Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 29)
Братик Костянтин смоктав палець. Здавалося, йому було байдуже, за чию руку триматися: аби не впасти і аби палець з рота не відняли. Філософ. Сопляк під Костянтиновим носом дуже дратував тонкі почуття художника. Вадим пошукав очима, присів навпочіпки і, зірвавши більш-менш чистий листок подорожника, втер малюкові ніс. Костянтин переніс операцію стійко, не писнув навіть. Витріщився на Вадима, кліпав очима, які у нього на відміну від сестриці Зінаїди однаковими бачилися — карими.
— Ну що, Костянтине, — раптом незрозуміло розчулившись, сказав Вадим, — як воно, життя?
Костянтин смоктав палець гучно, смачно, на запитання не відповідав. Не вмів.
— Може, тобі варення дати? — Вадим зовсім розтав, пильність втратив. І розумів, що робить дурницю, а нічого з собою вдіяти не міг: подобався йому Костянтин, і край.
Почувши знайоме слово “варення”, Костянтин пожвавішав, часто-часто закліпав очима, ще голосніше зацмокав і досить осмислено кивнув: дати, мовляв.
— Ну, ходімо.
Вадим вів його витоптаною у траві доріжкою, зігнувшись навпіл: інакше не діставав до задертої долоньки малюка. Він обережно, не в приклад сестриці, обминав коріння. Костянтин довірливо шльопав босими ступнями, стараючись якраз потрапити на коріння. Зінаїда не з’являлася. Чи лазила у кропиві в пошуках літального апарата, чи чинила диверсію. Вадимові в даний момент на все було, як кажуть, начхати, він горів батьківським бажанням, що раптово прокинулося, нагодувати дитину зацукрованим полуничним варенням.
— Сідай, — сказав він Костянтинові, коли привів його на терасу. Стілець підсунув. Костянтин довірливо і ясно дивився на нього, з місця не рухаючись.
— Отож! — зметикував Вадим. — Ти ж у нас гном. — Підхопив його під пахви, посадив.
Наголо стрижена Костянтинова голова ледь виднілася над столом. Рот був саме на рівні блюдця з варенням. Цікаво, подумав Вадим, вийме він палець із рота чи ні?
Костянтин вийняв. Обома руками взявся за блюдце, присунув до себе і, не звертаючи уваги на ложку, устромив мармизку у варення.
— Ти що?! — кинувся до нього Вадим, всерйоз наляканий дивним способом вживання їжі, але тут з’явилася Зінаїда з іграшковим вертольотом.
Вертоліт виявився малесеньким, пластмасовим, трав’янисто-зеленим, і важко було зрозуміти, як вона зуміла відшукати його у незайманих лопушано-кропиво-реп’яшаних нетрях. Мабуть, не в нетрях вік лежав — знову майнула підозра — заховали його у відомому місці, а вона…
Додумати не встиг. Зінаїда сказала:
— Він завжди так їсть. Ні ложок, ні виделок не визнає. Прямо пес дикий! Добре — варення густе, а якщо борщ?
— А що борщ? — не зрозумів Вадим.
— Так у нього тільки обличчя у варенні, а коли борщ — усе тіло в капусті. А взагалі ви даремно. Не можна йому варення.
— Чому?
— Діатез. В усіх від варення діатез. Коли переїдять.
— У мене ні, — машинально сказав Вадим.
— Ви ж дорослий. — У голосі Зінаїди звучало легке презирство: простих речей людина не розуміє.
— Я хотів як краще.
— Хто ж вас звинувачує? — Зінаїда сплеснула руками: жест у матері підглянула чи в когось із жінок. — Я сама, дурепа, винна: скільки часу на пусту іграшку витратила. І вас зайняла даремно. — І до брата: — Вставай, Костянтине. Подякуй дяді і ходімо. Час уже.
Костянтин слухняно відірвався од блюдця. Обличчя у дитини видно не було, тільки крізь густу бордову маску поблискували очі. Під носом замість сопляка приклеїлася полуничка.
— Вмити його треба! — нервово порадив Вадим.
— Дома вмию, — діловито сказала Зінаїда. — Тут недалеко. Немає коли нам розсиджуватися. А вам спасибі, Вадиме Миколайовичу.
— Немає за що… — Вадим почувався розгубленим, сам не знав чому. Додав чемно: — Ви заходьте…
— Обов’язково.
Зінаїда — цього разу обачно! — звела братця східцями, ведучи до хвіртки. Костянтин швидко перебирав ногами, дуже зайнятий: зчищав пальцем варення з обличчя в рот. Так, доки додому доберуться, і вмиватися не треба. Смішні.
А все-таки, нащо вони приходили?
У Вадима знову виникли підозри, хоча симпатія до ласуна не пропала: адже він дитинча мале, нетямуще, у підступах невинне. А ось Зінаїда…
Збіг з ганку, обійшов будинок, зупинився. Посеред пісенного “зеленого моря” хтось викосив круглу рівну лисинку, такий собі коричневий острівець. Вадим уразився: коли встигли? Невже, поки Костянтин варення їв?..
І, розуміючи, що поводиться нерозумно, що саме цього Вони від нього і чекають, повільно пішов до острівця, намагаючись ступати акуратно, кожним кроком, як на болоті, пробуючи грунт під ногою. Грунт наглухо приховували парасольки лопухів, хіба мало що під ними можна заховати.
Добрався до острівця-лисинки, оглянув його. Посередині, із землі, піднісшись над нею сантиметрів на десять, стирчала картонна нетовста труба, картонним же кружальцем заклеєна на кінці. Прямо із труби виходила мідна дротинка, тяглася до землі і пропадала в лопухах — у напрямі сусіднього паркана. Біля труби, притиснута камінчиком, лежала сторіночка з зошита у клітинку. На ній фломастером значилося: “Обережно, небезпека!” Літери друковані.
“Міна!” — з жахом подумав Вадим.
І тут же обірвав себе: ти що, лопухів об’ївся? Звідки у вісімдесятих роках у підмосковному дачному селищі взятися міні? І все ж упирався: Вони змайстрували. Дістали тол, динаміт, напалм, атомну боєголовку — що іще? — замінували ділянку, поки Костянтин час тягнув, а Зінаїда на “атасі” стояла. Завели кінець до автоматичного детонатора.
Пригадалися бачені по телевізору фільми про партизанів: ворожий ешелон мчить по рейках, рука мінера лежить на рукоятці детонатора, секундна стрілка біжить по циферблату на зап’ястку командира.
Дурниця яка! Ну всунули в землю трубку з картона. Ну дротину натягли. Камуфляж, ясна річ! Хочуть його на “слабко” взяти. Не дочекаються!
А до речі, куди все-таки веде дротина?..
Можна подивитися. Так, з чистої цікавості. Не хапатися ж за трубу: Вони, напевне, щось заклали. Не тол, звичайно, а наприклад, це… Ну це… Як його?..
Фантазії у Вадима не вистачило, зате обережності — досхочу. Підняв сукувату суху палицю, яка невідомо звідки взялася, розсунув нею лопухове листя, побачив мідну ниточку, що бігла до паркана. Так і йшов, з кожним кроком остерігаючись, ворушачи палицею лопухи, щиро сподіваючись, що ніхто його не бачить. Тобто ніхто з нормальних людей, жителів селища. А Вони, зрозуміло, спостерігають, сумніву немає. Ну й дідько з ними, нехай тішаться. Тільки не принесе він їм радості, буде пильним, як звір.
Дротина підповзла до паркана, і Вадим, дещо заспокоєний, уже збирався повернути назад (за огорожею лежала чужа ділянка, не виключено — ворожа територія), коли наступним кроком він раптом не відчув під ногою опори, хитнувся назад, намагаючись утримати рівновагу, але пізно: інерція руху неухильно несла його в Невідомість, і, провалюючись кудись униз, у провалля, в пекло, він устиг подумати: кінець.
Пекло, втім, виявилося недалеким: не більше ніж метр у глибину (далі Вони не рили — не встигли чи не хотіли), але по вінця заповнене крижаною криничною водою. Плюхнувшись туди з розмаху, піднявши фонтан бризок, розлютований Вадим тут же почув — здатен ще був! — гучний удар, і в голубе передвечірньо тьмяне небо, що здавалося з ями з водою неймовірно високим, злетіла — звідкілясь поруч! — вогненно-червона ракета, потягши за собою сірий димний хвіст. Вона досягла найвищої точки, на мить зависла і, згасаючи, неохоче пішла вниз. Потім геть зникла. Падаючи в яму, Вадим обірвав-таки дротину, зв’язану з ракетою-хлопавкою — тією самою картонною трубою на викошеній лисинці,— і законний салют відзначив військовий успіх ворога.
Лаючись на всі заставки, Вадим виліз із ями: добре, що в плавках був. Вони, мабуть, чекали, що він у повному параді у пастку влучить. Уже не дуже обережно він пішов, давлячи лопухи. Біля лисинки затримався: так і є, картонної трубки і сліду не було. Технічно обдаровані “квіти життя” начинили її сумішшю для фейєрверка, яку, як ще із школи пам’ятав Вадим, скласти нескладно, про це у багатьох популярних брошурах пишеться. В тому числі і в журналі “Наука и жизнь”. Цікаво, коли Вони яму викопали?.. Поява Зінаїди та її пошуки вертольота — провокація. Яму викопано раніше, можливо, вночі, а Вони прикинули точно із врахуванням психологічного моменту: Вадим весь у підозрах, пов’яже Зінаїду з Ними, піде цікавитися: що це вона за будинком робила? Не помилилися, психологи…
Вадим увійшов у будинок, на всяк випадок замкнув вхідні двері, переодягнув мокрі плавки і влігся в плетене із соломи крісло-гойдалку на терасі — логічно розмірковувати. Не те прикро, що викупався, а те, що купили його хвацько. І головне, купівлю розраховано на цікавого підлітка. Виходить, він, великий дядя, нічим не кращий од тих, хто пішов на нього війною. Не розумніший. А якщо чесно: Вони розумніші.
Дивна річ: соромливе визнання чомусь не засмутило Вадима, який до цього уявляв себе дуже розумним і розсудливим. Він ніколи не вважав себе азартним, не грав у карти, не простоював годинами за більярдним столом, рулетку тільки в кіно бачив. Він не вмів програвати, тому що не грав. Ні в що. І коли для його нинішніх противників все, що відбувалося, вважалося веселою та азартною грою, і — мимохіть! — Вадим втягнувся в неї, то належало, очевидно, визнати: Вони виграли. Вони змусили його відступити, здаватися, тільки з поля бою. Ще донедавна тверде рішення “не звертати уваги” здавалося йому тепер наївним і безглуздим. Скороспішним. Він сюди працювати приїхав, а не терпіти знущання з боку малолітніх злочинців, до яких не з томом Макаренка — з дільничним міліціонером підходити треба. Немає у нього часу на пустий опір!