Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 45)

— Хальт! Хенде!

Повільно підняв руки вгору — у правій карабін, обернувся.

На нього дивився чорномундирний німець, виставивши вперед дуло пістолета.

І знову Димка подумав, що йому не страшний ні цей есесівець, ні його пістолет. Подумав і здивувався: як же це? Адже есесівець — не артист кіно, не привид, і кулі в його пістолеті справжні — дев’ять грамів свинцю.

Димка відвів праву руку назад і з силою швиргонув карабін у нациста. Потім одразу пригнувся, стрибнув убік, і раптом щось ударило його в бік, потім у плече, обпекло на якусь мить. Він зупинився здивований, притиснув руку до грудей, дивився, як розпливається під пальцями чорно-червона пляма, мокра і липка. І все навколо стало чорно-червоним і липким, погасли звук і світло. І Димка вже не почув ні гуркоту ще одного пострілу, ні шелесту кроків поблизу, ні монотонного шуму дощу, який припустив сильніше і частіше.

Голова з подивом дивився на вбитого есесівця в ненависному, чорному мундирі, на його недоладно скорчену руку, що стискала чорний “вальтер”, на ствол свого дробовика, з якого ще вився синій димок.

А Раф кинувся до Димки, термосив його, щось кричав і раптом умовк, з жахом побачив темну пляму крові на грудях і тонку малинову цівку, що повзла на підборіддя з куточка рота.

— Димко, Димко, — безтямно прошепотів Раф і заплакав, нічого не бачачи довкола себе.

І навіть нічого не зрозумів, коли голова грубо відштовхнув його, — сів на мокру землю, брудним кулаком розмазуючи сльози по обличчю. А голова звично — із співчуттям, що довелося згадати цю стару звичку, — нахилився над Димкою, притиснув вухо до грудей, послухав зосереджено й усміхнувся:

— Живий!

Потім рвонув штормівку, ковбойку, майку, що просякла кров’ю. Сказав Рафу:

— Ей, хлопче, отямся. У вас у сторожці бинти є?

— Які бинти? — схлипнув Раф. — Бій довкола.

І раптом осікся: навкруги панувала туга непрозора тиша, по якій лунко били часті краплі дощу.

— Що це? — здивовано запитав він, глянувши туди, де щойно лежав труп убитого гітлерівця: трупа не було.

Лише трава на тому місці, де він лежав, ще залишалася прим’ятою. І поряд валявся використаний рушничний патрон, що його викинув голова.

— Втік, чи що? — запитав Петрович. — Не схоже: я не промазав.

Позаду зашурхотіли кущі. Раф обернувся і полегшено зітхнув: на галявину вийшли Старков і Олег. Збуджені, схвильовані, схожі на стайєрів, що закінчили багатокілометровий пробіг нога в ногу, чомусь радісні і, на відміну від стайєрів, зовсім не втомлені. І в того і в другого на грудях теліпалися німецькі автомати. І тут вони побачили Димку на траві і голову, який стояв перед ним навколішки.

— Що з ним? — Старков кинувся уперед, схилився над пораненим.

— Живий, — сказав голова. — Не метушись. Нехай краще хтось добіжить до сторожки, бинти візьме. Чи простирадло у крайньому випадку.

— У нас є бинти, — швидко сказав Олег. — Я зараз збігаю.

Поки він бігав, Старков і голова обережно роздягли пораненого Димку. Раф, який усе ще схлипував, приніс у фляжці води із струмка, і голова вміло промив рани. Димка так і не опритомнював, тільки постогнав крізь зуби, коли голова бинтував йому груди і плече.

— Хоча рана і не небезпечна, але хлопця однак треба в лікарню, — сказав голова. — І хутчіш. Хто піде по машину?

— А навіщо по неї ходити? — відгукнувся Олег. — Ми її поряд залишили. Біля річки.

— Що залишили? — здивовано запитав голова.

— Легковик. Ми його у фашистів відбили.

Старков з цікавістю подивився на нього. Загалом тепер, коли стан Димки вже не викликав особливих побоювань, Старков міг спокійно розмірковувати про те нове, що відкрилося в його хлопцях. І, мабуть, Олег відкрився найбільш несподівано.

— Ти думаєш, що машина тебе так і чекає? — запитав Старков.

— Чекає, куди дінеться, — ліниво протягнув Олег.

Він теж заспокоївся, побачивши, що Димка живий, і тепер явно насолоджувався своєю перевагою: він щось знав, а Старков — ні. Більше того: від його знання щось залежало — дуже важливе. Але цим “щось” було Димчине життя, і Олег, не ламаючись за звичкою, пояснив:

— Я, коли за бинтами бігав, бачив її.

— Біля річки? — запитав Старков, і Олег, збагнувши смисл запитання, кивнув ствердно:

— Метрів за сто від зони екранів, — потім кивнув на Димку: — Несіть його до дороги, а я машину прижену.

Легковик виявився цілісіньким, тільки верх його у багатьох місцях був прострілений. Голова сунув палець в один з отворів трохи нижче, запитав Олега:

— У сорочці народився, хлопче?

— Так, — хихотнув той, — у куленепробивній. — І до Рафа: — Сідай, рюмса, на заднє сидіння — допоможеш мені.

Він зрушив машину й обережно повів її дорогою, намагаючись об’їжджати грудки і вибоїни. І навіть виїхавши з лісу, не додав швидкості: зайва чверть години не грала для Димки особливої ролі, а трясіння поганою дорогою відчутніше на великій швидкості.

— Хоробрий хлопець, — сказав голова. — Такі у війну особливо цінувалися. Так би мовити, в першу чергу.

— І гинули теж у першу чергу, — відгукнувся Старков.

— Ну, не скажи: цей уміє бути дуже обережним. Дивись, як пораненого повіз — не ворухнув.

— Уміє, — підтвердив Старков.

Олег справді вмів. Умів ризикувати — на самій грані, на тонкому канаті, коли рятує тільки хіба що почуття балансу. В Олега було воно — це почуття, і він відмінно ним користувався. Як у цирку: канатоходець під куполом гойднеться вбік, і публіка ахне, завмираючи від страху. І не знає дурна публіка, що все це — тільки вмілий хід, добре розрахований на те, щоб вона ахнула, щоб вибухнула оплесками — цінуйте вміння маестро! Він ризикував, цей канатоходець — ще б пак! — але чуття балансу, вміння бути обережним на грані не підводить.

Майже не підводить.

— А куди фашисти поділися? — обережно запитав голова: він, певне, вважав, що вчений має право не відповідати на наївні для нього запитання.

Старков так не вважав і охоче пояснив:

— Їхній час закінчився. Якийсь із екранів не витримав, згорів, часове поле зникло, а разом з ним — і гості з минулого. Вважаю, що вони тепер перебувають у цьому ж лісі, тільки в сорок другому році.

— Живі?

— А може, й мертві, якщо нарвалися на партизанів.

— Так ми ж і партизанили в цих лісах.

— Не тільки ми. Біля цього села могли діяти й інші.

— Отже, зникли, — замислено повторив голова. — Назад повернулися. А як же машина?

— Машина вийшла з зони дії поля, тому воно і не захопило її.

Голова все ще не розумів.

— А коли б вони вийшли, як ти кажеш, із цієї зони, то й вони могли б залишитися?

— Могли б, — кивнув Старков. — Тільки ми їм завадили.

— Це правильно, — згодився голова. — І, правда, по-твоєму, по-вченому, я розуміти не можу. У голові не вкладається.

Старков усміхнувся:

— У мене теж не укладалося.

А якщо чесно, то й тепер не укладається. Як у добрих старих романах, прокинутися і сказати: “Ой, який страшний сон!” Але добрі старі романи мирно пиляться на бібліотечних полицях, а “трофейна” машина із простреленим кузовом везе в райлікарню хлопця, який народився у п’ятдесятих роках, пораненого кулею, випущеною в сорок другому.

— А що ти колгоспникам сказав? — запитав він.

— Про банду в старій німецькій формі. Пограбували, мовляв, десь трофейний склад. Кажуть, є такий у місті. Для кіно.

— І повірили?

— Хто ж не повірить? Якщо сказав, — значить так. Довіряють мені люди.

— Так виявиться ж, що ніякої банди немає. Розмови підуть, міліція стрепенеться, а бандитів як вітром здуло.

— Ось ти і розтлумачиш, щоб даремно не бовкали. Я людей покличу, а ти пояснюй. Завтра у клубі й зберемося. Я розповім, чому про банду збрехнув. До речі, і не збрехнув: була банда, чи не так?