Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 33)

— А хто перший?

— Дід Василь. Він обіцяв зробити мені мітлу, щоб я літала над селищем.

— Зробив?

— Не встиг.

У її голосі чулися і жаль, що не встиг дід Василь змайструвати літаючу мітлу, і віра, що якби він пожив іще — літала б вона тепер над селищем, неодмінно літала б: не існувало неможливого для діда Василя.

— Він діда Василя обікрав, знаєш, Таю?

Вадим здригнувся від несподіванки. Зінаїда сиділа на ліжку, спустивши на підлогу босі, всі в подряпинах ноги і сердито дивилася на Вадима. Він не помітив, як вона прокинулася, а якщо чесно, то й забув про неї з Костянтином. Хлопченя прокидатися не поспішало, гучно посопувало з-під куртки.

Тая — так ось як звали дівчину! — не дивлячись, відмахнулася від Зінаїди.

— Знаю. Нехай.

І Зінаїда затихла, склала долоньки на гострих колінцях, мов відмінниця на уроці, тихенько слухаючи чужу розмову.

— У вас гарне ім’я, — сказав Вадим. Покатав його в роті, як крижинку: — Та-ая.

Вона знову усміхнулася. Розпочавши — “відмерши”, як у дитячій грі, — вона вже не стримувала себе, не грала в гранд-даму:

— Відьомське… — І, схопившись з підвіконня, наказала слухняній помічниці: — Час будити хлопців. Чуєш, Зінаїдо?

Зінаїда покірно встала, як вічна чергова по класу, пішла в їдальню.

— Нехай Костянтин спить, — сказала Тая. — Він сонько, і це корисно. Підемо і ми, Вадиме Миколайовичу, — не втрималася, додала хитро: — Півень проспівав, час чаклунства закінчився.

Відзначив машинально, що його ім’я Таї відоме — у Зінаїди спитала? — він слухняно відреагував на хитре доповнення:

— А флейта?

— Що флейта? Залиште її. Вона вам більше не знадобиться.

— Тут залишити?

— Можна тут. Потім ви покладете її на місце, звідки взяли, і все зробите, як було. Поспішаймо, Вадиме Миколайовичу, мої хлопці вже прокинулися. Я познайомлю вас.

Сказано: “мої хлопці”.

Не “адідасівські”, не якогось невідомого “мозку” — клону, про зустріч з яким наївно мріяв Вадим.

Її хлопці!

І Вадим, чесно кажучи, і не уявляв уже, що може бути інакше, не пам’ятав, не хотів згадувати, що ще вчора він її до уваги не брав, нарікав безсловесною лялькою. Та мало що вчора було! Вчора він про ранкову першу електричку як про порятунок мріяв.

Різнооку Зінаїду Вадим уже мав щастя знати особисто. Решта п’ятеро, крім сонька Костянтина, вільною шеренгою стояли уздовж стіни в їдальні, як на дипломатичному рауті. Однак здавалися дещо зніченими, скутими — не в стилі подібних раутів.

— Ось, — сказала Тая, — рекомендую, — і повела навколо величним жестом, представляючи всіх разом.

Вадим пішов уздовж шеренги таким собі весільним генералом. Він не знав, як почувається генерал у таких випадках, але сам почувався погано: церемонія мала вигляд надто офіційної. Офіційність підкреслювала сувора Зінаїда. Вона виховано і скромно йшла позаду. Так міністр закордонних справ супроводжує якого-небудь надзвичайного і повноважного посла, доки той, сяючи казенною усмішкою, мне руки членам міністерського кабінету. Втім, Вадим для них і був свого роду послом — чужої і далекої країни, яку нехай і мимоволі, але довелося визнати.

Першим у “строю” виявився десятирічний мовчун у тренувальних штанах. Вигляд заспаний, скуйовджений, невмитий.

— Дима, — назвався він.

— Тезки, значить?

— Ще чого! — сварливо сказав Дима. — Дмитрій я… — Він чітко виділив в імені літеру “и”: по-старовинному, по-князівському.

— Дмитрій він, — виразно повторила Зінаїда: мовляв, як ти простих речей не вловлюєш? Був же Дмитрій Донський, наприклад.

— Вибач, — сказав Вадим. — Помилився.

— Нічого, — кивнув князь, вибачаючи. — Буває.

Наступними — за рангом чи за ранжиром? — стояли двоє у кольорових трусиках. Плавці-лазутчики…

— Цих знаю, — повідомив Вадим. — Мав честь…

— Так ми ж не ручкалися, — сказав старший. Простяг долоньку: — Вітько я. Кочерженко. За паспортом — українець.

— Базікаєш багато, — сердито обірвала його Зінаїда. — Який ще паспорт вигадав? Тобі до нього дев’ять років рости.

— Та я взагалі, — знітився Вітько, українець за паспортом. — Я ж для знайомства.

— Для знайомства і помовчати можна, — закрила тему Зінаїда.

Вадим крадькома поглянув на Таю і, зустрівши її пильний погляд, швидко відвернувся: виявляється, вона за ним стежила. Чому? Хотіла побачити, як він поставиться до її воїнства? Що ж, перша реакція — завжди найбільш безпосередня. Якщо, звичайно, людина не звикла приховувати її. А Вадим не звик. Ну і що з того? Хай стежить. Приховувати йому нічого! Добре він до її воїнства ставиться всупереч усілякій логіці. Зараз би — за логікою — пов’язати усіх і відшмагати паском чи мотузкою, щоб старших поважали. А він політеси розводить, “ручкається”, як громадянин Кочерженко зволив висловитися. І що кумедно — задоволення отримує.

Меншого лазутчика Зінаїда сама представила, оскільки Вітько був позбавлений слова.

— Колюн це. Сусід ваш по ділянці. Там, за лопухами, їхня огорожа. — І оком на Вадима зиркнула: як, мовляв, він? Чи пам’ятає про огорожу за лопухами? І про мідну дротину, що повзла до нього? Вадим пам’ятав, але теми розвивати не став. Кивнув згідливо, потис маленьку жорстку долоню. А Зінаїда підсумок підвела: — П’ять з половиною йому. Але розумний.

Тоді, в полі, Колюн видався Вадимові зовсім нетямою: п’ять років — вік цуценяти. Та й ця звичка його — за Вітьчину холошу чіплятися. Тепер Колюн дивився на Вадима серйозно і суворо, наче прикидав: чи варто художника у свою компанію брати? Чи рівня він йому, Колюну?

Вадим підморгнув хлопчикові, запитав:

— Ну і що ти вирішив?

Колюн відповів, наче чекав запитання:

— Годитеся.

Отже, виходило, що мала рацію Зінаїда: розумний він, Колюн. Телепат до того ж, думки читає. А втім, тоді і Вадим теж телепат: зумів збагнути Колюна і запитання точне поставив. А стаття в журнал! стверджує незаперечно: телепатії не існує. Сьогоднішній ранок дуже похитнув віру Вадима в незаперечність журнальних аксіом.

— Дякую за довір’я, — сказав він Колюну. — Постараюся виправдати. — Простяг, було, руку — поплескати хлопчика по стриженій потилиці — і відсмикнув: не треба фамільярності.

Залишалися “адідаси”. Вони іронічно усміхалися: мовляв, чудово розуміємо безглуздість ситуації, але — що вдієш! — такі умови гри. Не нами вони вигадані, не нам їх коригувати.

— Алик, — сказав лівий “адідас”.

— Алик, — підтвердив правий.

— Альберт, — пояснив лівий.

— Олександр, — повідомив правий.

Ясно, як день: давній розиграш, на багатьох перевірений і осічок ні з ким не дає. І все ж кожного разу — подумав Вадим — щире здивування співрозмовника робить їм таку ж щиру приємність. Двоє близнюків, дві копії, двоє Аликів. Батьки у них не без гумору. Своєрідного, правда…

— Ну, а мене ви знаєте, — сказав Вадим. — Церемонію закінчено, можна і підкріпитися. Саме час.

— Піду чайник поставлю, — заявила Зінаїда і, ні про що Вадима не розпитуючи, пішла на кухню. Як у себе вдома. Мабуть, частенько вона зазирала до діда Василя, радо приймав він різнооку, як, напевне, і Таю. І не виключено: аби дочекався він, доки підросте Зінаїда, — запропонував би і їй відьомську мітлу змайструвати. У недалекому майбутньому — вважав Вадим — вона б їй пасувала. Як і Таї.

Снідали мовчки. Тобто репліки були: “Передайте, будь ласка, варення…”, чи: “Плесни ще чайку, Зінаїдо!” Або щось подібне. Про головне — ані слова. А тим часом напруга у вітальні явно досягла критичних розмірів, і, якби потрапив під руку звичайний лабораторний вольтметр, зашкалило б його від небачених перевантажень. Дітлахів просто розпирало від бажання ставити запитання. Вадим, який за минулу ніч став професійним телепатом (на Колюні перевірено!), одразу ловив їх у повітрі і готовий був поділитися тим небагатим, що знав.

Деякі запитання були у Вадима, але він до часу теж помовчував. Жував хліб із варенням, спостерігав за Костянтином, який звично занурював писочок у полуничну гущу. Легко Вадим почувався, навіть весело, і мовчання всупереч звичці не гнітило його. Навпаки: допомогло повернути втрачену було здатність міркувати логічно.

Залізна логіка його прагнула геть приземлити піднесене, таємниче, непоясненне. А що, коли флейта — всього лише основа чергової провокації? Ніякий дід нікуди її не ховав, а хтось із них все-таки заліз у майстерню (ну, наприклад, у Таї ключ був, дід Василь багато що їй довіряв) і підклав у шафу запечатаний ящик? А Вадим його знайшов, зрадів і почав здуру дудіти. І вони, удавши із себе загіпнотизованих, з’явилися до нього в дім.

Ні, залізо у цієї логіки явно недоброякісне, іржею з’їдене. Непоясниме, як і раніше, не пояснювалося. Вадим відзначив тільки — правда, не без задоволення, — що перестав величати своїх друзів-суперників з великої літери, хоч тут “приземлитися” вдалося. Та й мали вигляд вони досить нормальних хлоп’ят — добре вихованих (крім Костянтина, але в того все попереду), ввічливих, цяця-хлопчиків.

Цяця-хлопчиків?

А як щодо дівчаток?

Чи не з Таїної милості перегорів, не витримавши напруги, Вадимів гіпотетичний вольтметр? Чому всі при ній роти розкрити бояться, слухаються її з півслова, півпогляду, півнатяку? Хто вона їм? Чим узяла?