Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 31)

Щодо цікавого, то обшук взагалі зроблено недаремно: треба випросити у приятеля годинник з Медузою Горгоною, дуже він до інтер’єра у Вадимовій майстерні підійде. А полагодити його — справа нескладна.

Щодо незрозумілого, то Вадим тепер зможе цілий ряд трюків того ж Кіо легко розвінчати. Якщо, скажімо, піде у цирк з якою-небудь милою особою.

Щодо таємничого… Дуже вже напис на ящику схожий на той, біля картонної ракети. Текстуально ідентичний, сказали б філологи. Чи випадково це? Ні, на дачу Вони пробратися не могли: Вадим, ідучи на етюди, все ретельно зачиняв — і двері і вікна. А при ньому ніхто в будинок залізти, здається, не намагався. Текстуальна ідентичність — звичайний збіг. Типовий попереджувальний напис. Мільйони таких скрізь понаклеювані. Вадим узагалі звик реагувати на попереджувальні написи, скажімо: “Не залазь — уб’є!”, “По газонах не ходити!”, “Дверима ліфта не грюкати”, “Не палити!” тощо. І все-таки щось — чи не шосте чуття, дуже доречне серед ночі в майстерні чаклуна? — підказувало Вадимові, що напис зроблено не стільки тому, щоб охороняти того, хто розкриває, скільки для того, щоб зберегти те, що розкривають. Мудрий дід-всезнавець упакував найцінніший, найголовніший свій виріб у герметичну коробку і оберіг її попередженням від дурнів і пройдисвітів. Незважаючи на події минулих днів, що викликали у Вадима сплеск самокритичності, ні дурнем, ні пройдисвітом він себе не вважав.

Що станеться, коли він розкриє ящик? Дача вибухне? Дурниця! Після сьогоднішньої ями-пастки жодні вибухи Вадимові не страшні. Порушить він останню дідову волю? А якщо це воля не діда? Якщо це хтось інший накреслив? Та і який смисл ховати від людей Щось таким примітивним методом? Невже той, хто ховав, не відав, що сьогодні нікого подібними написами всерйоз не зупинити? Швидше навпаки. А якщо так — розкриваємо.

Вадим узяв ящик і потрусив його. Всередині щось застукало, наче упаковка велика була для цього “щось”.

А раптом там змія? Ні, дід рік тому помер, будь-яка змія давно здохла б без повітря і без їжі. А якщо балон із смертельним газом? То Вадим ящик збирається розкрити, а не балон. Якщо там балон, він його не чіпатиме.

Міркував так, а сам тихенько їхав на табуреті до шафи, де в діда стамески зберігалися. І як доїхав — наважився. Поклав ящик на столярний верстат, взяв у ліву руку стамеску з тонким сталевим полотном, у праву — молоток, приклав вістря інструмента до клеєного шва на ящику, тукнув молотком. Стінка — чи кришка? — несподівано легко відійшла, Вадим відклав молоток і, орудуючи однією стамескою, розкрив ящик. Всередині лежала флейта.

Дивно, подумав Вадим. У чому небезпека? Звичайна флейта, явно старовинна, твердого вишневого дерева, покрита темним лаком, що місцями потріскався, — вона здавалася такою ж безпечною, як і білувата гітара фабрики Луначарського, звична семиструнна душка. На дідовому місці Вадим замінив би цю флейту в ящику із страшним написом — ну, скажімо, пістолетом Макарова: все-таки пугач, можна ночами поодиноких перехожих грабувати, небезпека навіч. Але чомусь не без містичного — хоча і не дуже явного! — страху Вадим узяв флейту, провів пальцями по її теплому тілу. Воно і насправді, здавалося, берегло тепло рук, що тримали її сто, двісті чи триста років тому. Як вона потрапила до діда? Хтось приніс відремонтувати? Судячи із скрипок, дід не нехтував і музичними інструментами: лагодив їх чи настроював. Та все ж: чому небезпека? Камуфляжний напис, вирішив Вадим. Схоже, флейта ця — досить цінна річ, як скрипка Страдіварі чи Гварнері, і дід заховав її від сторонніх очей і рук, які могли прийняти її за звичайну дудочку.

Якби Вадим був музикантом-духовиком, перевірив би свою здогадку, спробував би вишневу флейту, зіграв би який-небудь полонез чи менует — що флейті грати належало? Та ось біда: не мав він музичного слуху, слон йому на вухо наступив, “чижика-пижика” до ладу проспівати не міг, й для нього ця флейта і була якраз звичайною дудочкою.

Приклав до губів, дунув: тонкий, ледь хриплуватий звук поплив по кімнаті, вдарився об дерев’яні стіни, заглух, мов у ваті.

Гра на флейті вимагала простору. Якщо вже не зали з високим склепінням, з кам’яними холодними стінами — рицарський варіант, пажесько-королівський! — то принаймні широкого вільного поля, прозорого гайочка на пагорбі, де звук флейти стане плести серед беріз — чи краще в’язів — тонке і принадне павутиння мелодії — варіант пастушачо-пейзанський, у стилі Ватто. Вадимові всерйоз захотілося зіграти на флейті, вірніше — подудіти в неї. Чи безсонна, бездарно проведена ніч була причиною його ліричного настрою, чи ще що-небудь, але, прихопивши флейту, він спустився вниз, вийшов з будинку в прохолодний, мокрий від роси ранок. Шоста година, сонце вже встало, але не встигло ще зігріти повітря і висушити траву, і Вадим ішов по холодній росі, щулився від ознобу і насолоди. Кажуть, ранкова роса робить людину молодшою, красивішою і здоровшою — варто тільки вмитися нею, омочити тіло, не боячись застуди, ангіни чи запалення легенів.

Вадим не боявся. Навмисне загрібаючи траву босими ступнями, як ковзаняр чи лижник, він дійшов до огорожі, зайняв позу, яку мав на увазі, коли уявляв флейтистів — адже живцем він їх не бачив! — і заграв, замружившись. Він зараз не думав про те, що збудить усе селище, що сусіди, які прокинуться до світанку, віддадуть його анафемі, а то і в міліцію відведуть. Він грав, забувши про все, він зараз не був художником, членом МВСХа Вадимом Тавровим, але перетворився на музиканта без імені і без звання, без роду і племені, в юного флейтиста з довгими, до плечей, кучерями, в оксамитовому колеті, у різноколірних панчохах, у береті з пером і в срібних черевиках з золотими пряжками. “Это било у моря, где ажурная пена, где встречается редко городской экипаж…”

Найдивніше (це чомусь зовсім не дивувало Вадима), — він, як йому чулося, саме грав, а не дудів безглуздо, що треба було чекати від людини, яка не тримала в руках нічого складнішого за піонерське горно. Він грав, легко перебирав пальцями, і тиха, як і досі, ледь хриплувата (стара, мабуть, флейта, не встиг її дід настроїти) мелодія линула над полем, і над лісом, і над вулицею, забиралася у відчинені вікна будинків, жила в тісних і жарких від нічного дихання спальнях, закрадаючись у передсвітанкові теплі сни, але нікого, напевне, не могла розбудити — такою, повторюємо, тихою була, вкрадливою, ніжною. І, можливо, тільки ледь-ледь змінила вона ці сни, пофарбувала їх у яскраві і радісні кольори, додала сонця і світла, і, як не дивно, міцності додала усім тим, кому не призначалася. А кому призначалася…

І тоді Вадим, не відриваючи од губів вишневого мундштука, продовжуючи тягнути п’янку до одуріння мелодію, раптово розплющив очі — підштовхнуло його щось? — і побачив дивну, неймовірну, фантастичну процесію, що йшла вузькою вуличкою селища. Попереду, примруживши очі й усміхаючись щасливо, йшла — вірніше, пливла, ледь торкаючись трави босими ногами, недавня дівчина в сарафані-розмахайці, і її довге, гаряче на сонці волосся летіло за нею, як вогненний прапор незнаної Вадиму держави. Позаду, відставши од неї на крок, пліч-о-пліч йшли двоє “адідасів” — в улюблених синіх маєчках, але без джинсів, в самих плавках і теж босоніж. Потім йшли лазутчики-іхтіандри, семирічний і п’ятирічний, в кольорових трусиках, тільки сухих поки що, і молодший — як і тоді, біля квітів, — тримався ручечкою за холошу старшого. Слідом тупав голий по пояс, але в дорогоцінних своїх тренувальних шароварах десятирічний супутник “адідасів” — з першого, так би мовити, явлення їх Вадимові. І йшли позаду сестриця Зінаїда із братиком Костянтином: вона в тому ж сарафанчику, що немов зрісся з тілом і не мав кольору; він — голий, шоколадний, умитий, з пальцем у роті. І що незрозуміло: всі, як і дівчина, ухитрялися — і непогано в них це виходило, рівнесенько! — іти з заплющеними очима, наче і не прокидалися вони ще, наче бачили дивний до неможливості сон, у якому найзліший ворог грав на флейті, і міцна нитка мелодії притягувала їх до нього, мов у старій-старій казці про щуролова. Там теж була флейта, і юний музикант, і прекрасна дівчина, і неслухняні злі діти.

Вадим силкувався відірвати флейту від губів і не міг. Щось жахливе відбувалося з ним. Не він тримав флейту, а вона його, і він лише покликаний був — не знати чиєю волею! — дограти музику до кінця. Він стояв, немов прикутий, біля огорожі, напружуючи легені і ясно відчуваючи, як, незважаючи на ранковий холодок, сорочка стала мокрою від поту і неприємно прилипла до спини, і страшно затекли руки, і губи скорчувало, задерев’яніли вони. І жах — тваринний страх, який заледенів у грудях, заповнив його всього, — від заподіяного — не ним заподіяного, не Вадимом, у тім-то й суть! — чітко тримав, паралізував волю, перетворював його на механічну ляльку, яка тільки й могла дудіти і дивитися, як діти, що сплять, входять у хвіртку, ідуть, ледь погойдуючись у такт мелодії, підіймаються східцями на терасу, ховаються за дверима. І як тільки Зінаїда затягла в будинок братика, темне Щось, яке цупко тримало Вадима, одразу відпустило його, і він, негайно відірвавшись від флейти, мимоволі з огидою жбурнув її на траву.