни виходили на прогулянки, а дехто навіть рибалив на Дніпрі. Усе це не мало нічого спільного з неперевіреними повідомленнями про тисячі загиблих і тяжкопоранених унаслідок вибуху. Голова Ради Міністрів УРСР Олександр Ляшко, який виступав перед журналістами, не відмовив собі в задоволенні взяти участь у пропагандистській війні: він попросив підвестися журналіста — автора панічної статті про наслідки аварії. Імовірно, Ляшко мав на увазі кореспондента «United Press International» Лютера Вайтінгтона, який, зустрівшись кілька тижнів тому в Москві з жителькою Києва, отримав від неї неправдиву інформацію. Деякі з його колег вважали, що Вайтінгтон, чиє знання російської в кращому разі було сумнівним, не зрозумів почутого належним чином, перекрутивши історію жінки. Як би там не було, Лютер Вайтінгтон до Києва не прилетів. «Нагадив і втік», — сказав Ляшко, зачитавши фрагмент із панічної статті. «Кореспонденти збентежились, про що свідчило бурмотіння, яке прокотилося залою», — пригадував Ляшко, очевидно, задоволений ефектом.