Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 46)
— Воно-то так, — погодився Старков, — тільки чи зрозуміють мене?
— А ти простіше, як було, пам’ятаєш? Ти комісар, завжди з людьми умів розмовляти. Коли не забув, звичайно. Міліцію теж покликати доведеться. Справа така — не приховаєш.
Старков кивнув згідливо: потиснув руку, пішов не кваплячись до сторожки: генератор треба вимикати, даремно електроенергію не переводити, та хлопців почекати, — згадав репліку Петровича про міліцію. Правильно — адже справа кримінальна для мирного часу. Ну що ж, підслідний Старков, як виправдовуватися будемо?
А виправдовуватися доведеться. За небезпечний експеримент. За “відсутність техніки безпеки” — так пишуть в інструкціях? За Димку. За Рафа з Олегом. За себе, зрештою.
А що за себе виправдовуватися? Перемудрував, перестарався вчений муж. За ходом досліду не угледів, за хлопцями не угледів. А результат?
Є і результат — ніяка міліція не спростує. Його теорія доведена експериментально, блискуче доведена — від цього результату не втекти!
Старков дійшов нарешті до сторожки, де, як і раніше, гудів генератор. Тільки самописи писали рівну лінію — на нулі, і на нулі ж застигла стрілка приладу, що показував напруженість поля. Напруженість — нуль. Старков вимкнув струм, поглянув на індикатор екранів: знову сьомий полетів, ніяк його Олег не налагодить.
Він сів на табурет, підібрав з підлоги англійський детектив, покинутий Рафом. Із барвистої обкладинки посміхався йому високий красень з пістолетом у руці. Старков згадав: красень цей жодного разу не замислився перед пострілом. Стріляв він праворуч і ліворуч, переступав через трупи, посміхався чарівно. Раф, який ні разу в житті не вистрілив, — мабуть, навіть із “духовушки”! — Раф чомусь любив це чтиво. І любив захоплено переказувати пригоди чергового супергероя. Напевне, психологи назвали б це комплексом неповноцінності: шукати в книжках те, чого немає і не буде в самому собі.
Немає і не буде? Психологи теж люди, а отже, не застраховані від помилок. По суті, Раф повинен заздрити Димці чи тим більше Олегові — їхнім сьогоднішнім подвигам. А сам же він зробив не менше: його місія була куди важчою за перестрілку, що почалася в лісі. Він зумів переконати Петровича зібрати і озброїти людей, змусив його повірити в те, що сталося, хоча воно було неймовірнішим, ніж усі почуті колись головою казки, та ще й озброївся сам, він, який ніколи не стріляв, не знав навіть, як прицілитися чи натиснути курок. Він знав тільки, що готувався до бою, до жорстокої воєнної сутички, про яку лише читав чи чув на шкільних уроках. Знав і не залишився в селі разом з дітьми і жінками, а пішов у бій із дробовиком проти “шмайсерів”.
До речі, два з них залишилися у Старкова і Олега разом з “трофейною” машиною з минулого. Все це доведеться, звичайно, здати. А шкода. Машина їм знадобилася б, та й Олег вже дуже вміло нею керує.
Хвацький хлопець Олег. Відчайдушний. Старкова чомусь завжди коробила ця відчайдушність. І, мабуть, даремно коробила. Радіти треба було, що не перевелися у нас хоробрі хлопці, якими так пишалися в роки війни і які, якщо знадобиться, повторять подвиг Матросова і Гастелло. Це в крові у нашого народу — героїзм, прагнення подвигу. Тож і не думай про те, що твоїх студентів у школі цього як слід не вчили. Коли політрук підіймав взвод чи роту в атаку, він не читав солдатам довгих продуманих лекцій. Він кричав охриплим голосом: “Вперед! За Батьківщину!”, і люди не чекали інших слів, бо всі інші слова були зайві, А подвиг боїться зайвих слів, відступає перед ними. Бо ж подвиг не розумування, а дія. Такий і подвиг Олега. Він не знав, що сьомий екран на межі, що поле, а разом з ним і гості з минулого ось-ось зникнуть. Він прийняв єдино правильне рішення — звершив майже неможливе.
Про свій подвиг Старков не думав. Але ж коли б екран не здав, то за які-небудь півгодини гітлерівці, що повернулися б ні з чим з-за Кривої балки, повісили б його на тому ж суку, під яким він стояв, запевняючи, що партизанського штабу в селі немає. Він навіть не згадав би про це: який ще подвиг — просто ожила десь захована в душі “воєнна кісточка”, яка давалася людям не в семирічці чи десятирічці, а одразу на полі бою. Адже і тебе, Старков, і голову ніхто, по суті, не вчив воювати, ви взяли в руки гвинтівки і пішли на фронт. І здорово воювали — такі ж хлопчики, як Димка, Раф і Олег. Отож-то й виявилося, Старков, що немає жодної різниці між тобою і твоїми студентами: бій показав, що немає її. Немає стариків і немає хлопчиків — є мужчини. Перевірку боєм закінчено.
Він підвівся і вийшов із сарая. Дощ вщух, і сіра каламуть хмар розповзлася, оголюючи блякло-голубе небо. Десь у лісі знайомо гурчав “трофейний” автомобіль, і Старков повільно пішов йому назустріч.
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ
Ніч і дощ, ніч і вітер — вологий, пронизливий, немов забутий зимою у цьому наскрізь перемерзлому квітні, у цьому фальшивому квітні, який навіть і не намагається удавати із себе середину весни. Втім, удень ще так-сяк: сонце визирне коли-не-коли, трохи зігріє вітер “помірний до сильного”, а от вночі…
“Ніч ніжна”,— сказав якийсь класик. Щасливчик — він не тюпав чорними калюжами в опівнічному мороці, коли ліхтарі на стовпах — з розумної економії, звісно! — вже не світяться, благенька парасолька потужно вихоплюється з рук, але її піднімальної сили аж ніяк не досить для того, щоб перенести тебе повітрям до самісінької зупинки тролейбуса, та й твоїх сил ледь вистачає, щоб не випустити її у вільний політ. А дощ тим часом нещадний.
До того ж іще одна суттєва незручність: холодно.
Якби були гроші, то чхати тоді на геть усі незручності: тепле таксі — найкращий засіб втекти від стихійного безладдя. Та зарплата очікувалася лише в середу, а півгодини тому настав понеділок, і навіть якщо попоститися кілька днів, то однак на карбованець та дрібні гроші, що є в кишені, до домівки на таксі не добратися. Отак воно: безгріш’я — рід подвижництва…
Вслід за парасолькою Дан вибіг з крутого провулка на Садове кільце і не без зусиль спрямував парасольку до тролейбусної зупинки. Вона була безлюдна, як і та вулиця, незважаючи на ще непізній час, і Дан сумно подумав: а що як тролейбуси вже сховались у свої теплі стійла і чекати їх безглуздо, що перспектив ніяких?
Потрібне було терпіння, і Дан вірив, що володіє ним; вій притулився спиною до дерева, дивився на автомобілі, що зрідка глісерами мчали мілкою річкою Садового кільця. Вона текла повз Дана, повз його крихітну пристань, позначену бляшаною табличкою з літерою Т на ліхтарному стовпі, асфальтовою Волгою вливалася вона в нічний шлюз тунелю, там, удалині, біля Таганки, в яскравий квадрат, трохи приглушений олівцевою штриховкою дощу.
— Давно чекаєте?
Це було слово, вірніше — слова, навіть ціла закінчена фраза з запитальною інтонацією, але вона удалася Дану явною маною, таємничим породженням вітру чи дощу, висловлюючись науковою мовою, аберацією слуху. І все ж він обернувся, визирнув з-під свого розкладного укриття, приборканої парасольки, шукаючи причину слухової помилки. Причина ця — цілком реальна, однак постала вона якоюсь малою на зріст марсіанською істотою в довгополому темному, кольору ночі, балахоні, майже без обличчя, проте Дан все ж помітив очі — чи то вони самі горіли кошачим вогнем, чи то блиснули чимось у них відображеним: може, то фари автомобіля, що промчав, спалахнули в них.
Але було щось таке, що перекреслило вигадану Даном гофманіаду, щось сучасно-раціональне, утилітарно-доцільне, навіть більше — те, що ріднило Дана з цим нічним фантомом: парасолька. Дуже картата, несерйозна, з якимись трояндочками, розводами, і, побачивши її, Дан без суму вгамував уяву, яка розгулялася, і балахон кольору ночі став звичайним модним плащем — з пелеринкою, з пояском, з усім, що належить, а очі очікувально дивилися з-під хустинки, пов’язаної, як її в’яжуть сільські жінки — по брови, щоб дощ не крапав на волосся.
Одне слово, перед Даном стояла жінка, терпляче чекаючи відповіді на своє запитання.
— Хвилин п’ять, — сказав Дан і засумнівався: і справді, скільки він стоїть, підпираючи спиною голу липу? Час збігав, здається, так же повільно, як і асфальтова річка біля низького берега тротуару, він безмірно розтягнувся цієї пустельної ночі, а то і зовсім зник — ніч поза часом. Бо куди ж тоді поділися тролейбуси? Адже розклад в них існує…
— Хвилин п’ять, — сказав Дан. — А може, й більше. Може, цілу годину.
— Ви, напевне, випили? — запитала жінка, але не було в її запитанні звичного презирства до сп’янілого чоловіка, а чулося якесь співчутливе розуміння: мовляв, я прийму ваш жарт, але поясніть мені його підгрунтя, якщо це насправді жарт.
— Випив, — зізнався Дан, — але лишень краплинку, — йому чомусь подобалося відповідати жінці, і жартувати йому теж хотілося, незважаючи на похмуру погоду, швидше наперекір їй. — Зовсім невеличку краплинку червоного вина, але вона змістила моє поняття про час, і хвилина для мене тепер дорівнює годині і навпаки.
Промовив так, послухав себе збоку: ну як?
А виявилося — ніяк.
— Ви дуже твереза, дуже промокла і дуже замерзла людина, — сказала жінка, і в її голосі не було ні усмішки, ні співчуття, лише констатація факту. — Коли доберетеся додому, то негайно прийміть ванну, випийте гарячого чаю і можете дозволити собі кілька краплинок оспіваного вами напою.