Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 48)

— Вам виходити, — швидко сказала Оля.

— Я вас проведу, — із ввічливості, із ввічливості: ти ж — джентльмен, Дан.

— Ні в якім разі. Мене не треба проводжати, я цього не люблю.

— Але Олю…

— Мені від зупинки два кроки. Ну я вас прошу…

Дан підвівся. Він уже прийняв рішення: попрощатися і піти. Завтра понеділок, важкий день, знову робота, репетиція з ранку, нервування у главку, треба виспатися і піднятися із свіжою головою по можливості. Отже, попрощатися і піти…

— Шкода, Олю. Невже так і не побачимося більше?

— Чому не побачимося? Я ж чаклунка, а чаклунки не кидають добрих людей.

Знову сміється? Хто її розбере…

— Я можу вам подзвонити?

— Краще я вам. Скажіть номер.

— Я запишу, — Дан миттю забув про тверде рішення “попрощатися і піти”, гарячково вихопив із кишені плаща записника, вирвав звідти аркушик, поквапливо надряпав — тролейбусом гойдало — номер. — Візьміть, я чекатиму.

Не обертаючись, він пробіг порожнім салоном, вистрибнув на вулицю — в ніч, у дощ, у вітер, зупинився: мимо проплив тролейбус-акваріум, за склом легко усміхалася Оля. І Дан заусміхався, так і стояв, усміхаючись, дивлячись услід акваріуму, навіть дощу не помічав. А коли помітив, витер обличчя долонею, збагнув: ой лишенько, він же парасольку в тролейбусі залишив, добру японську складану парасольку, повісив її на спинку сидіння, бовдур, заговорився — і забув…

Ну то й дідько з нею, з парасолькою.

Дан сидів верхи на моноциклі і кидав п’ять кульок. Моноцикл — по-російському, одноколісний велосипед, споруда вкрай незручна, навіть більше — безглузда. Стирчиш на вузенькому сідельці, соваєшся на ньому безперервно, перебираєш ногами на педалях, щоб не впасти носом на підлогу, утримати хитку рівновагу. Щоправда, можна щосили крутити педалі й їхати по прямій чи по колу, розсипати усмішки праворуч-ліворуч, тріумфуючим виглядом стверджуючи, що задоволення від їзди — незвичайне. Так і треба діяти, якщо ти артист цирку, коли ти виїхав на манеж на одноколісному монстрі, щоб веселити найшанованішу публіку, щоб — боронь боже! — не примусити її подумати, що тобі важко чи страшно, — ні, навпаки, ти зобов’язаний показати, який ти спритний, умілий, веселий і легкий, який прекрасно наїжджений твій моноцикл, як метко ти кидаєш свої кульки, що немов прив’язані невидимими нитками до твоїх магнітних долонь.

Дан вважався в цирку непоганим жонглером до недавнього часу. Він виконував салонний номер: тростина, котелок, монокль, запалена сигара, носова хустинка, краватка-метелик — все це літало у нього вгору-вниз зовсім недбало, ніби між іншим, а він, у фраку і штиблетах-лакишах, — ресторанний лорд — ловив цей крам на льоту руками, оком, кишенею — відстовбурченою, природно, і… ох, так: ще губами — сигару, і палив, пускав дим кільцями, лівою рукою у білосніжній рукавичці нахиляв котелок, дивився на глядачів крізь просте скло монокля, приймав оплески. Парад-аллє!

Однак набридло.

Одноманітність набридла, власний набриолінений вигляд провінційного кампіра, млосного кумира офіцерських дружин, набридли предмети туалету, які безперервно літали.

А якщо відверто, то сам Дан себе добрим жонглером не вважав, не вірив собі. Багато чого, знав, йому бракувало. Куражу циркового, коли кожний виступ як прем’єра, як бенефіс — це з артистичного ряду порівнянь, а коли взятися за загальнолюдський ряд — як перше побачення, як весільна церемонія, як, зрештою, перша шлюбна ніч. Одне слово, повертаючись до суворої прози, кураж — це постійне хвилювання, постійна напруга, настрій ось який: ступиш — і полетів. А Дан не вмів літати. Дан умів працювати. Добротно, на совість, професійно, але — без куражу.

А ще йому бракувало терпіння. Цирковий жонглер повинен бути стоїком. Якийсь класик сказав: “Талант — це терпіння!” Інший додав: “Талант — це праця!” Задовго до них російський мужичок вигадав хитромудру приказку про працю та терпіння, які все на світі здолають. Схоже, що той мужичок був знайомий із талановитим жонглером, якось втомився спостерігати за його багатогодинною роботою, а із втоми мудру думку афоризмом і вибудував.

Жонглер прокинувся — кидає кульки чи що там ще у нього під рукою. Поснідав — кидає. На репетицію прийшов — знову, природно, кидає. Пообідав — кидає. Перед сном — кидає. Якось Дан побачив зворушливу картину. Його друг Коля, жонглер від бога, один із найкращих у світовому цирку, сьорбав щі в цирковому буфеті. У правій руці в цього була ложка, перед очима, покладені на сільницю — “Три мушкетери” безсмертного Дюма-батька, а лівою він машинально кидав два тенісних м’ячики.

Два м’ячики однією рукою — гра для дітей молодшого віку.

— Нащо тобі ця морока, Кіт? — запитав його Дан, який зайшов до буфету попоїсти тих самих щів. — Два м’ячики нічому не сприяють: ні добротному травленню, ні зростаючій майстерності. Кидай три, у гіршому випадку.

Друг Коля упіймав свої м’ячі, відірвався від ложки і “Трьох мушкетерів”, сказав серйозно:

— Три не можу. Пеки що. У миску, дідько забирай, падають. Люська, дружина, лається: масні плями на сорочці, щі бризкаються.

Великий Цезар умів водночас писати, читати і розмовляти з підлеглими. Великий Коля вмів водночас обідати, читати Дюма і жонглювати. Третій м’яч відвертав його увагу або від книги, або від щів, та Коля ніколи не зупинявся на досягнутому.

Дан прийде в манеж, покидає годин зо три, спітніє до ребер:

— Вітаю, Кіт, я — в душ.

А Коля працює у швидкісному темпі з шістьома булавами, регоче, кричить услід:

— Слабачок ти, Дан. Роби, як я — знаменитим станеш!

Дан не зумів стати знаменитим, як Коля. Терпець увірвався. Та й швидко набридло йому одне й те ж, тому і вліз він тепер на моноцикл, вирішив попробувати себе в іншому амплуа. Осів на репетиційному періоді в московській студії в Ізмайлові, потихеньку готував новий номер.

— Легкої доріжки шукаєш, — сказав йому нетактовний Коля. — Сядеш на моноцикл — будь-яку халтуру публіка спустить. Як же, як же: на цій тичці і сидіти нескладно, а він — герой! — ще й кидає щось там. І ловить коли-не-коли.

— А якщо я постійно ловитиму?

— Бре-шеш, Данило, кому баки забиваєш? Немає жонглера, який би не сипав. Ти скільки кидати станеш?

— П’ять — шість.

— Булави?

— Булави, кільця, м’ячі.

— Не розмазуй картинку, Данило, залиш три булави, та тільки працюй як на землі, щоб їх видно не було, щоб вони вихором летіли, щоб дурень глядач забув про твій брусок під сідницею. Ідею схопив?

Ідею Дан схопив, непоганою здавалася ідея. Три булави Дан кидав майже віртуозно, у доброму темпі, із двох рук, каскадом, з-за спини, з-під ноги — як завгодно! — і темп, темп, темп. Щоправда, коли стояв на одному місці. Якщо починав рухатися манежем — темп губився, і пояснити цей феномен Дан не міг. Здавалося б, усе навпаки повинно вийти, проте ні, не виходило. А що на моноциклі буде? Поки на ньому міцно сидіти налаштуєшся — сто мозолів на сідниці наб’єш. Ну то й що? Скільки не набив — усі його, зате сидить “на палочці верхи” як влитий. І кидає, кидає, доки терпіння вистачить.

З ранку вистачало. Годину розкидувався, весь змок.

Тіль сказав:

— Перепочинь, бідолаха.

Дан погодився. Він взагалі легко погоджувався відпочити, а тут режисер номера особисто дозволив.

— Погано у тебе п’ять іде, — сказав Тіль.

— Без тебе знаю, — огризнувся Дан.

Дан — не Коля і тим більше не Цезар. Він не вмів робити дві складних справи разом: сидіти і кидати п’ять предметів.

— Три я освоїв у самий колір.

— Три — мало, — ліниво протягнув Тіль, з пристрастю оглянув свої руки — пещені довгопалі долоні, доглянуті нігті, на безіменному пальці правиці — перстень з агатом. А в середині агата — перлинка білою краплею. Любив себе Тіль, пестив, ніжив, навіть нервувати собі не дозволяв. — Три — фуфло.

Сказав — і край. Пояснювати — надаремно витрачати нервові клітини, які, як відомо, не відновлюються. Тіль ніколи їх не тратив, навіть у ті билинні часи, коли працював партерним акробатом, сплигував “верхнім” у колону з чотирьох. Дан тоді ще не народився, напевне. І ніхто не народився. Так ніхто і не відав, скільки років Тілю. Може, шістдесят, а може, всі сто. Агасфер.

До речі, чому він — Тіль? У смислі — Уленшпігель? На погляд Дана, нічого спільного: гумору ні на гріш, войовничості ніякої. Правду він шукати не любить, вважає, що вона, правда його люб’язна, сама з’явиться, коли її час настане. Та й яка Тілю правда потрібна? Тиха, рівненька, щоб не тривожила, не хвилювала, не виводила його із стійкої рівноваги.

Ходить чутка, що Тіль — то прізвище. Мовляв, він француз, голландець чи італієць, чиї пращури прибули в Росію у скрипучому возі Мельпомени, а потім якось відстали від нього, осіли на російській ниві, натуралізувалися. Давним-давно, кажуть, це сталося. За царя Гороха.

Але оскільки Тіль — прізвище, то що за ім’я-по батькові він носить? Цього Дан теж не відав. Завжди Тіль був тільки Тілем і ніким більше, і всі в цирку — від малого до великого, від позаштатного уніформіста до народного артиста — називали його саме так і лише на “ти”. І він усіх на “ти” величав. Від народного артиста до позаштатного уніформіста.

Тепер він сидів у манежі біля бар’єра на складаному рибальському стільчику, який завжди носив з собою у портфелі (о, портфель Тіля! Йому треба співати особливі саги — його старожитності і місткості, де з незапам’ятних часів уміщувалися сценарії впереміш з термосом і бутербродами, складаний стілець і складана парасолька, антикварні книги і повний манікюрний набір, якому заздрило не одне покоління циркових талантів), сидів він спокійнісінько, витягши худі ніжки, і штани його були ідеалом прасування, а чорні напівчеревики сяяли дзеркальною ясністю, незважаючи на дощ і болото. Втім, ясність ця дивувала найменше: Тіль носив калоші — це в другій половині двадцятого століття! — і вони найакуратнішим чином примостилися біля алюмінієвої ніжки стільчика.