Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 44)
Ну як говорити з привидом? Навіть не з привидом, а із штучним матеріалізованим небіжчиком. Та й небіжчики не відають, що вони вже понад тридцять років небіжчики, а коли хто й живий тепер, то не знає, що йому зараз доведеться “ершіссен” Старкова. Дивний стан напівсну-напівреальності охопив його. Але дула автоматів відбили іскорки сонця, що визирнули на мить з-за свинцевої пелени хмар. Сталь цих автоматів була цілком реальною.
— Я сказати: говори. Заген, заген, — повторив носатий.
— У лісі партизанів немає, — сказав Старков. — Була тільки група розвідників. Троє разом зі мною. Двох ви цокнули.
— Що є цок-ну-ли?
— Піф-паф, — відповів, намагаючись не посміхатися, Старков.
— Во іст партизанен груп? Загін, частина? — додав носатий.
— Пішли до залізниці. У селі тільки старики і діти. А штаб загону за Кривою балкою. Приблизно там, — і Старков показав у протилежний від села бік. — Сорок хвилин туди і назад.
Він навмисне вибрав не дуже віддалений звідси район. Втратити годину — дві на перевірку носатий не ризикнув би. А сорока хвилин цілком достатньо. Та й до села ще треба добратися: ану спробуй їхати ще тридцять хвилин по такому болоту. Жодні екрани стільки не витримають. Щоправда, його, Старкова, можуть і розстріляти, коли повернуться ні з чим з-за Кривої балки послані туди солдати, але що вдієш: людей у селі треба врятувати. І знову думав так не фізик Старков, а політрук Старков зразка сорок другого року.
Носатий подивився у вказаний Старковим бік.
— Дорт? — здивувався він. — Повтори.
— За Кривою балкою.
Носатий поворушив губами, дістав із нагрудної кишені в кілька разів складену карту, приклав її до дерева і, понишпоривши очима, тицьнув пальцем у якусь точку.
— Штаб? — повторив він. — Віфіль зольдатен? Скільки охоронять?
— Чоловік з десять.
— Цеен. Зер гут.
І тут же засумнівався:
— А якщо ти брехать, чому я вірить? Де автомат?
— Кинув у лісі, коли біг до вас.
— Нащо до нас?
— Кожному жити хочеться. Я один, а вас тридцять. І лісу не знаю. Чужий я тут.
— А чому партизан?
— Силоміць взяли, коли з міста йшов. А я безпартійний та ще й білий квиток маю.
— Що є білий квиток?
— Звільнений від воєнної служби через непридатність. Кривий я. Німці кажуть: ламе.
— Пройти мимо.
Старков, припадаючи на праву ногу, пройшов під наведеними на нього автоматами мимо носатого і повернувся на місце, де стояв раніше.
Есесівець подумав, ще раз поглянув на карту, гукнув єфрейтора і швидко промовив щось по-німецькому, з чого Старков зрозумів, що двадцять чоловік вирушать до Кривої балки, а його особу будуть вартувати двоє автоматників.
Носатий поглянув на годинника і прогавкав своєю скаліченою російською:
— Якщо немає штабу — архенген. Сук бачить? — він кивнув на товстий осиковий сук над головою Старкова. — Висіть, ясно?
— Ясно, — зітхнув Старков і запитав: — А запалити дасте?
Есесівець шпурнув йому сигарету. Старков упіймав і запалив від запальнички. Погана сигарета, але палити можна, і він не без задоволення затягнувся.
Сорок хвилин. А там хто знає, може, і поле зникне з усією вихопленою з минулого поганню.
Ліс вони і справді знали: кожний кущик, кожний пагорб, кожну стежину в зоні екранів сходили за чотири місяці — хоч кроки по пам’яті складай. Тому і Олег, і Димка точно уявляли собі, як і куди їм треба добратися. За двісті метрів звідси пролягав неглибокий яр. Якщо пройти ним до кінця, можна вийти до дороги там, де вона тягнеться з лісу до села. Туди есесівці, які прочісують чагарник, звичайно, зразу не підуть. Не знайшовши “партизанів” поблизу, вони повернуться до машини.
Розрахунок виправдався. Яром хлопці пройшли без пригод: як вони і передбачали, карателі не стали всерйоз прочісувати ліс, постріляли по кущах, де густіше, і пішли назад. Тим більше що “партизани” на вогонь не відповіли. Словом, усе йшло за планом, задуманим Старковим.
Вони вже добралися до узлісся, де дорога завертала до села. Тільки б не нарватися на гітлерівців! За кого могли їх прийняти, коли в Олега висів на грудях автомат, відібраний у полоненого “гостя”. Значить — бій, а кінець його невідомий. І невідомо тоді, чи буде виконано наказ Старкова.
Вдалині знову загурчала машина. Олег завмер: напевне, витягли. Тоді карателі обженуть їх через десять хвилин і прорвуться до села.
Навіть попереджені Рафом колгоспники підійти не встигнуть. Значить, треба щось придумати. І Олег несподівано запропонував:
— Пробирайся до села сам. Самому зручніше 1 швидше. Менше шуму. Пройдеш чагарником по узліссю — не помітять.
— А ти куди? — здивувався Димка.
— Повернуся до машин.
— Так Старков же наказав.
— Не кожний наказ слід розуміти буквально. Старков наказав приєднатися до озброєних колгоспників. Ми і приєднаємося. Тільки поодинці. Спершу ти, потім я. Якщо Старкову не вдасться затримати машини, спробую я.
— Яким чином? — Димка все ще нічого не розумів.
— По-перше, у мене “шмайсер”, по-друге, стріляю я без промаху. По-третє, мене непокоїть доля Старкова. Словом, сперечатися ні про що і ніколи. Катай до села навпростець через кущі. А я пішов.
Димка хотів втрутитися, але не встиг. Десь далеко в лісі лунали короткі автоматні черги, які переслідували єдину мету — налякати досі не виявленого противника і заспокоїти себе. Хтось кричав, хтось лаявся по-німецькому, але слів розібрати було неможливо. Та Олег і не знав німецької. Його цікавило тільки поводження Старкова.
До машин він добрався швидко. Нагнувшись, побіг уздовж стіни ліщини, порівнявся з легковиком, що стояв на дорозі, і майже безшумно розсунувши кущі, визирнув на дорогу. Есесівський офіцер із сплющеним довгим носом і рудим чубом на лобі сидів на пеньочку у розстебнутому плащі. Навпроти нього, попалюючи, стояв Старков, а збоку— двоє автоматників. Один з них намертво тримав його під прицілом “шмайсера”, інший обмінювався сигаретами з шофером, який вийшов з відкритого легковика. Ще три автоматники позаду грузовика, що видряпувався з трясовини, відпочивали на поваленій бурею сосні. Солдати мовчали, час від часу озираючись осторонь. Ясно було, що мимовільна затримка всіх дратує. І, може, оберштурмфюрер уже шкодував, що відіслав загін кудись за Криву балку — назва, яку на німецьку і перекласти неможливо. ВІД сорока хвилин залишилося лише чверть години. Тоді він повісить цього партизана і рушить із загоном до села. Носатий ще раз поглянув на годинника і позіхнув.
Отут Олег і прийняв рішення. Він короткою чергою зрізав двох автоматників і шофера. Інша черга прошила оберштурмфюрера, що позіхав. Все це сталося так швидко, що розгублені есесівці, які відпочивали позаду грузовика, не встигли нічого вдіяти. Олег перемахнув через кювет з водою і стрибнув у відкритий легковик, щось крикнувши Старкову. Той, не встигши здивуватися, одразу збагнув, що від нього вимагалося. Вихопивши з рук убитого автоматника його “шмайсер”, він дав чергу по есесівцях, які залягли за стовбуром сосни. “До мене!” — крикнув з легковика Олег, і Старков за два стрибки опинився в машині. Двигун завівся з пів-оберта.
Олег врубав зразу другу передачу і натис на акселератор. Машина завила — багато газу, пробуксувала секунду і рвонулася вперед.
Швидкість усього, що сталося, обчислювалась миттєвостями. Але есесівці вже прийшли до тями і відкрили вогонь по машині. Пізно! Страх перед несподіваним нальотом “партизанів” паралізував їх так, що вони ледве встигли скористатися прикриттям сосни, щоб відкрити вогонь, тепер уже даремний. Вони навіть не зміркували, що в їхньому розпорядженні ще залишався визволений з болота грузовик, і, петляючи між кущами, тільки стріляли вже зовсім безцільно по легковику, що ішов уперед, — купка смертельно наляканих солдатів, які втратили командира.
Залишившись на самоті, Димка гаявся недовго. Наказ є наказ. Не розуміючи і навіть не прагнучи зрозуміти, що задумав Олег, Димка знав одне: якомога швидше зв’язатися з колгоспниками. Пробираючись крізь зарості ліщини, він раптом почув постріли. Десь попереду, напевне, на дорозі. Він зупинився — заскрипіли зламані кущі. Крізь них він побачив, як промчався путівцем, ніби оскаженіла кішка, жовто-зелений плямистий легковик. Чому один, подумав Димка, адже без грузовика з солдатами він стане легкою здобиччю колгоспників. Зовсім поряд просвистіли кулі, і він відзначив, що стріляли з лісу. Зупинився, обернувся, не цілившись, вистрілив по чорній пілотці, що промайнула в глибині лісу, побіг далі.
Він не дуже добре розумів, що робив. У ньому жила тільки лють, але не сліпа і палка, а холодна й обачлива. Вона, і тільки вона, керувала його вчинками. І, може, тому, що вони втратили звичний здоровий “громадянський” смисл, лють надала їм дивної, досі не знайомої логіки: заховатися за кущем, вистрілити, змінити патрони старковського карабіна, коротка перебіжка і — знову постріл. Можливо, саме так народжувалася логіка бою в партизанських загонах — тоді, у Велику Вітчизняну. Адже в ці загони приходили не кадрові військові, іноді такі ж хлопчики з “громадянським” здоровим смислом. І смисл цей теж поступався місцем холодній люті, ненависті до ворога, а отже, — мужності, безстрашності, подвигу.
На дорозі вже нікого не було. Постріли лунали з лісу зусібіч, не чулося їх тільки звідти, куди поїхав легковик. Він уже, мабуть, вийшов з зони екранів — тут метрів двісті до межі поля, не більше. А що з Олегом, із Старковим? Може, це вони беруть участь у бою, від якого пішов Димка. Може, це їх, а не його шукають автоматні черги есесівців. Він сховався за стовбур дуба, визирнув з-за нього. Метрів за двадцять серед мокрої зелені листя промайнула чорна куртка. Димка вистрілив, перебіг до іншого дерева, вистрілив ще раз і раптом почув за спиною: