Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 42)

Раф нарешті вибрався на дорогу, важко побіг, ковзаючи на липкій глині, звернув по траві до будинку голови: добре, що той жив тут, а не в центральній садибі. І добре, що сьогодні неділя, а отже, він удома, а не в полі чи на фермі. Повинен бути вдома.

Раф не помилився: голова був удома. Він сидів у кімнаті під старомодним фікусом і дивився телевізор. Сімейство голови, яке складається з двох близнюків десяти років, дружини і тещі, сиділо трохи осторонь від фікуса і теж дивилося передачу. Телевізор був новий, недавно куплений у кредит, він виблискував коричневим лаком і нікельованими ручками, і голові було явно начхати на те, що показували: важливий факт, а не зміст. А показували металургійний завод. На екрані лився розплавлений метал, гримів прокатний стан і снували робітники з мужніми обличчями. Голова був дуже захоплений передачею і не зразу помітив Рафа, який зупинився на порозі. А коли помітив, сказав привітно:

— Вітаю, студент. Сідай і дивись. Цікаво.

Він, звичайно, розумів, що Раф з’явився зовсім не для того, щоб вивчати життя металургів. Але в селі не заведено було отак ні сіло ні впало братися за справу. Спочатку вимагався деякий вступ, так би мовити, інтродукція, і телепередача цілком підходила для цього. Але Раф не мав права дотримуватися століттями встановленого сільського етикету. Він підійшов до голови, залишаючи брудні сліди на фарбованій підлозі, нахилився, сказав на вухо:

— Біда, Петровичу. Вирубуй шарманку. Часу немає.

І зумів він сказати ці буденні слова так, що голова не став згадувати про етикет, протягнув руку, вимкнув телевізор і запитав у тиші, що зависла:

— Сталося щось?

— Сталося, сталося, — швидко проказав Раф.

Сімейство голови насторожено мовчало, чекало продовження. Раф подивився на них, потім перевів погляд на голову. Той зрозумів.

— Ходімо зі мною, — сказав він.

Підвівся і пішов в іншу кімнату, почекав, доки туди увійшов Раф, щільно причинив двері.

— Кажи.

І знову Раф засумнівався: з чого почати? Не придумав нічого кращого, як бовкнути зразу:

— Фашисти в лісі, Петровичу!

— Ти сьогодні температуру міряв? — голос у голови був спокійний, але в ньому вчувалися загрозливі нотки: яке, мовляв, маєш право через дурні жарти людину від недільного відпочинку відривати!

— Та не брешу я, — закричав Раф і раптом заспокоївся, отямившись: — Дослід ми робили. Знаєш?

— Ну, знаю, Старков розповідав. Час хочете назад повернути.

Раф усміхнувся про себе: примітивно, але в загальних рисах правильно.

— Уже повернули.

— Удався, значить, дослід?

— Навіть дуже. В цілому такі справи, Петровичу: генератор створює кордон між нашим часом і минулим. Цього разу ми потрапили, мабуть, у сорок другий рік.

— Справжнє пекло тут було, — сказав голова, — разом із твоїм Старковим фашистів били. Я — партизанським “батею”, він — комісаром. Карателі тоді двоє сусідніх сіл спалили. Самі печі залишилися. Краще і не згадувати.

— Доведеться згадати, — суворо сказав Раф. — Чогось ми не врахували у розрахунках, і крізь цей часовий кордон проскочили наші “гості” з минулого. А які — сказав уже.

Голова замислився.

— А може, все-таки помилка? Може, марево? У болотяному тумані все видатися може.

— Не тягни, Петровичу, — відрізав Раф. — Усе найсправжнісіньке. Побачиш Старкова — підтвердить. Та й наш Димка з дерева спостерігав. І машини німецькі, і форма німецька. Як у кіно.

— У кіно по-всякому одягнути можна, — зітхнув голова. Дуже вже йому важко було повірити у старковське диво.

— Ми теж спочатку подумали, що кіно, — сказав Раф, — тільки це, батьку, зовсім не кіно.

— Може, робітникам яким німецьку форму видали? — все ще огинався голова. — Зі складів, щоб даремно не лежала.

— З яких складів? — уже розсердився Раф. — З “Мосфільму” чи з театру якого-небудь? І справжні автомати видали? Цікаво, навіщо?

— Та-а-ак… — протягнув голова, поліз у кишеню, дістав зім’яту “біломорину”, коробку сірників, запалив, пустив дим до стелі.

Він ніколи не поспішав з рішеннями, довго обмірковував, зважував, примірявся, а вже коли вирішував, то — надійно і твердо. Він палив і мовчав, і Раф мовчав. Мовчав і думав про те, що діється в лісі. Не хотів думати, не вірив у те, що думалося, і все-таки думав, думав, думав, і стискалося щось у грудях, натягувалася струночка — не порвати б.

— Ось що, студент, — сказав нарешті голова. — Скільки їх там?

І Раф зітхнув полегшено: повірив-таки. Та й не міг не повірити. Не такий чоловік голова, щоб не збагнути, коли жартують — нехай безглуздо, нехай підло, — а коли всерйоз говорять. Збагнув він — навіть не те, що трапилося насправді, а те, що і справді прийшла біда і що біду цю можна подолати тільки спільно. Як і тоді, у справжньому сорок другому, коли голова — ровесник Старкова — пішов у партизани, а після війни будував колгоспи на Брянщині.

— Чоловік з тридцять, — швидко сказав Раф. — Грузовик і маленький легковик з офіцерами.

— А вас троє… — чи то запитуючи, чи то стверджуючи, проказав голова, і Раф перебив його:

— Та не в тому справа! Для наших небезпеки немає: ліс великий та й не полізе Старков на рожен, — тут він сам не дуже вірив у свої слова. — Головна небезпека в тому, якщо фашисти в село прорвуться.

— Можуть… — знову чи то запитав, чи то підтвердив голова, і знову Раф втрутився:

— Малоймовірно: це ж чужий час. Він існує тільки в межах дії генератора, а значить, “пришельці” не зможуть з цих меж вирватися.

Та голові були незрозумілі доводи Рафа. Він у науці не дуже розбирався, зате точно знав: є машина, є тридцять чоловік зі “шмайсерами” і ніякий дробовик їх не зупинить.

— Мало чи не мало, — сказав він, — а людей попередити треба. Не повірять, звичайно, у ваші штуки з часом. Про бандитів говоритимемо, про бандитів у колишній німецькій формі. Де-небудь старий трофейний склад пограбували, а тепер у село ідуть. Не дуже мудро придумано, але якщо на серйоз брати — повірять. Головне, щоб підготувалися до зустрічі.

— Ось і я про те ж, — закричав Раф. — І якнайшвидше.

— Не гарячкуй, — голова підвівся, узяв із стільця дощовик. — Ходімо по дворах.

Вони пройшли через кімнату, де сімейство голови чекало закінчення таємничої розмови.

— Ось що, дівчата, — на ходу розпорядився господар. — Тут справи такі, що краще вам з хати не виходити. Замкніть двері, віконниці зачиніть і сидіть тихо. — Подумав, що треба було б пояснити не дуже зрозумілий наказ, і додав: — Тут в окрузі банда з’явилася. Міліція з міста вже виїхала, по сліду йдуть. Отже, краще зачекати. Зрозуміло?

І, не дочекавшись відповіді, вийшов у сіни, зірвав із стіни двостволку, взяв сумку з патронами, сунув під плащ.

— Тепер вони носа не висунуть, — пошепки повідомив він Рафу. — Тут мене начебто слухають — і вдома, і в народі. Ти ось що, іди вулицею ліворуч, а я праворуч. Говори: голова кличе, діло є. Нехай рушниці беруть. За десять хвилин — на околиці.

— Послухайте, — сказав Раф. Він не вмів і не любив про що-небудь просити, а тут треба було, неможливо було не просити: що ж він, гірший за інших? — Послухайте… У вас зайвої рушниці не знайдеться?

— Кому?

— Мені. Не взяв із Москви, — збрехав Раф. — Забув, розумієш. А як же тепер без зброї?

— Так, брате, без зброї тепер не можна, — голова наче повірив награній безпечності Рафа, а може, й ні, — хто його знає, хитруна, — тільки зняв з плеча свою двостволку. — Тримай.

— А ти, Петровичу?

— Я у Фрола візьму. У нього їх кілька. Та бери-бери, тобі кажуть. — І тільки запитав ненароком: — Ти з цією системою знайомий?

Розкусив він, розкусив удавану безпечність студента, тільки не хотів ображати, ганьбити сумнівами: знав, що не час тепер, — можливо, бій попереду. І Раф зрозумів це, і був вдячний голові за тактовність, голові, який — відомо було! — і кричати любив, і вилаяти, і висміяти неумійка. А тут змовчав. І Раф не став щось пояснювати чи виправдовуватися, кивнув у відповідь: знайомий, мовляв. Та й бачив він не раз, як легко поводився з такою ж двостволкою Димка — справа нехитра, недбало закинув рушницю на плече, штовхнув двері на вулицю:

— Ходімо.

І враз голова зупинився, подивився на нього прохально:

— Хлопче, а ти не розігруєш?

— Тоді йдіть додому, — зле сказав Раф, — і додивляйтеся телевізор. І спокійно, і зрозуміло, і чортовиння ніякого немає. А те, що наші в лісі — троє проти тридцятьох, так це так.

— Ех, не зрозумів ти мене, — голова навіть рукою махнув. — За такі жарти я б тобі в’язи скрутив. Я ж повірив тобі: не міг не повірити. Тільки наука ваша для мене — китайська грамота. Ось вона, моя наука: коли сіяти та коли жати. А далі — ні-ні. Ти не злися, хлопче, ми ж, як у тій приказці: поки рукою не помацаємо — не зрозуміємо. Ну, гаразд, давай поквапимося.

Старков помилявся: війну не було оголошено. Чи то через ревіння двигуна не було чутно пострілу, чи ще з якоїсь причини, тільки дверцята машини ляснули, і цибатий шофер схилився над колесом.

— Що там ще? — крикнув йому хтось із передньої машини.

— Напевне, прокол, — винувато відповів шофер, обмацуючи покришку.

Старков піймав його на мушку: зручна мішень, — затримав приціл — і… опустив карабін. Подумав: ще не час, маємо нову відстрочку, причому зовсім несподівану. І сам усміхнувся: хитруєш, солдате, злякався по живій мішені бабахнути, відвик за тридцять років. Відстрочка відстрочкою, а ось що робитимеш, як вона закінчиться.