Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 37)

Вони самі зголосилися поїхали із Старковим, ніхто їх не примушував, не умовляв. Якось після лекцій Старков підкликав їх і запитав ніби між іншим:

— Куди на практику, хлопці?

— Не знаю, — знизав плечима Олег. — Може, в Новосибірськ, в інститут ядерної фізики…

— Чи варто… — Старков поморщився. — Проторена стежка.

— А де непроторена?

— Хоча б у мене…

Це не було самовдоволеним вихвалянням. Старков мав право так говорити. Що ж, він пізно почав: завадила війна. У сорок другому сімнадцятирічним хлопцем пішов у партизанський загін, а в сорок п’ятому, уже майором діючої армії повернувшись із Берліна, вступив на фізфак у МДУ. Отак і йшов у науці — із запізненням на чотири воєнних роки (знову чотири: ну нікуди не втекти від цієї цифри!), аспірантура, кандидатська, потім років десять мовчання і — блискуча докторська дисертація, в якій він відхилив завісу таємниці горезвісної часової координати. Через два роки він уже теоретично обгрунтував її, прославивши своє ім’я у скупому на захоплення світі фізиків. І знову мовчання: Старков розробляв експеримент, яким хотів підтвердити теорію, що здавалася майже фантастичною.

Потім уже, коли вони їхали у Брянськ, повантаживши на залізничну платформу генератор і деталі екранів-відбивачів, Старков пояснив причину своєї таємничості:

— Дещо готове, а що — невідомо. Не хочу заздалегідь збуджувати вчену братію. Не вийде — змовчимо, спишемо, мовляв, перша чарка колом…

“Перша чарка” насправді пішла “колом”. Старков хмурився, гримав на хлопців, але, здається, змирився з невдачею.

— Повернемося в Москву, допрацюємо. Ідея правильна, а десь спотикаємося. Помізкуємо взимку, а наступного літа знову сюди. Гаразд?

— Гаразд, — похмуро говорив Олег. — Куди ж ми тепер від вас подінемося…

Діватися і справді було нікуди: намертво затягло. Здавалося, вони не гірше за самого Старкова розбиралися в теорії зворотного часу, щось самі вигадували, щось рахували.

— Недаремно я вас у цю аферу втягнув, — радів Старков. — Здається, з вас будуть люди.

— А диплом? — гарячкував Димка. — У нас диплом на носі!

— Вважайте, диплом готовий: залишилося тільки сісти і написати — це вже нескладна справа…

У нього все було “нескладною справою”: перерахувати режим роботи генератора, визначити параметри поля, настроїти екрани.

— Раз-два — і готово! Не сумуйте, хлопці: всі кулі повз нас…

Дурна приказка, яку партизанський політрук Старков залишив фізикові Старкову, здавалося, вирішувала будь-яку проблему. “Всі кулі повз нас!” — значить, усе владнається, все буде “гаразд”. Він просто заражав своїм шаленим оптимізмом навіть там, де і приводу не було для цього. Іншого разу Олег ловив себе на думці, що потихеньку перетворюється на такого собі бадьорого піонера: “Ми всі гори звернемо, якщо дуже захочемо”. Розумів безглуздість цього нічим не виправданого оптимізму, розумів дуже добре, але протистояти йому не міг.

Є такий термін: гіпноз особистості. Так от особистість Старкова була настільки “гіпнотична”, що для сумнівів аж ніяк не залишалося місця. А чесно кажучи, і часу: робота з’їдала весь убогий запас, відпущений людині на добу, мінус вісім годин на сон.

Олег усміхнувся: ну що ще можна вигадати? Кіно в лісі немає, танців теж. Найближче село — сім кілометрів пішки. Влітку ці сім кілометрів не раз долали: подивитися кінофільм у клубі чи просто згадати, що є на білому світі ще щось, крім лісу і фізики. “Лісової фізики”,— жартував Старков. Він і цей лісовий закуток вибрав тому, що колись тут воював. Село, куди вони бігали в клуб, тоді було центром, де зустрічалися зв’язкові, звідки йшли депеші на Велику землю і де навіть староста був партизанським висуванцем. Яка погода стояла тоді, Олег не знав. Теперішня була більш ніж нестерпна. Такі умови життя повинні дорівнюватися до особливо важких, тут не обійтися без підвищених коефіцієнтів, усіляких там “колісних”, “північних” — і півлітра молока щоденно за шкідливість.

По молоко ходили по черзі в те ж саме село — раз на тиждень. По молоко, по картоплю, по хліб, по м’ясо і — так далі за прейскурантом місцевого сільпо. Прейскурант був невеликий, доводилося дечим розживатися у колгоспників: чотирьох відлюдників поважали тут за стійкість і “незрозумілість”; жаліли і завжди охоче їм допомагали.

За чотири місяці вони, здається, перезнайомилися з усіма в селі; добре, що дворів тут було небагато — десять чи дванадцять. Олег подумав, полічив, згадав: авжеж, дванадцять дворів, сільпо і маленький клуб з кіноустановкою — це й усе. Центральна садиба колгоспу містилася подалі, кілометрів за п’ять від села. Що й казати, там і крамниця краща, і людей більше, та тільки фізики туди не ходили. Далеко і немає сенсу. А продукти — ось вони, повний ліс. Бери рушницю і стріляй. В Олега була старенька тулка. Димка франтував дорогою іжевською двостволкою. Старков володів істинною скарбницею — карабіном. А Раф полювання не визнавав.

— Я в душі вегетаріанець, — казав він. — У мене на божу тварину рука не підіймається.

— Звичайно, — говорив уїдливо Димка, — виделку і ніж ти ногою тримаєш. Еквілібрист…

До речі, про полювання: погода погодою, а завтра треба було б піти постріляти, тим більше, що після перенастроювання екранів Старков цілий день новий режим рахує. Отже, карабіна дасть. Та і як не дати: Олег стріляє, як майстер, давно норматив виконав. Старков сам не раз говорив:

— Ти у нас — супермен, брат. Тобі слід не часом, а конем керувати. З кольтом на стегні… Он ту шишку бачиш? Зіб’єш її одним пострілом?

Олег не відповідав, скидав карабін, прицілювався — бах! — шишка зникала з гілки, десь за деревами падала на траву.

— Молодець, ковбой, — хвалив Старков. — Воював би тут зі мною — в загоні б тобі ціни не було. А посидимо ще пару місяців у цій глухомані, меткіше за мене стрілятимеш.

Сам Старков стріляв майстерно, майже не цілячись, навскидку, по будь-якій мішені — чи то птах, шишка, чи підкинута в повітря пляшка з-під пива. Олег заздрив йому, але навіть заради великої мети перевершити шефа не згодився б на “ще пару місяців”. Вистачить і двох тижнів, що зосталися, вже насиділися. До наступного літа!

У тому, що наступного літа вони знову повернуться до лісової сторожки, Олег не сумнівався. Взимку диплом по темі Старкова, робота на кафедрі і в лабораторії. Треба б екран удосконалити: деякі ідеї в Олега були, щоправда, він ще не говорив про них шефу. А в самого Старкова ідей сила-силенна. Не виключено, що новий генератор — Старков явно не вірить уже в цей старий! — запрацює за іншим принципом. Ну та досить, не будемо загадувати…

Олег вибрався на узлісся до річки, звернув із просіки, що двома наїждженими коліями бігла уздовж річки. Трохи збоку, біля некрутого обриву, вріс у землю рублений будинок. Олег пройшов мокрою травою до ганку, довго витирав чоботи об іржаве залізяччя, прибите до порога, штовхнув двері в темні сіни, з насолодою скинув намоклу штормівку, чоботи, в шкарпетках увійшов до кімнати.

Все було майже так, як він собі і уявляв дорогою. Димка і Раф грали в шахи, на столі у Старкова звичне безладдя — списані аркуші паперу, набір кольорових фломастерів, логарифмічна лінійка. Самого Старкова в кімнаті не було.

— Привіт усім, — сказав Олег. — Поїсти залишили?

Димка пересунув туру і сказав задумливо:

— У каструлі на грубці. Ти чого так довго? Шеф уже плакався…

— Про що? — здивувався Олег, квапливо поглинаючи напівзахололий борщ.

— Боявся, що не встигнеш перевірити екрани.

— Чому такий поспіх? Закінчив би завтра…

— Завтра — дослід. О восьмій нуль-нуль.

— Знову?! — Олег навіть похлинувся від обурення. — На тому ж режимі? Тоді нехай він сам екрани настроює.

— Шах, — сказав Димка. — А отак, так і так — мат… Настроювати не доведеться: режим перераховано. У шефа нова геніальна ідея.

— Ідея справді непогана, — сказав ввічливий Раф. — Він нам розповідав: прискорюємо прохід мінус-вектора і виграємо стабільність поля… А мата немає, Димка: іду конем на еф шість.

Димка схопився за голову:

— Де конем? Звідки кінь? Ох я дурень…

Олег зрозумів, що від цих очманілих гросмейстерів нічого до пуття не доб’єшся, доїв борщ і ліг спати. Давній принцип, який говорить про те, що ранок вечора мудріший, давно і міцно ввійшов у побут чотирьох “самітників”. Залізний Старков вимагав залізної дисципліни, а підйом о шостій ранку в цю осінню сльоту навіть у зразкового Рафа викликав невтримну сонливість.

Хіба з нашим шефом посперечаєшся, думав Олег. Він якщо не переконанням, так силою змусить слухатися. Ніякої демократії: тиранія і деспотизм…

Потім він заснув і йому снився дощ — дрібний, затхлий, мокре листя на мокрій землі, низьке свинцеве небо і дивне, ніби скляне повітря, в якому промінь світла, мов у призмі, ламається навпіл.

Промінь світла, зламаний навпіл, — ознака часового поля, що виникло, — вони вже не раз бачили наяву. Та яка з цього користь: поле виникало і вмить зникало, виводячи з ладу екрани за кілометр від генератора.

— Сьогодні все буде добре, — сказав вранці Старков. — У мене таке передчуття…

— А ви не вірте передчуттям, — похмуро пророкував Олег. — Ви вірте в статистику: точна наука.

— Ставлю тобі двійку, ковбою. Нагадай, як приїдемо — впишу в заліковку. Статистика вимагає абсолютно однакових умов експерименту. А в нас кожного разу — інші…