Сергей Плохий – Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи (страница 48)
Дев’ятого травня, тобто в День Перемоги, знову збадьорений Михайло Горбачов зателефонував до Києва Володимирові Щербицькому дізнатися, що відбувається в місті. Його турбували плани щодо евакуації. Прагнучи діяти обережно, Щербицький відповів Горбачову: «Паніку здійняла Валентина Семенівна [Шевченко] — ми ж всі лише піддалися цьому». Глибоко сексистська, однак дієва в чоловічій культурі радянської верхівки позиція. Коли Щербицький розповів Валентині Шевченко про дзвінок Горбачова, вона зі сльозами на очах поцікавилася, який тепер плані дій. «Ми вивеземо їх, — відповів 1-й секретар. — Ніхто не буде переслідувати нас за дітей». Плани уряду передбачали евакуацію 986 000 дітей з Києва та околиць до кінця травня. Влада прагнула негайно покласти край хаотичному від’їзду дітей та їхніх батьків з міста. Того дня Володимира Щербицького разом з його маленьким внуком бачили на пам’ятних заходах з нагоди Дня Перемоги. Незважаючи на власні сумніви, державні лідери хотіли транслювати киянам заспокійливе повідомлення: якщо перша людина Республіки не відвозить свого внука з Києва, мабуть, варто залишатися в місті й зі своїми дітьми.
Того дня в Іванківському штабі урядової комісії, готуючись до святкування Дня Перемоги, в доброму настрої перебував Валерій Легасов. Попередній день подарував ще більше хороших новин — з підреакторних приміщень відкачали близько 20 000 тонн води, — це, підкріплене звісткою про падіння рівнів радіації, здавалися переконливою причиною, щоб дивитися в майбутнє з оптимізмом. Легасов та інші збиралися виділити кілька годин на святкування та урочисту, вечерю. Увечері Валерій Легасов був поруч із Віталієм Масолом, і саме останній пізніше згадував, як «над реактором несподівано спалахнув вогонь, після чого розлилося рожеве сяйво. Ми не могли зрозуміти, що сталося». У своїх магнітофонних нотатках Легасов не приховував розчарування: «Безсумнівно, це засмутило. Свято 9 Травня було зіпсовано».
Незважаючи на пам’ять про перемогу в Другій світовій війні, святкувати успіх у Чорнобилі було занадто рано. Контроль над реактором у жодному разі ще не повернули. Ніхто не міг сказати, що призвело до скорочення викидів радіації. Розглядали три, наведені далі, причини: унаслідок надзвичайно інтенсивного вивільнення продуктів поділу 4 і 5 травня у реакторі різко скоротився об’єм цих продуктів, що викликало падіння температури всередині; тими ж днями стався викид усіх летючих радіонуклідів, що призвело до падіння рівнів радіації протягом наступних днів; нарешті, високі температури в реакторі 4 і 5 травня призвели до розплавлення тепловиділяючих елементів, перетворивши їх у рідину, яка потрапила в шахту реактора, де затверділа внаслідок низької температури, викликаної рідким азотом, закачаним під реактор. Лише третій варіант виправдовував дії вчених, інженерів і робочих, направлених на поліпшення ситуації.
Думки про Китайський синдром не покидали академіка Євгенія Веліхова і багатьох його колег. Як їм здавалося, реактор і досі міг прогоріти до рівня ґрунтових вод. Щоб запобігти цьому, вони хотіли заморозити ґрунт під реактором якомога швидше.
Глава 14
Розраховуючи життя
9 травня, коли Валерій Легасов і Євгеній Веліхов обговорювали ситуацію з міністром енергетики Анатолієм Майорцем, до штабу урядової комісії в Іванкові прибув направлений з Москви Григорій Медведєв. Спеціаліст-ядерник і міністерський співробітник, який на початку 1970-х обіймав посаду заступника головного інженера ЧАЕС, Медведєв уже відвідував станцію всього за кілька тижнів до вибуху.
Тепер же Григорій Медведєв приїхав, щоб допомогти повернути контроль над пошкодженим реактором. Його вразили кілька речей. По-перше, предмет розмови: учені всіляко намагалися переконати Майорця взяти на себе відповідальність за те, що відбувалося на станції, яка підпорядковувалася його ж Міністерству. Через два тижні після вибуху організацію всіх дій з метою подолання наслідків аварії точно не можна було назвати чіткою. Хоча фактично ніякої організації й не було: урядова комісія, як пожежна бригада, намагалася “гасити” надзвичайні ситуації одну за другою. «Наразі тут працюють десятки міністерств, — сказав Майорець Медведєву. — Міністерство енергетики не може координувати їх усіх». Та Веліхов вважав, що може, і саме Майорець повинен відповідати за координацію зусиль інших міністерств. «Чорнобильська атомна електростанція — ваша. Тому організовувати все маєте ви... — зауважував Веліхов. — Сьогодні, Анатолію Івановичу, потрібно розрахувати людей і життя».
Тільки потім Медведєв зрозумів, що за таких обставин означає «розрахувати людей і життя». «На вечірніх і ранкових нарадах урядової комісії, — згадував Медведєв, — кожного разу, коли вони обговорювали шляхи виконання певного завдання, — як зібрати паливо і графіт, викинуті внаслідок вибуху, як потрапити в зону підвищеної радіації або ж як відкрити чи закрити ту чи іншу клинову засувку, — Силаєв, новий голова урядової комісії, говорив: “На це нам потрібно розрахувати десь два-три життя. А для виконання того завдання — одне життя”». Через два тижні після вибуху кожен звикнувся із суворою дійсністю: для виконання поставлених завдань потрібно розрахувати не лише хвилини і години, які працівники проводять у зонах підвищеної радіації, а й кількість імовірно загублених у процесі виконання життів. Включаючи їхні власні: так, Легасов повернувся в Чорнобиль замість проходження курсу лікування від радіаційного ураження, а Веліхов, який прибув через кілька днів після приїзду Валерія Легасова, як зазначав Медведєв, виглядав не просто стомленим, а блідим — він уже отримав дозу в 50 рентгенів, що вдвічі перевищувала Допустиму. Ці люди вважали, що не мають іншого вибору. Самопожертва — своя та інших — була єдиним способом приборкати ядерного монстра. Досягнення цілі — насамперед. Підрахунок людей і життів — річ другорядна.
У словник радянської історії того періоду вони увійшли як «ліквідатори», — сотні тисяч людей, здебільшого чоловіків, були залучені державою в період після вибуху для «ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції». Декого з них почали називати «біороботами» — їхнім завдання стало прибирання радіоактивного сміття з 3-го блока. Для заходів з очищення забруднених об’єктів партійний апарат мобілізував близько 600 000 чоловіків — через відомства, інші установи і насамперед із запасу Радянської армії. Будучи нездатним організувати безпеку галузі ядерної енергетики, авторитарний радянський режим прекрасно проявляв себе при мобілізації ресурсів для подолання наслідків катастрофи. «Усе проходить своєчасно та організовано: усього один дзвінок, і рішення ухвалено, — розповідав Веліхов кореспондентові “Правды”. — Раніше домовленості досягалися місяцями — тепер достатньо однієї ночі, щоб вирішити практично будь-яке питання. Немає нікого, хто б відмовлявся працювати. Усі трудилися самовіданно». Валерій Легасов виступив на всесоюзному телебаченні, високо оцінивши нові правила гри, які відтепер не обтяжували вчених бюрократичною тяганиною і «необхідністю» безкінечних офіційних дозволів. Рішення вимагали швидкого ухвалення і негайного виконання задля недопущення іншої — потенційно значно смертоноснішої — катастрофи. Це усвідомлював кожен. «Ніколи ще не працювали так ретельно», — зауважував Борис Качура, секретар ЦК КПУ, відповідальний за реалізацію заходів щодо подолання наслідків аварії на ЧАЕС.
Було мобілізовано ресурси з усього СРСР. Незважаючи на розташування аварійно-технічного ліквідаційного центру в Іванкові, централізовано-плановий характер економіки Радянського Союзу дозволяв залучати ресурси з усієї країни. Газети писали про героїзм пожежників і успіхи в гасінні джерел радіації. Окрім того, видання наголошували на міфічному радянському «братстві народів». «Ми маємо один сакральний принцип, — писала “Правда”, цитуючи Дмитра Журавльова, одного з перших ліквідаторів, який допомагав установлювати понтонний міст через річку Прип’ять. — Сакральний принцип братства. Пліч-о-пліч з нами працюють спеціалісти, які приїхали з Білорусі. У центрі міста я зустрічав людей з Москви, Ленінграда та інших регіонів нашої Вітчизни. Усі вони прагнуть допомогти Україні якомога швидше справитися з катастрофою, яка сталася тут».
І хоча науковці не завжди знали, що робити, не бракувало людей, яких можна було б направити у найнебезпечніше місце на Землі. Людський ресурс був тим, що Радянський Союз міг мобілізувати у практично необмеженій кількості. Першими, кого направили в епіцентр ядерного смерчу, стали військовослужбовці. Пожежники, які боролися з радіаоктивним вогнем, перебували на службі і належали до внутрішніх військ. Пілоти гелікоптерів були службовцями ВПС СРСР, а офіцери і солдати хімічних військ належали до сухопутних військ. Що стосується останньої категорії, то тут велику кількість становили хлопці віком від 18 до 20 років.
Практику залучення військовослужбовців — зокрема призовників — для виконання небезпечних робіт у галузі ядерної енергетики почали освоювати ще в перші роки радянської ядерної програми. Військових відправляли для виконання особливо небезпечних завдань відразу після отримання вченими, інженерами та іншими кваліфікованими кадрами максимально допустимих доз опромінення. Останніх потребували для реалізації програми, перших вважали тими, ким можна було пожертвувати. І оскільки режим не довіряв ув’язненим ГУЛАГу, саме солдатів використовували як перших «біороботів». Призовників з республік Центральної Азії, які мали обмежене знання мови і недостатньо усвідомлювали всі небезпеки, пов’язані з ядерною енергетикою, використовували особливо часто. Тоді як максимальна доза опромінення для працівників промислових підприємств становила 25 бер, солдати виконували поставлені перед ними завдання доти, доки не отримували дозу в 45 бер, що майже удвічі перевищувало допустиму дозу.