Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 49)

— До речі, Данчику, — сказав Тіль, виймаючи з нагрудної кишені пилочку для нігтів і проводячи нею по відполірованому нігтику на мізинці: щось там його не влаштовувало, якусь шерехатість виявило його прискіпливе око: — Тобі якась шантретка дзвонила.

Дан зліз з моноцикла, сів на бар’єр, масажував зап’ястя, слухав Тіля напіввуха.

— З чого ти взяв, що шантретка? І чому шантретка, а не шатенка?

— Любий Данчику, відповідаю в міру надходження запитань. Відповідь перша: за голосом, голос у неї шантретистий. Відповідь друга: так куртуазніше.

— А в білявок, виходить, голос білявіший?

— Точно так, Данчику, ти піймав саму суть. А в брюнеток, дозволю собі доповнити, брюнетистий голосок, Данчику, і це жахливо, жахливо, повір старому Тілю.

— Не любиш брюнеток, Тілю?

— Боюсь, Данчику. Вони всі — вампіреси. Накинуться, закусають, з’їдять без солі.

— І калоші?

— Калоші не стануть, Данчику, вони скриплять неприємно. У мене від цього скрипіння мурашки по тілу.

— Якщо мурашки, треба в лазню, — невдало поглузував Дан. Втім, тепер йому було байдуже, як глузувати: руки поболювали — чи то старий перелом на непогоду давався взнаки, чи то крепатуру заробив, м’яз потягнув. — Так що то за шантретка, з’ясував, Тілю? Ти ж не міг не з’ясувати, ти ж допитливий.

— Ти груба і некультурна людина, Данчику, і тому погано кидаєш пять кульок — немає в тобі легкості, немає і не з’явиться. Вона дається лише натурам, які все тонко відчувають.

— Як ти?

— Саме так, мон шер. І тому я дозволив собі запитати у шантретки її позивні, бо не хотів тебе хвилювати, примушувати думати про те, хто б це міг тобі дзвонити. У неї прекрасне ім’я, Данчику, тобі дуже підфортило: її звати Олею. Вслухайся: О-ля! Поема екстазу, Данчику, повір старому Тілю.

Оля? Яка Оля? Дан першої миті навіть не збагнув, що це може бути учорашня тролейбусна чаклунка, а коли зрозумів, що це вона, ніхто інший, вона одна — Оля, то зістрибнув з бар’єра, рвонув до виходу і… пригальмував: куди ж бігти? Телефону її він не знає, як кажуть, зв’язок односторонній.

— Коли дзвонила?

— Годину тому. Ти тільки-тільки вмостився на моноцикл. А я мимо апарату йшов і трубочку у вахтера перехопив.

— Що ж ти мене не покликав, бісів відьмак?

— По-перше, я не бісів відьмак, а твій режисер. — Тіль покінчив з мізинцем і заховав пилку в кишеню. Він не ображався на Дана і ні на кого ніколи не ображався, можливо, тому, що беріг свої дорогоцінні нерви, та й сам він лише зовні мав вигляд велемовного і куртуазного, а то іншого разу так обізве, що навіть звичні до всього циркові дами вуха затуляють. І все, помітьте, спокійно, на понижених тонах — нібито і не образив. — І якщо ти, Данчику, бездара жалюгідна, будеш мене огуджувати, все життя на репетиційному просидиш. Повір старому Тілю.

Старому Тілю вірити було варто.

— Вибач, Тілю, погарячкував, — сказав Дан. — І все-таки чому ти не покликав мене до телефону?

— Тому що бачив: працюєш. І начебто з бажанням — рідкісний випадок. Не став відривати, а чемненько попросив Олю передзвонити через годину. Вона в тебе точна?

— Не знаю, — сказав Дан, — ще не випадало перевірити.

— Дякуй Тілю, він тобі створив таку можливість перевірити.

І в цей час, наче в детективі чи — навпаки — у вагомій комедії ситуацій, до зали зазирнув вахтер:

— Даниле Фроловичу, вас до телефону.

Дан перемайнув через бар’єр, побіг до дверей, а Тіль, як завжди, кинув йому у спину:

— Дивовижна точність!

Дан обережно, немов боячись упустити, взяв трубку і проказав у неї казенним голосом:

— Слухаю вас.

— Здрастуйте, Дан, — шантретисто сказала трубка. — Це Оля, якщо ви мене пам’ятаєте.

Класична форма порожньої ввічливості! Невже вона вирішила, що Дан міг її забути з учорашнього вечора — просто за часом, без урахування того незрозумілого і дивного враження, яке вона справила на нього.

— Я вас пам’ятаю, Олю.

— А мені здалося, у вас погана пам’ять.

— Чому?

— А парасолька?

Тут у Дана сам по собі з’явився геніальний, як на його погляд, хід.

— Я її навмисне залишив.

— Навмисне?

— Звичайно. Просто так ви могли б і не подзвонити, а не повернути чужу парасольку — совість не дозволила б.

— Я могла б її здати у бюро знахідок.

— Не могли. Де гарантія, що я б про це здогадався? А отже— прощавай, парасольочко…

— Ну гаразд, не в бюро, то в міліцію. Там би вас знайшли.

Тут вона непогано викрутилася. Думай, Дан, воруши звилинами…

— Вперше бачу чаклунку, яка звертається по допомогу до міліції.

Засміялася. Цікаво, що б сказав Тіль про її сміх? Якого він кольору?

— Переконали. То як мені віддати вам парасольку?

— Що за питання? Тільки особисто. Не на пошту ж іти чаклунці.

— Згодна. Ділове спостереження. Ви, виявляється, великий знавець життя і звичаїв великого світу магії.

— На тім стоїмо, — згодився Дан. — Що ви робите сьогодні ввечері?

Краєм ока він подивився на вахтера, який щосили прагнув видаватися індиферентним. А може, і справді, начхати йому було на галантні потуги якогось жонглера: скільки при ньому по цьому бувалому, з усіх боків скотчем заклеєному телефонному апарату побачень призначено — не перелічити. Набридло вже, певно, вахтерові: цілий день одне й те ж…

— Я вільна.

Яка вона прекрасно проста, подумав Дан. Ніякої гри, жодної манірності: мовляв, не знаю ще, стільки задумів, треба почекати, подивитися в записник…

— Тоді я вас зустріну на Самотьоці, на зупинці. Ну де я зійшов, гаразд?

— Гаразд. Я звільнюся о шостій.

— Отже, о пів на сьому?

— Я встигну.

— До вечора.

— До побачення.

Короткі гудки: ту-ту-ту. Поклала трубку. Дан трохи послухав їх і теж поклав трубку на важіль.

Тіль сидів на стільчику у тій же позі рибалки-сибарита, тільки замість ставка перед ним був розстелений брудно-малиновий килим репетиційного манежу. На манежі осиротіло лежав покинутий Даном хромовий моноцикл.

— Поговорив? — запитав Тіль.

— Поговорив.

— Приступай до діла.

— Мені у главк треба, — спробував відкрутитися Дан.