Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 35)

Відповідь шукати не довелося:

— Тому що тому… — як вона, так і він. Тим же методом.

— А як на мене — то прекрасне пояснення! — знову засміялася Тая. — Ви зважте, Вадиме Миколайовичу, що воно все на світі пояснити може. І нас, і флейту, і невдачі ваші. — І знову серйозно: — Будемо вважати, що вони закінчилися — невдачі.

— Ви Кассандра? — усміхнувся Вадим.

— Хто це?

— Так. Була ясновидиця.

— Яка ж я ясновидиця, Вадиме Миколайовичу? У мене жіноча логіка, — це вона не без гордощів заявила. — За нею людина не може бути сама. А ви все сам та сам. Як упир.

Упир — це, іншими словами, вовкулака. Вампір. Порівняння пересмикнуло Вадима.

— А тепер я не упир, тому що нас багато.

Спробував поіронізувати, але Тая залишалася серйозною:

— А тепер нас багато.

Тоді і він на серйозне — не в тон розмові! — запитання наважився:

— Нащо ж ви мене стільки часу мучили? — І не хотілося, а пролунала в голосі жаліслива нотка: мовляв, у чому ж я винний, самітний і непривітний?

— Хлопчики, — невизначено сказала Тая. — Їм же нудно. А потім: я чекала моменту.

— Якого моменту?

— Коли ви флейту знайдете, — кинула наостанок фразу, яка знову все заплутала, і заховалася за дверима.

А Вадим так і залишився стояти з рушником у руці: чашку вона ще раніше у нього відібрала.

В коридорі він наткнувся на ділову дівчину Зі-наїду. Вона йшла з повним відром, вся перекосившись набік, і Вадим спробував перехопити у неї ношу. Не дала. Поставила відро на підлогу, втерла лоб тильним боком долоні — запарилася, трудівниця! — сердито сказала:

— Тільки даремно час губите. Тая наказала передати, щоб ви працювати йшли.

— А де вона?

— У справах пішла. Справ у неї, чи що, немає?

Вадим знітився.

— Звичайно-звичайно. А де всі? Хлопчики?

— Теж у справах. А Костянтин варення їсть. На терасі.

— У нього ж діатез! — вигукнув Вадим, жахаючись спокою Зінаїди.

— У нього? Він може цього варення бочку зжерти — і хоч би що.

— Але ти ж сказала… — Вадим не доказав. Зінаїда не дала.

Перебила:

— Чи мало що я сказала! Це було до того, — голосом слово виділила, зробила вагомим, значним.

— До чого? — бездіяльно поцікавився Вадим — так, на всяк випадок: раптом Зінаїда, Таєю не інструктована, свою версію “того” викладе.

Але Зінаїда на провокацію не піддалася.

— Самі знаєте. — І раптом закричала тоненько: — Дасте ви мені справою зайнятися чи ні?

— Що ти репетуєш? — розгубився Вадим. — Хто тебе зачіпає? Займайся, будь ласка. Якою ж справою?

— Підлогу я помити зібралася. Живете зовсім мало, а всю підлогу забруднили, дивитися нудно. Ідіть-ідіть звідси. Працюйте. Вам Тая наказала.

— Якщо Тая… — Вадим посміхнувся. Слово Таї — закон. І для нього, виходить, теж закон? Попід стіночкою він пішов мимо лютої Зінаїди: вона його, дармоїда, так і їла своїми різноколірними очима. Запитав напослідок, стараючись, щоб запитання байдуже пролунало, ніби між іншим: — А скільки років вашій Таї?

— Дев’ятнадцять, — з незрозумілою гордістю сказала Зінаїда. — Вона вже доросла. Вона в технікумі навчається. В медсестринському. — І, вважаючи розмову закінченою, знову за відро взялася.

А Вадим у своїй кімнаті заховався.

Сів на ліжко, акуратно застелене Зінаїдою. Куртка, що слугувала їм за ковдру, висіла на своєму цвяху. Підлога в кімнаті ще мокрою була: Зінаїда прибирання з неї розпочала.

Тая наказала.

Нащо дев’ятнадцятирічній розумній і вродливій дівчині верховодити малечею? Для самоутвердження? Для полегшення власного побуту? Один — те зробить, інший — інше. Чи до Таї, як колись до діда Василя, малеча сама тягнеться, як на світло? Зінаїда сказала, що Тая навчається у “медсестринському” технікумі. Інакше — в медичному. Буде медсестрою. Вадимові, шанувальнику старовини, більше подобалося забуте: сестра милосердя. Милосердя — це не тільки жалісливість, жалісність, але і, як Даль примічає, готовність робити добро усякому, хто його потребує. А хто, скажіть, його не потребує? Немає таких.

Діти, як ніхто, чужу доброту відчувають. Он їх скільки навколо Таї. Ці семеро — найвірніші? Найближчі? Чи просто вони в “справі Вадима” зайняті були, а решта — Вадим не сумнівався, що решта теж існують: селище велике — в інших Таїних заходах беруть участь? Яка, по суті, різниця.

“Справа Вадима”. Термін який створився! А вся “справа” виїденого яйця не варта. Захотілося гарному дівчаті привернути увагу заїжджого таланту, спорядила вона на подвиги свою пажеську гвардію, а коли терпець таланту увірвався, з’явилася рятівницею.

“Тая працювати наказала…”

А якщо він, Вадим, працювати не хоче? Якщо він, що давно запізнився на першу ранкову електричку, денною вирушить?

Не вирушить. Вадим знав, що зараз візьме етюдник і піде писати, тому що найзагадковішим в усій нинішній гофманіані було гостре бажання працювати, яке знову виникло. І ще упевненість, що тепер усе піде пречудово.

А все інше Тая пояснила: по-своєму, з жартами, з бісиками у великих зелених очах, але досить реалістично, як і треба було Вадимові, любителю логічно розмірковувати. Дід Василь у місцевих дітей своєю людиною був, вони про все в його будинку знали. І про флейту, напевне. Хтось приніс йому інструмент: підклеїти, підлакувати, голос виправити. А голос дід виправити не зміг. Чи не встиг, смерть завадила. Хрипить флейта, це і Вадиму, який не має слуху, ясно.

Та якщо в нього немає слуху, то як же він грав? А чи грав? Он Тая ввічливо засумнівалася. А він на стіну поліз від обурення. А хіба йому ніколи не здавалося, що він і співає правильно, мелодійно — особливо у ванній кімнаті, коли ванна водою налита? Тоді чомусь голос чується особливо чистим і сильним — що твій Карузо. Тим часом та, на якій Вадим мало було не оженився, роздратовано йому говорила: якби ти себе чув — удавився б.

Якби чув.

Чи не так із флейтою?

Але чому він не міг закінчити мелодію, коли вони з’явилися на вулиці?

А коли як слід подумати? Чи хотів закінчити? Чи не тоді у підсвідомості випливла легенда про щуролова-месника, і так солодко було почувати і себе ним.

А чому вони з’явилися напівроздягненими?

Ну тут уже Тая має рацію: тому що тому. З тим же успіхом можна з’ясувати подробиці про діатезну стійкість Костянтина. З’явилися — і все тут. Спекотно було.

А те, що відьмою себе називає, так утішно ж їй відьмою уважатися. Он скільки таємничості вона на себе напускає! Теж свого роду жіноче кокетування, вдало здійснене бажання подобатися.

Вдало?

Ще й як вдало, не треба кривити душею. Все у ній Вадима приваблювало, і її таємничість не на останньому місці була.

Але треба бути чесним із собою до кінця: з чого ти взяв, що сам їй сподобався? Приборкай гординю. Вона сестра милосердя, турбота її про твій горезвісний талант не більш ніж звичайне милосердя. Якщо воно звичайним буває.

Трохи ужалений, навіть прикро вражений, підвівся, закинув за спину етюдник, стільчик свій улюблений прихопив. Це ще баба надвоє казала: хто кому подобався, а хто кому — ні. Поживемо — побачимо.

А працювати не вона наказала — самому хочеться.

З порожньої кімнати чувся спів. Зінаїда старанно виводила тонким і ламким голоском: “Калина красная, калина вызрела. Я у залеточки характер вызнала. Характер вызнала, характер — ох какой! Я не уважила, а он пошел с другой…” Музичним акомпанементом до співу було шльопання ганчірки по підлозі і звук води, що булькала, коли Зінаїда викручувала ганчірку.

Гарна пісня, подумав Вадим. Цікаво, вдумується Зінаїда у слова чи так співає — за інерцією, слова для неї, як мелодія для Вадима: необов’язкове доповнення до пісні?

У вітальні Вітько і Колюн займалися досить дивною справою. Вітько стояв на стільці навшпиньки і прикладав до обшитої дошками стіни здоровенний залізний костиль. Прикладе — запитає:

— Так?

Колюн внизу задумливо голову набік схилить, придивиться, прицмокне засмучено:

— Ні-і.