Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 30)

Виявляється, здався? Що за нісенітне визнання! Якщо шум за вікном заважає роботі, то зачиняють вікно, а не намагаються звернути автомобілі на іншу вулицю. І це, зауважимо, вважається не поразкою, а розумним виходом. Розумним…

І все ж крутилося десь всередині: здався, здався, здався! Злякався, відступив, прикрився доказом…

Цитьнув на себе: припини негайно! Тобі тридцять уже! Не уподібнюйся хлопчакам! Завтра зранку — на електричку і в столицю, попишемо там, дозволимо собі певний урбаністичний ухил, і буде це не залишенням колії, а природним її розширенням. Вирішено і підписано!

Так, той папірець із фломастерним написом — “Обережно, небезпека!” — треба підібрати і прикнопити до вхідних дверей на терасу: як напучення всім тим, кого милий друг, дідів онучок, дачною самітністю благодіяти стане.

Жартуємо, намовляємо: ні дід, ні внук в тому, що сталося, не винні.

Хоча цікаво: як це дід уживався з клоном?

Підвівся, заходив на терасі з кутка в куток — добре, що площа дозволяла! — згадував, що приятель про свого предка розповідав. Вадимові зараз однаково, що згадувати — аби лише від сьогоднішнього абстрагуватися. Можна було, звичайно, спати лягти, але відчував: не засне. А валятися без сну — тільки мучитися.

Так що ж дід?

Згадав: хитрий приятель, від’їжджаючи до Москви, відкрив шафочку на терасі, показав ключ, схований під переверненою емальованою квартою, сказав приглушеним голосом:

— Це від другого поверху. Від дідових хоромів. Тільки… — він примружився, як кіт на осонні, — не раджу тобі туди лазити.

— Він що у тебе — Синьою бородою був? — пожартував Вадим. — А там — убиті дружини? Запилені кістяки?

— Не кістяки, але дещо, — таємниче вів далі приятель. — Моя справа попередити, старий, а ти як знаєш.

Вадим не надавав великого значення усій цій облудній загадковості. Приятель його мав славу жартівника, любителя веселих й часом злих розиграшів, без баламутства і блазенства себе не уявляв, за що і цінувався в усіх знайомих, близьких і далеких, компаніях. А людина гарна. Добра, чуйна. А те що жартівник — плюс йому.

Вадим подивився на годинника. Можна, звичайно, поїхати в Москву зараз. Ще не пізно. Отож-то й воно, що не пізно. Чесно кажучи, тут, у зачиненій на могутню засувку дачі, Вадим почувався у безпеці. А на вулиці… І потім: пхатися до станції з чемоданом, на виду в усіх, офіційно визнати поразку. Ні, краще рано-вранці, коли Вони — це перевірено! — сплять без задніх ніг. А справу на вечір знайдено і тим більше цікаву. Дід у приятеля — той про нього багато і часто розповідав, любив старика, — був людиною непростою: до останніх днів своїх працював у цирку. Тільки не артистом, не на манежі під променями прожекторів, а скромно — за лаштунками: слюсарював, теслярував, паяв, лудив. Золоті руки мав, ціни йому в цирку не було. Усе міг створити: від простої жонглерської булави до ракети, що виблискувала хромом, на якій повітряні гімнасти спритність демонструють. Але найчастіше допомагав ілюзіоністам, фокусникам, майстрував їм хитромудрий потайний реквізит: і за їхніми задумами, і сам їх створював. Приятель казав, що після діда на дачі багато що залишилося. Ось і подивимося, проведемо вечорок, тим більше — згадував Вадим — покійний дід антикваріатом цікавився, брав на реставрацію (не за гроші, з цікавості) усілякі старовинні механічні вироби (чи не блоху лєсковську?), а такі речі Вадим любив і цінував. Коли що цікаве знайде — вірив! — у приятеля випросить. Ще один аргумент на користь ранкового від’їзду.

Та-а-ак, добре б відшукати у дідовій майстерні і який-небудь ящик — ну як у Кіо, — в який можна запхати всю дрібну братію на чолі з “адідасами”. Чи ще краще: зменшити, скажімо, вчетверо. Ні, вчетверо всіх зменшити не можна: той п’ятирічний малюк у плавках у траві загубиться. Не кажучи вже про Костянтина. Зате його можна перетворити на кішку. Чи на папугу. Знову ні: на папугу перетворимо “адідасів”. Вийде два симпатичних нерозлучники з білими трилисниками на пташиних грудоньках. Хоча, угамував уяву Вадим, перетворення на звірів — це трюки з репертуару магів, чародійників і злих фей, а майстровий дід працював на ілюзіоністів. У тих, звичайно, таємничості теж вистачає, але вся вона технічно поясненна. А шкода.

Амбарний замок на дверях другого поверху відкрився легко і безшумно. Із крихітного порожнього тамбура вело двоє незапертих дверей: одні — у спальню діда, інші — в майстерню. Спальня Вадима не зацікавила: вузьке солдатське ліжко з продавленою сіткою, три віденських стільці біля стіни, облізлий шифоньєр, з якого вивалювався смугастий матрац і подушка в рожевому сатиновому напірнику. Гола запилена лампочка під стелею. На все про все — шість квадратних метрів. Оселя аскета. Зате майстерня вражала і розмірами, і обладнанням. Недаремно приятель Вадима розповідав, що з цирку до нього не раз приходили: чи не залишилося, мовляв, чого від діда і чи не продасть це “чого” корисливе внучатко? Внучатко — не знали циркові покупці! — некорисливим було.

Майстерня діда займала весь простір другого поверху, що зостався, тобто за площею дорівнювала трьом нижнім кімнатам і кухні мінус шість метрів, що пішли на “оселю аскета”. Величезна, світла — одна стіна суцільно засклена, — майстерня була прибрана дуже акуратно, наче дід тільки-но вийшов звідси, закінчивши роботу над черговим хитрим ящиком. Два верстати — столярний і слюсарний, токарний верстат, а також свердлильний: таких маленьких Вадим ніколи не бачив. Цікаво: скільки дід за електрику платив і як часто залишав селище без світла? Шафи уздовж усієї стіни від підлоги до стелі. Відчинив одну: у спеціальних кріпленнях, у дерев’яних пазах — молоточки, пасатижі, викрутки, свердла, ще щось, чому Вадим і назви не знав. У другій шафі — стамески, рубанки, фуганки, ножі якісь: усе для роботи по дереву. Під стелею — чотири довгих неонових ліхтарі.

За вікном стемніло. Вадим клацнув вимикачем, яскраво освітив цю технічну пишність, повний набір для будь-якого рукомесла, вперше гостро пожалів, щоб сам як слід не вміє і цвяха забити; коли хоче чергову картину повісити, зве сусіда-лікаря, той приходить із дрилем, уганяє у бетонну стіну деревяну пробку, вгвинчує шуруп — вішайте шедевр, маестро.

Так, ще що було: посеред майстерні — два високих табурети з круглими сидіннями, обтягненими шкірою. Обидва — на коліщатках. Вадим умостився на одному, відштовхнувся ногою, легко-легко поїхав по підлозі. Зручна річ.

Однак варто все роздивитися не кваплячись. Якщо робити обшук, то за всіма правилами. Вадим не знав їх, правил, але вірив, що вивезе природний, з роками відшліфований педантизм. Педантизм і послідовність — ось що, вважав Вадим, потрібно для обшуку. Та ще, здається, ордер від прокурора. З ордером — промашка, немає ордера. Ну коли хто і може звинуватити Вадима у протизаконних діях, то тільки його приятель, дідів внук. А з ним клопотів не буде.

…Куплений у комісійному магазині електронний годинник “Сейко” показував чотири години тридцять дві хвилини ранку наступної доби, коли вкрай виснажений Вадим зачинив останню з безлічі шафів і шафочок і відкотився на табуреті до стіни, обперся об неї спиною. Придумане на вечір заняття занадто — м’яко сказано! — затяглося. За улюбленою Вадимом логікою він давним-давно сни повинен був дивитися, і тільки впертість (чи педантизм і послідовність…) не дозволила йому залишити обшук на півдорозі.

А що, по суті, виявлено? Можна підвести підсумки.

Виявлено зрозумілого: безліч слюсарних і столярних інструментів в ідеальному стані, а також інструменти ювелірні чи годинникові — точно Вадим не розумів. Усе.

Виявлено цікавого: годинник бронзовий сімнадцятого століття, з головою Медузи Горгони, зіпсований, китайська фарфорова ваза часів цінської династії, яка не мала великого антикварного значення; пістолет системи Макарова, перетворений на бензинову запальничку, річ грізна, діюча; колекція трубок у кількості двадцять дві, з яких три пропалені до дірок у чубуках; бляшанка тютюнової марки “Амфора” з тютюном; три скрипки без струн, дуже старі; гітара із струнами, сучасна, виріб фабрики імені А.В.Луначарського. Все.

Виявлено незрозумілого: дерев’яна рамка з двома стеклами, що рухаються у ній; дерев’яний ящичок-матрьошка, з якої легко випадають ще три ящички; дерев’яний ящик з подвійним дном, куди можна посадити, наприклад, кота; канат-трос з металевих ланцюгів-чашечок, які так вправно входять одне в одне, що канат міг стояти вертикально, так би мовити, перетворюючись у стержень, ланцюжок з десятьох різноколірних шовкових хустин, засунутий в ялинкову хлопавку; пляшка з етикеткою “Советское шампанское” із денцем, яке відкручується, і порожнім патроном усередині; пташина клітка з відсіком незрозумілого призначення — свого роду клітка у клітці; три скляних фужери з присосками із прозорої гуми на денцях. Усе.

Виявлено таємничого: видовжений — трохи більше пів-метра в довжину — дерев’яний ящик, у поперечному розрізі — десять на десять сантиметрів, зусібіч склеєний, що немає ні кришки, ні отворів, одне слово — закритий. Більше того, на одному з боків напис чорною фарбою: “Обережно, небезпека!”

Які робити висновки?

Щодо зрозумілого, то тут усе зрозуміло. І нудно.