Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 49)

Восени 1957 року, коли на хімкобінаті «Маяк», що в закритому місті Озерську на Уралі, стався вибух підземного бака, в якому зберігалися радіоактивні відходи, солдати, чия частина розташовувалася неподалеку від місця інциденту, опинилися під ядерною хмарою, — вони й стали одночасно першими жертвами, і першими ліквідаторами досі небаченої в СРСР техногенної катастрофи. Військовослужбовців направили в найнебезпечніші зони для прибирання радіоактивних продуктів вибуху. Хтось виконувати наказ відмовився, однак більшість робили те, що їм говорили. Саме в Озерську Радянський Союз засвоїв перший досвід не лише в аспекті ліквідації наслідків ядерних катастроф, а й в аспекті залучення військових до заходів із проведення знезаражений.

Утім, Чорнобильська аварія перевершила все, з чим зіштовхувався або ж чого очікував Союз у галузі ядерної енергетики. Незабаром у складі Збройних сил СРСР вичерпали увесь потенціал хімічних підрозділів, навчених виконувати завдання з деконтамінацїї. Влада пішла на безпрецедетний крок, залучивши резервістів, — і це був єдиний спосіб мобілізувати не лише велику кількість чоловіків, а й кваліфікованих спеціалістів, яких не могли б залучити в іншій ситуації. У кінці травня всесоюзний уряд заявив, що, «зважаючи на значні масштаби заходів з деконтамінацїї, потрібно активізувати залучення відповідних підрозділів та патрулів і призвати необхідне число тих, хто придатний до військової служби, для спеціальної підготовки на період до шести місяців». Ніхто не знав, яким могло бути «необхідне число». Загалом у період з 1986 року і до 1989-го участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС узяли близько 340 000 військовослужбовців, здебільшого резервістів.

У травні 1986 року, тобто на момент прибуття перших резервістів у Чорнобильську зону, не існувало жодного закону, який би дозволяв залучення військових резервістів для подолання наслідків техногенних катастроф, а закон, ухвалений наступного року, дозволяв мобілізацію виключно на термін до двох місяців. Утім, Радянський Союз не мав нічого спільного з правовою державою: людей, мобілізованих із резерву, відправляли в Чорнобиль за розпорядженнями військових комісарів. Водночас деякі комісари обіцяли призовникам, по-перше, зарплати, що п’ятикратно перевищували їхні звичайні компенсації, і, по-друге, певні привілегії їхнім сім’ям. Ніщо з обіцяного не було схвалене урядом. Комісари мали виконувати свій план. Окремих призовників мобілізували з їхніх робочих місць, не надавши можливості побачити свої родини і попрощатися з близькими. Усе це було рівноцінне військовій обстановці. І хоча дехто всіляко намагався уникнути призову, інші поповнювали ряди ліквідаторів через почуття громадянського обов’язку.

Процес деконтамінації в Чорнобилі став завданням і відповідальністю армії, яка доклала всіх зусиль для його виконання. «І безпосередньо на станції, і в межах 30-кілометрової зони заходами з деконтамінацїї сіл, хуторів і доріг займалася армія. Вони провели колосальну роботу», — відзначав Валерій Легасов. Пілоти гелікоптерів поширювали рідку речовину, яка отримала назву «водяний суп», щоб радіоактивний пил осів на поверхні, а підрозділи хімічних військ на землі очищували поверхні стін, ґрунт і рослинність за допомогою спеціального знезаражувального розчину. Інженерні війська руйнували і закопували будівлі, конструкції та автомобілі, які не підлягали збереженню шляхом деконтамінації. Однією з найбільш відомих зон, знесених військовими, став так званий Рудий ліс площею 10 км², який складався із хвойних порід, що забарвилися в буро-червоний колір унаслідок грандіозного радіоактивного забруднення, спричиненого вибухом. Труднощі були не лише фізичними, а й моральними, оскільки в межах 30-кілометрової зони відчуження навколо станції молодим солдатам довелося зрівнювати із землею і ховати цілі села, залишені їхніми жителями.

Утім, найвідомішу операцію з очищення військові провели на даху третього реактора ЧАЕС. Загалом 3000 офіцерів, резервістів і курсантів під командуванням генерала Миколи Дмитровича Тараканова виконували роботу, з якою не могли впоратися машини, — вони збирали радіоактивні шматки графіту на даху реактора, що примикав до пошкодженого 4-го енергоблока. Одягненим у саморобне свинцеве спорядження, яке включало свинцеві фартухи і «плавки», зроблені з листового свинцю для захисту геніталіїв, їм дозволяли залишатися на даху протягом усього кілька хвилин, а часом навіть секунд. Завдання полягало в тому, щоб піднятися на дах, лопатою захопити шматок радіоактивних уламків, добігти до краю даху, викинути уламок і повернутися у відносно безпечну бетонну будівлю, де розміщувався реактор. Операцію проводили задля зниження рівня радіації на даху 3-го енергоблока і відновлення його роботи.

Генерал Тараканов і його солдати виконували накази, проте експерти часто розходились у баченні того, чи варта була робота військових їхньої самопожертви. Дехто стверджував, що очищення даху не допомагало — рівні радіації залишалися надзвичайно високими; інші більше переймалися кількістю життів, яких вимагала операція. «Я був неймовірно зворушений нашими молодими військовими, які практично голими руками збирали уламки реактора та палива на даху реактора, — писав через деякий час Віталій Скляров, міністр енергетики УРСР. — Рівні радіації там були немислимі! Хто відправив їх? Хто віддав наказ? Як це безумство і злочин можна розцінювати як героїзм? А цей жах бачила вся країна — усе транслювали на першому каналі». «Біороботи» генерала Тараканова були не першими й не останніми, хто ризикував своїм життям, виконуючи завдання, яке не давало результату. Ніхто тоді точно не міг сказати, що працюватиме, а що — ні.

Армія була здатна суттєво полегшити мобілізацію людських ресурсів, здібностей і навичок, однак вона не могла займатися всім. Ядерна та інші галузі енергетики провели власні мобілізації, направивши в зону більше людей. Це зробили керівники в будівельній, нафтовій та вугільній промисловостях і підприємствах водного господарства. Змінюючи плани із повернення контролю над реактором, урядова комісія запросила більше експертів, додаткове обладнання та ще більше людей.

Неочікуване «пробудження» реактора, яке увечері 9 травня зіпсувало Валерію Легасову і його колегам святкування Дня Перемоги, нагадало всім і кожному: незважаючи на зниження інтенсивності викидів радіації, яке почалося 5 травня, реактор і досі залишався небезпечно живим. Наступного дня, 10 травня, Валерій Легасов скористався гелікоптером, щоб оцінити ситуацію з повітря. «Важко сказати, — згадував учений, — чи могли то бути парашути, використані, щоб скинути свинець та інші матеріали, які палали. На мою думку, це в жодному разі так не виглядало. Найімовірніше, там була розпечена маса (як я зрозумів набагато пізніше) скинутого піску, глини та всього іншого». Того дня Олександр Ляшко, голова Ради Міністрів УРСР, повідомив членам Республіканської комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, що вибух було спричинено руйнуванням кірки, утвореної у верхній частині реактора внаслідок накопичення скинутих протягом попередніх днів на реактор матеріалів, — кірка розтопилася від жару. Хорошою новиною стало те, що після тимчасового сплеску викиди радіації з реактора продовжували скорочуватися.

Утім, навіть тепер ніхто не міг точно спрогнозувати, як поведеться реактор завтра. Побоювання з приводу Китайського синдрому нікуди не зникали — насамперед хвилювалися, що палаючий реактор і радіоактивне паливо рано чи пізно дійдуть до рівня ґрунтових вод. Спершу урядова комісія вирішила закачати під реактор з метою його охолодження рідкий азот. У зону привезли обладнання і направили будівельні та бурові бригади, однак невдовзі стало зрозуміло, що від цієї ідеї слід відмовитися: бригади бурильників не могли підійти близько до 4-го енергоблока з огляду на високі рівні радіації, а горизонтальне буріння з більш безпечної позиції за 3-м енергоблоком виявилося колосально складним. З доступним буровим обладнанням вони могли створити під зруйнованим реактором заморожені «кишені», але не міцну заморожену платформу, потрібну для охолодження реактор знизу.

Незважаючи на скепсис Легасова, щойно призначений голова урядової комісії Іван Силаев дав Веліхову зелене світло на будівництво бетонної платформи, яка буде охолоджуватися гідратом аміаку в трубах. Для будівництва такої платформи потрібно було прорити тунель і камеру під реактором, де б розміщувалося обладнання для охолодження. Лише тоді можна проводити труби і заливати під реактор бетон. Ті, хто підтримував ідею Веліхова, вважали, що бетонну платформу під реактором потрібно будувати в будь-якому разі. Представникам Міжнародного агентства з атомної енергії, які моніторили ситуацію в Чорнобилі зі своєї штаб-квартири у Відні, вони пояснювали: платформа також слугуватиме основою для споруди, яку потрібно звести, щоб накрити та убезпечити реактор.

З об’єкта прибрали бурове обладнання і направили шахтарів. Перші з них прибули на будівельний майданчик із Донбасу, однак незабаром почали приїжджати бригади із шахтарських міст з Росії та інших регіонів Радянського Союзу. Загалом, до проекту залучили понад 230 шахтарів з Донбасу і понад 150 — з Тульської області (приблизно 240 кілометрів від Москви). Комітетам КПРС на шахтах усього СРСР доручили відібрати найкращий робітників. Володимир Наумов, 34-річний шахтар з Тульської області, який приїхав у Прип’ять 14 травня, пригадував, що буквально кожен шахтар, направлений у Чорнобиль, був затверджений парткомом. Попереду було надважке завдання.