Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 39)

— Тихо! — півголосом наказав Старков, і було в цьому наказі щось незнайоме, чуже: пропав Старков-веселун, Старков-жартівник і безтурботник, з’явився інший — владний і твердий. — Тихо! — повторив він. — Назад у ліс!

Вони пішли за ним, підкорилися — не розуміючи, мовчки перезираючись, продираючись крізь мокрий чагарник, зупинилися біля крислатої високої берези, яка ще не втратила жовтого листя.

— Ану, давай нагору! — наказав Димці Старков.

І Димка — сам собі дивувався! — не питаючи зайве, схопився за нижню гілку, підтягнувся крізь потоки дощу з дерева, спритно поліз угору.

— Подивися, хто це, — сказав йому Старков, — уважно подивися і швидко спускайся. — Він повернувся до Олега і пояснив: — Береза висока. З неї всю дорогу видно: сам перевіряв…

Димка, який добрався уже майже до верхівки, скрикнув: здивувався не здивувався, наче зойкнув. А Олег подумав, що Старков щось приховує,— знає, а говорити не хоче. Ну, що він думав побачити з берези? Машину, що застрягла? То навіщо така таємничість? Вийди на дорогу і подивися… По-німецькому вони розмовляють? Ну то й що? Може, і справді кінозйомка. На натурі, як це у них називається.

Він усе ще дивувався, коли Димка, буквально скотившися вниз, доповів, задихаючись:

— Дві машини. Одна вантажна, фургон: вона-то й сіла. Інша — маленька, газик, по-моєму. Довкола — чоловік тридцять. Підкопують землю і жердини під колеса кладуть. Тільки… — він зам’явся.

— Що тільки? — Старков подався до нього.

— Тільки одягнені вони якось дивно. Маскарад не маскарад…

— Форма?

Димка кивнув.

— Чорна. Як у есесівців. Може, і насправді кіно знімають.

— Може, й знімають… — протягнув Старков, замовк, про щось зосереджено думаючи, повільно запалив.

Мовчали і хлопці, чекали рішення, знали, що воно буде: коли Старков так мовчав, значить, чекай неприємностей — перевірено за чотири місяці.

— Ось що, хлопці, — сказав Старков. — Може, я — старий осел, тоді все гаразд, а якщо ні, то справи погані: влипли ми з вами в історію. Зараз швидко йдемо додому, забираємо Рафа і будемо вирішувати.

— Що вирішувати? — мало не закричав Олег.

Старков зморщився:

— Я ж ясно сказав: тихо! А вирішувати будемо, що робити в ситуації, яка склалася.

— В якій ситуації?

— Дай боже, щоб я помилився, але, здається, наш вдалий дослід отримав несподіване продовження. По-моєму, ця машина і ці люди в маскарадних костюмах — гості з минулого. Пам’ятаєш нашу суперечку, Олежко?

Олег здригнувся: нісенітниця, маяччя, не може цього бути! Минуле необоротне. Неможливо прокрутити кінострічку Часу назад і ще раз переглянути кадри учорашньої хроніки. Теорія Старкова правильна — безсумнівно! Але людська психіка — навіть психіка без п’яти хвилин вченого! — безсила повірити в її практичне втілення. Адже існує ще десь межа реального? А за нею — порожнеча, нуль у ступені, нескінченність, бабусині казки чи звичайна фантастика.

Олег обірвав себе: міркує, як ледачі пліткарки на лавочці біля під’їзду. Та ж логіка: цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Немає такої формули! Все може бути, коли це “все” — наука, а не містика. А де тоді кордон між наукою і містикою? Те, що піддається науковому поясненню, — наука. Зручне становище… А якщо воно пояснить яке-небудь містичне явище? Мовляв, так і так: наукове обгрунтування, графіки і таблички, точний експеримент і — ніякої містики. Таке буває? Ще й як буває! Усі сьогоднішні досягнення цивілізації колись здалися б містикою навіть найосвіченішій людині. Електрична лампочка? Єресь, фокуси! Штучне серце? На вогнище єретика лікаря! Та що там далеко шукати приклади: часове поле Старкова — теж, по суті, містика. Чи так: було містикою до цього дня. А тепер воно діє цілком реально. Ось який подарунок принесло — беріть, радійте. А з чого радіти? З гостей з минулого? Та вони не знають, що потрапили в майбутнє. Та й якби дізналися — не повірили б. А гості, судячи з усього агресивні. Вони існують тридцять з лишком років тому’ вішають, стріляють, підпалюють. Вони ще не знають, що їх чекає завтра: для них — завтра, для нас — учора. Вони ще впевнені у своїй непереможності. Вони ще почуваються господарями на нашій землі. Вони ще живуть — ці надлюди з підручника новітньої історії.

— Цікаво, з якого вони року? — раптом запитав Димка.

— Чи не все одно? — відгукнувся Олег. — Сорок перший тире сорок четвертий.

— Якраз не все одно. У сорок першому вони наступали, а в сорок четвертому драпали. Є різниця?

У розмову втрутився Старков, який досі мовчав.

— Різниця є, звичайно, але для нас вона не принципова. Рік, напевне, сорок другий — я тоді партизанив у цих лісах. А карателі, можливо, ті ж самі, що й тоді підпалювали і вішали. Головне, що це вороги, хлопчики. І ми їм — вороги. І начхати їм, що ви всі ще не народилися. Потрапиш їм на очі — пристрілять без жалю.

— Так що ж нам — ховатися і тремтіти від страху? — Олег запитав це з усмішкою, але і Старков, і Димка знали його “усмішечки”. Це вірна ознака того, що Олег повільно розлючувався.

І Старков сказав спокійно:

— Ховатися — так. А тремтіти від страху, ясна річ, не будемо. У нас три рушниці проти тридцяти автоматів. Співвідношення один до десяти. А що таке дробовик проти “шмайсера”? Уловлюєш?

— Не уловлюю, — зле відрізав Олег. — І з трьома рушницями дещо можна зробити. Та й від заряду дробу в очі не буде їм добра.

— Якщо влучиш, — додав Старков. — А Димка не влучить, і Раф теж. А в мене досвід є, вибачте за нескромність. І тому ви будете підкорятися мені беззаперечно і точно. Отоді три рушниці зможуть принести користь. Зрозуміло?

Зрозуміло? Звичайно, зрозуміло, що ж тут незрозумілого. І неможливо було не підкоритися цьому командирському тону, цій досі не відомій їм волі і силі людини, яка вміла весело жартувати і сміятися, вміла співати гарних пісень і знала повадки птахів і звірів, любила читати вголос Пастернака і Блока і створювала “божевільні” теорії. Але, виявляється, вона вміла ще бути суворою і сильною, вміла наказувати і змушувала слухатися. Одне слово, був фізик Старков. І не його провина, що він знову перетворився на партизанського комісара Старкова.

— Як ти думаєш, — запитав він Димку, — чи довго вони ще прововтузяться на дорозі?

— Хвилин тридцять — не менше. Може, й годину. Дуже сіли: більш ніж на півколеса.

— Ось що, — прийняв рішення Старков. — Лізь на ялинку, стеж за ними і чекай нас.

— Є стежити і чекати, — відрапортував Димка, і Старков усміхнувся:

— Вільно, солдате. Не нудьгуй. Ми швидко.

Він плеснув Олега по спині, підштовхнув уперед, пішов слідом, ступаючи, на заздрість Олегові, майже нечутно.

— Патрони в ящику під столом, — сказав їм услід Димка. — Беріть побільше.

І Олег мимоволі пригадав колись прочитане про патрони, про снайперів, про партизанів у книгах про Велику Вітчизняну. Вона закінчилася понад тридцять років тому і знову розпочалася для них — хлопчаків повоєнних літ, почалася несподівано і страшно в мокрому осінньому лісі під Брянськом, який знав і пам’ятав війну: ще досі колгоспні хлопчики знаходять то стріляну гільзу, то іржаву каску. Що ж, можливо, сьогодні до їхніх “трофеїв” додадуться й інші — новіші…

Раф сидів на табуретці біля генератора, що гудів, і читав Чіні, смішно ворушачи губами: напевне, перекладав текст. Американський детектив Леммі Комен успішно боровся з гангстерами ось уже сімдесят сторінок, а сто двадцять, що залишилися, манили Рафа нерозкритими таємницями, відволікаючи його і від відтвореного часу, і від свого реального. Він забув, що через півгодини має змінитися.

Увійшовши в сарайчик, Старков передусім поглянув на датчик: стрілка немовби заклинилася на червоній рисці. На екрані осцилографа текла рівна зелена лінія: на кілька поділок вище розрахункової. Поле не зникло, однак напруга його виросла разів у півтора. Старков, чесно кажучи, і не надіявся на таку вдачу, коли ще планував дослід. Але він не чекав і тієї біди, яку принесла негадана удача.

Коли б його тепер спитали, знаючи про можливість “пришельців” з минулого, розпочав би він дослід чи ні, — Старков не замислюючись відповів би: ні, не розпочав би. Хтозна, чим загрожує пришестя “гостей”! Може, вони зникнуть так само, як з’явилися. А може…

— Чому так рано? — поцікавився Раф, відриваючись од книги. — Крамниця зачинена?

— Зачинена, — сказав Олег. — Дорога до неї перекрита.

— Землетрус? — зіронізував Раф. — Лісова пожежа? Чи річка Незнайка вийшла із берегів?

Старков поморщився:

— Не час блазнювати. Біда, Раф…

Раф шпурнув книгу на підлогу і підвівся.

— Що сталося, шеф?

— На дорозі застряв грузовик з гітлерівцями, — випалив Олег.

Раф образився:

— Хто з нас блазнює?

Ситуація і насправді була комічна: Старков усміхнувся, сказав поквапно:

— Олег не жартує. Гітлерівці справді з’явилися з минулого. Ті ж, що нишпорили колись у цих лісах.

Раф був ввічливим хлопцем. Ввічливим і небагатослівним. Коли він щось достоту не розумів, то ставив запитання, як правило, найточніше і найпотрібніше.

— Поле? — запитав він.

І Старков вкотре здивувався з його здатності сприймати всерйоз те, що інший вважав би нерозумним і грубим розігруванням.

— Поле, — підтвердив він. — Несподіваний “подарунок” тридцятирічної давності. Несподіваний і небезпечний.

Але Рафа, здавалося, це не схвилювало.