Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 32)

Селище спало.

Нікого не збудила мелодія, нікого, крім тих, хто вважався ворогами Вадима. Чи не правда, дивна вибірність? Та що вибірність! Усе дивно, щоб не сказати більше. Мав рацію напис на ящику: небезпека крилася в ньому, не відома нікому, страшніша від передбачуваного газу у передбачуваному балоні. Що газ! Зрозуміла річ. А чарівлива флейта незрозуміла, неймовірна, неможлива! Вадим був готовий прийняти без вагань стару обскурантистську формулу: цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Але ж було. Адже — повна хата дітлахів, які невідомо чому вилізли із м’яких ліжечок і з’явилися на поклик дудки. Щуролов помстився місту. Там теж був клон, вірніше — клан, тісне братерство ситих бюргерів, які не визнали чужака. Вадим помстився селищу, помстився клону. Вони — ного полонені, можна радіти.

Хотілося плакати. Від безсилля перед Невідомим, Незнаним, Небувалим. Щось надто багато великих літер. Вони видають існування в сучасній людині епохи НТР найдавніших інстинктів, що беруть початок у неоліті чи палеоліті — не сильний Вадим у науці! — змушують його, людину, що, як відомо, звучить гордо, вклонятися, зовсім втративши гордість, усіляким ельфам, тролям, лісовикам і домовикам, вірити у змови і намовлення, приворотне зілля, чаклунство і ворожбу, не сумніватися у правдивості легенд і казок — ну хоча б про щуролова.

А чого в ній сумніватися? Подудів у чарівливу флейту — всі дітки у полоні. Просто і надійно.

Але чому саме ці?

Безглузда істота людина! Вадим стояв біля огорожі, дивився на флейту, що валялася у траві,— чародійну! — і, легко змирившись із фактом чаклунства, думав про те, що в подібний момент будь-якому розсудливому суб’єкту видавалося б абсолютно несуттєвим. Селище велике? Велике, дач, мабуть, на двісті. Дітей у ньому багато? Авжеж. А чому флейта привела до нього тільки вісьмох? Тому що вони — Вони? Але звідки флейта про це дізналася?

Вадим не помітив, що вже оживив чарівливу дудку, наділив її — як того і вимагають умови казки! — спроможністю до осмислених дій. А коли помітив, то нітрохи з того не здивувався: поняття “грати на флейті”, на чому завгодно — від рояля до гребінця з цигарковим папером — з Вадимом несумісне. Воно — з галузі казкового.

Щось забагато казкового, сумно подумав Вадим. Міркувати логічно він був не в змозі. Підібрав флейту, засунув її за пояс джинсів і пішов у будинок.

Діти, які з’явилися на поклик флейти, мирно додивлялися сни.

“Адідаси” спали, зручно вмостившись у кріслах на терасі. В їдальні, за столом-велетнем, опустивши голову на скатерку, сопів їхній десятирічний приятель. Стіл під скатеркою — не перина з пухом, але хлопчик незручностей не відчув. Тут же, на плетеній, як і крісла на терасі, канапці, вкритій домотканою повстиною, лежали і іхтіандри. Цим пощастило більше. По-перше, вони перебували, науково висловлюючись, у горизонтальному, зручному для спочинку становищі. По-друге, на канапі була подушка: нехай не дуже чиста, але м’яка. У Вадимовій кімнаті на його власному ліжку прямо на пледі дивилися сни сестриця Зінаї-да і братик Костянтин. Він, як і раніше, цмокав пальцем, і на губах його захолонула, готуючись ось-ось луснути, прозора булька слини. Зінаїда уві сні обняла брата, аж підім’яла його під себе — для тепла. Вадим зняв із цвяха свою куртку, накрив їх обох.

А на шкіряному кріслі, що потрапило на дачу з якогось начальницького кабінету, відкинувши голову на спинку і розметавши по чорній оббивці мідне волосся, спала дівчина. Чи удавала, що спала. В усякім разі, повіки її — чи це привиділося Вадимові? — ледь здригнулися, трохи відкрилися, коли він увійшов. Придивився: ні, начебто… Спить.

Він сів на складаний похідний стільчик — більше в кімнаті меблів не було, а в їдальню за стільцем йти не хотілося, боявся передчасно гостей незваних розбудити — і став чекати. Голова здавалася порожньою і легкою: відірви — полетить, вітром підхоплена. Думати ні про що не хотілося. І спати, як не дивно, теж. Флейта, мов кинджал, стирчала за поясом на стегні. Вадим боявся випустити її з виду, раз у раз торкав ліктем: чи тут? Мухою пійманою билася єдина думочка, що заблукала: що він з Ними робитиме, коли Вони прокинуться, коли прийдуть до тями і збагнуть, що не у власних ліжечках лежать — у стані ворога злого, заклятого, в ганебному полоні, куди до того ж невідомо як потрапили.

Ні з того ні з сього ще одна муха-думочка забилася — і геть безглузда: коли Вони встигли одягтися? Адже не спала ж, скажімо, ця дівчина прямо в сарафані? Вона — за логікою казки — у нічній сорочці прийти повинна була. Як спала. Чи — на вулиці навіть уночі жарко — взагалі гола. Це, до речі, відьмі дуж-же пасувало б, не без жалю подумав Вадим.

Він ліктями в коліна вперся, голову на руки поклав. Не заснути б ненароком. Не проспати б гостей, які, звичайно підуть, забачивши сплячого господаря. Підуть і будити не стануть… Перевірив флейту — на місці. І раптом відчув на собі чийсь погляд. Підвів очі: дівчина, не міняючи пози, вичікувально, без посмішки на нього дивилася, паче вимагала пояснень: звідки вона тут?

— Доброго ранку, — сказав Вадим.

Дівчина не відповіла, роздивлялася Вадима. Очі у неї пасували до волосся — зелені, як у булгаковської Маргарити. Чи простіше: як у ящірки. Варто, щоправда, зауважити, що ящірку Вадим бачив лише одного разу. Завмерши в бронзі, вона стояла у вікні антикварної крамнички на полірувальній брилі малахіту, і круглі очі її були і справді зелені — з малахіту ж виточені.

— Радий вас вітати в цьому будинку, хоч і не мій він, — сказав Вадим.

Його гнітила мовчанка, він не вмів мовчати, а дівчина все дивилася на нього, майже, здається, не кліпаючи, голови не повернувши, завмерши, мов та ящірка на брилі малахіту, але не відчувалося в ній жодного напруження, скутості — вільно сиділа, легко, а що не ворушилася — так, може, лінощі ранкові.

— Ви що, німа? — не без роздратування запитав Вадим. — Чи навіть глухоніма? Яке нещастя! Доведеться писати.

— Припиніть, — неголосно сказала дівчина, як і раніше не рухаючись. Голос у неї виявився низьким, чистим — студійним. Тоді, в лісі біля поваленої сосни, вона теж щось говорила, але Вадим не запам’ятав голосу: надто схвильований був її витонченою підступністю. — Як ви нас сюди доставили?

— Нас? — Вадим не намагався зволікати із відповіддю. Він справді не зрозумів, як дівчина здогадалася, що на дачі — всі Вони. Кинув погляд на ліжко: — Адже не всіх… Як? Не повірите, але — флейта… — Він поплескав пальцями по інструменту.

Дівчина очима повела, флейту побачила. Без здивування запитала:

— Котра година?

— Сьома.

Тут дівчина вперше посміхнулася — ледь-ледь, куточком рота. Сказала протяжно:

— Так рано підняли…

Дивно, але Вадим відчув неясну провину. І справді, що це він собі дозволив, негідник, — виспатися дамі не дав! Невідомо чому бентежачись, зачастив:

— Вас ніщо не дивує? Неймовірно! Я б здивувався. Так, до речі, і здивувався. Уявляєте: граю я на флейті, а тут ви всі. Марення!

Розумів: ні до чого перед нею солов’єм розливатися, а зупинитися не міг. Ніби гнав його хтось.

— Чому ж марення? — Дівчина відверто насміхалася з нього. Навіть посмішку собі дозволила — впівнапруги. — Адже всі ми тут…

Здавалося, вона — глузливим своїм тоном, поважно-зневажальною поведінкою, відсутністю будь-якого подиву — хотіла сказати: тимчасова перемога, старий, ти узяв нас зненацька. І Вадим знайшов у собі сили розізлитися.

— Отож-то! З’явилися, як телята за пастухом. Тільки що не мекали.

Тут дівчина посміхнулася на повну силу і, як писалося в старих амурних романах, Вадим був убитий наповал. Посмішка у неї… Нащо даремно розстроюватися! Вадим надто добре пам’ятав її посмішку, так і не дописану ним — там, біля сосни.

— І напевне, вирішили, що пастух — ви?

— А хто ж? — Вадим ще приндився.

— Хто? — дівчина встала, мов спурхнула, хоча пташине дієслово тут викликало в уяві щось крихітне, “колібрі-подібне”, а дівчина на зріст з Вадима була. І все ж саме спурхнула, чи, коли хочете, злетіла, — легко і плавно, І промчалася кімнатою, обдавши Вадима прохолодним вітром, підбитим її широкою спідницею. — Дід Василь, ось хто. Той самий, що цю флейту знайшов.

— Ви що, знали про неї? — Вадим остаточно збився з пантелику.

— Знала? Можливо. Не пам’ятаю. Дід говорив щось, але я маленькою була, пропустила повз вуха. Але він же її ховав? — напівзапитання, напівствердження.

— Ховав, — зізнався Вадим, як у крадіжці викритий. Що з ним робилося — зрозуміти не міг. Не він це був, хтось інший, анітрохи не схожий на “залізного художника”, як його знайомі називали.

Вона сіла на підвіконня, вперлася в нього долонями, дивилася поверх Вадима — на одвірок. Що вона там угледіла — незрозуміло. Потім різко перевела погляд на Вадима, запитала, мов вистрілила:

— Ви любите логічно розмірковувати?

І повірте: Вадим мав право вимовити:

— Ви — відьма?

І отут вже вона перестала стримуватися, розсміялася вголос, відкинувши назад голову, наче неймовірно важке волосся тягнуло її за вікно.

— Відьма? — Вона, схоже, любила перепитувати, даючи собі час подумати, не кваплячись, знайти відповідь — єдину, точну. — Мабуть… Ви — друга людина, хто мене відьмою назвав.

Вадим неждано відчув певний укол ревнощів — почуття, чужого для нього, взагалі незнайомого.