Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 43)

А відстрочка і справді була нетривалою. Від машини, що все ще сиділа в болоті, долинула німецька лайка.

— Єфрейторе, чув постріл? — запитав хтось із легковика,

— Ні, пане оберштурмфюрер, — відповів єфрейтор, не вилізаючи, однак, з теплої кабіни грузовика.

Це явно не сподобалося офіцерові.

— До мене! — наказав він.

Рудий єфрейтор вистрибнув із кабіни і перевальцем побіг по глині до легковика. Він зупинився біля нього, зігнувся догідливо, і Старков подумав, що його обтягнута чорним кітелем спина — теж непогана мішень. Він тільки подумав про це, усміхнувся про себе — стримуй, мовляв, емоції, політрук, — і здригнувся від гуркоту пострілу. Чорна спина єфрейтора смикнулася, він неприродно випрямився, схопився за брезентовий верх легковика і, не втримавши свого важкого тіла, повільно сповз на дорогу.

— Хто? — в люті обернувся Старков і осікся: йому весело усміхався Олег.

— Як я його? Тепер почнеться…

“Тепер почнеться”, — тужливо подумав Старков.

І ще подумав, що хлопець загалом не винен: німецької не знає, тому і не зрозумів, що було хвилин п’ятнадцять відстрочки, від якої відмовився, накликавши біду.

Загалом не винен. А зокрема? Старков, дивлячись на усміхнене обличчя Олега, який перезаряджав рушницю, подумав про ту незвичайну легкість, з якою молодий хлопець тільки що вбив людину. Та не людину ж, сам собі заперечив Старков, — гітлерівця, вбивцю. Але це ти знаєш, що він — садист і убивця, ти його пам’ятаєш, чи не його — йому подібних, ти їх знаєш, а Олег? Для Олега всі ці поняття — теорія, сторінки з підручника, однак він…

Старков відмахнувся від цієї думки, забув про неї. Розпочалися справи важливіші.

— Ахтунг! — вигукнув есесівець, який вискочив із свого легковика і вже заховався в чагарнику. — Партизанен. Файєр!

І Старков чи то вигукнув, чи то шепнув:

— Вогонь!

Есесівські карателі стрибали з кузова і пірнали в ліс. Старков піймав на мушку одного — у стрибку — і вистрілив: є! Ще один, ще, ще… Поряд стріляв Олег, час від часу перезаряджаючи тулку, напівголосом примовляв:

— Влучив… Влучив… От дідько, мимо…

На Димчиній стороні було тихо, а може, це тільки здалося Старкову — він і розбиратися не став, ніколи, — перезарядив карабін, припав щокою до ложа.

Німці з-за кущів відкрили по них вогонь. Дзвінко і розкотисто дирчали автомати, десь над головою — приціл неточний! — свистіли кулі, і, власне кажучи, відповідати уже не було сенсу. Зрізані пострілами “пришельці” залишилися лежати біля машини, а інших уже не було видно. А стріляти на звук — то даремно витрачати патрони.

Чорномундирний оберштурмфюрер теж не був профаном. Автоматні черги зразу ж вщухли, і раптова тиша, що зависла над лісом, видалася Старкову дивно нереальною, наче хтось вимкнув звук, а зображення на екрані залишилося: та ж роз’їжджена дорога над гіркою, ті ж куші ліщини на узбіччі, покинуті машини і трупи біля них.

Старков полічив: трупів було сім. Чотирьох зрізав він сам, а троє, мабуть, припадають “на долю” хлопців. Мабуть, то Олег: Димка, здається, зовсім не стріляв — чи то злякався, чи то не встиг.

— Швидко відходити! — шепнув Старков і, пригнувшись, побіг у глиб лісу, петляючи серед дерев.

Він розумів, що їхнє торжество буде нетривалим. Звук пострілу з автомата чи карабіна не сплутаєш з пострілом із мисливської рушниці. А погано озброєні партизани навряд чи сильно налякають карателів. Тепер Старков не сумнівався, що вони виловили з минулого саме взвод карателів. Отакого ж мокрого осіннього дня понад тридцять років тому їхав цей взвод такою ж мокрою осінньою дорогою, можливо, так же застряв на півгодини, можливо, теж зустрів партизанів — справжніх! — а можливо, і прорвався до села. Якщо так, то хтось із колгоспників, напевно, зберіг пам’ять про цей рядовий, але страшний епізод минулої війни.

Минулої? Знову обмовка. Хто знає: чи точно збігається час у теперішньому і в минулому і чи дорівнюють дві години, проведені карателями у дні нинішньому, двом годинам дня давно минулого. А може, повернувшись у сорок другий рік — Старков все-таки вірив у це повернення! — хтось із карателів зверне увагу на те, що їхній час зупинився, що повернулися вони тієї ж миті, з якої вирушили у тривалу подорож по часовій петлі. Хто знає примхи часу, його незрозумілі закони, поведінку? Та хто, зрештою, знає, що таке сам час? Ніхто не знає, думав Старков, а його теорія — лише боязка спроба поступатися у товсту стіну, за якою — невідомість, загадка, ніч.

— Стійте! — раптом шепнув Олег. — Чуєте?

Десь позаду хруснула гілка, зашаруділи в траві краплі, що впали з потривоженого кимось дерева.

Старков безшумно ступив за кущ, за ним — Димка й Олег. Через кілька секунд на маленьку галявину, де вони тільки що стояли, обережно вийшла людина в чорній есесівській формі. Вона озиралася, стискуючи в руках мокрий від дощу “шмайсер”, потім ступила вперед — і захрипіла в не дуже ввічливих обіймах Олега.

— Штіллер! — сказав йому по-німецькому Старков, увіткнувши в груди німцю дуло свого карабіна. — Во зінд андере? — І додав російською: — Де інші?

Німець заперечливо похитав головою, скосив очі на старковський палець, що завмер на спусковому гачку. Старков зрозумів його і повільно повів гачок на себе.

— Найн, найн, — швидко сказав німець і підняв руки.

— Ес іст бессер, це вже краще, — схвалив Старков. — Ми тебе не вб’ємо. Ніхт ершляген. Ти звідки? Фон во?

— Бо-ро-ви-чі, — німець ретельно вимовив важке російське слово. — Айн кляйне штадт. Гестапо.

— Районний центр, — сказав Старков і знову запитав: — А сюди навіщо? Варум, варум? — І обвів рукою довкола.

— Іх вайс ніхт.

— Не знає, — переклав Олегові Старков і знову поворушив пальцем на спусковому гачку.

— Аусфалль. Етрафеспедиціон, — пояснив німець.

— Вилазка. Каральна акція, — повторив по-російському Старков.

Німець явно не брехав. Командування звично не посвячувало солдатів у подробиці операцій. Каральна акція — достатнє пояснення, тим більше що подібні акції — звична справа для таких ось чорномундирних “орлів”, які бували нахабно хоробрі із беззбройними жінками і тремтіли від страху під дулом карабіна чи автомата.

Старков дістав із кишені носову хустину, критично оглянув її. Хустинка була далеко не першої свіжості, але гігієна тут не обов’язкова.

— Відкрий пащу, — сказав Старков німцеві і сам показав, як це зробити.

Той слухняно вишкірився, і Старков вправно забив хустину йому в рот, потім, витягши з його штанів ремінь, кинув Димці:

— Зв’яжи руки.

Зв’язаного німця поклали під ялинку, і турботливий Димка прикрив йому обличчя пілоткою.

— Щоб дощ не мочив, — пояснив він.

— Можна, я візьму його автомат? — запитав у Старкова Олег.

— Візьми, звичайно. Запасні обойми вони тримають у підсумку.

— Знайшов, — повідомив Олег.

— Ось що, хлопці, — подумавши, сказав Старков. — Якщо судити по цьому вікінгу, то вони вирішили прочісувати ліс поблизу. Грузовик майже витягли, але явно ще затримаються. Тому пробирайтеся ви назустріч Петровичу з його загоном — два зайвих бійці знадобляться. Намагайтеся обійти карателів з тилу — ліс знаєте.

— А ви? — майже водночас запитали Олег і Димка.

— Піду до німців.

— По кулю в голову?

— Всі кулі повз нас, — засміявся Старков. — Схитрую. По-німецькому трошки вмію, але вигляду не подам. Спробую затримати їх найдовше, — можливо, який-небудь з екранів зірветься.

— Як це затримати? — здивувався Олег.

— Знайдемо спосіб, — усміхнувся Старков і додав уривчасто: — А ви йдіть, як умовилися. Це наказ.

Віддавши свою зброю хлопцям — в останній момент Старков вирішив, що карабін йому не знадобиться, — він скинув спідню сорочку і, розмахуючи нею, як білим прапором, пішов навперейми чагарником до грузовика, що застряв.

Побачивши людину, яка розмахує сорочкою, есесівці, крім тих, що розбрелися лісом у пошуках партизанів, загрозливо підняли автомати.

— Хальт! — скомандував один із них.

— Шпрехен зі руссіш? — крикнув Старков.

Із легковика виліз уже знайомий здалеку оберштурмфюрер, носатий, рудий, чуб в якого спадав по-гітлерівському на чоло. Він іронічно оглянув Старкова, який застиг з піднятими руками.

— Хто ти є? — спитав він знехотя. — Партизан? Ми не розмовляти з партизан. Ми їх ершіссен. Піф-паф.

“Можуть і розстріляти, — подумав Старков. — Без переговорів. Піф-паф — і край. Та ні, мабуть, не розстріляють так зразу. Почекають хоча б через цікавість. Вона у носатого на пиці написана. А мені важливо затягнути час. Затримати, затримати їх будь-що. Та й подовше, поки не полетять під три чорти екрани”. Він уже міркував не як вчений Старков, а як партизанський політрук Старков, що під дулами націлених на нього автоматів придумував щось хитромудре.

— У мене є повідомлення, пане офіцер, — сказав він навмисне тремтячим від страху голосом, хоча страху в нього і не було: хіба не однаково, як помирати, коли доводиться помирати.

— По-ві-дом-лен-ня, — повторив по складах носатий. — Міттейлунг. Добре. Геєн зі хір. Близько. Ще близько.

Старков підійшов, трохи накульгуючи — у нього вже щодо цього були свої міркування — і не опускаючи рук.

— Говори, — почув він.