Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 38)
— І кожного разу — пальцем в небо…
Старков не образився. Він і сам любив поглузувати зі своїх студентів, а до незнання був до краю безжалісний: висміював, не думаючи про наслідки. А які наслідки можуть бути? Є у “жертви” почуття гумору — зрозуміє, не полізе в пляшку. А немає, так годі й жаліти.
— У фізиці до всього треба ставитися з іронією, — любив говорити Старков, — так легше приховати невігластво і набути репутацію великого знавця.
Він свято дотримувався цього принципу і ставився з іронією до всього, навіть до власних ідей.
— Що ж до передчуттів і пророцтв, — утлумачував він Олегові за сніданком, — то нам з вами вірити в них просто необхідно. Ти історію згадай: хто мав справу з Часом? Віщуни, пророки, ясновидці. І я пророкую: сьогодні дослід удасться. Не вірите? Побачимо…
І хтозна, жартував він чи вірив у свої передчуття. Та Олег і не намагався розібратися в цьому. Побачимо, сказав Старков. Що ж, побачимо…
Вони стягли з генератора поліхлорвініловий чохол, вивірили індикатори, підключили живлення. Старков довго встановлював настройку поля, раз у раз звіряючись з записами. Потім Димка — цей почесний обов’язок він з першого дня привласнив собі — урочисто запалив електричний ліхтарик, спрямувавши його промінь туди, де повинно було народитися поле зворотного часу, розгорнутися, захопивши весь простір між екранами, розставленими в лісі, і — якщо пощастить, звичайно, — протриматися хоча б хвилину: це вже буде перемога!
— Готовий! — сказав Димка хрипло, і Олег подумав, що він хвилюється: здається, і справді повірив у передбачення шефа.
— Поїхали, — скомандував Старков і увімкнув генератор.
Стрілка на індикаторі напруги поля здригнулася і повільно гойднулася праворуч.
— Тільки б затрималася, — благаюче прошепотів Раф.
І стрілка послухалася: завмерла на мить на першому поділі шкали, знову затремтіла і впевнено поповзла праворуч. Тонкий промінець кишенькового ліхтаря раптом зігнувся під тугим кутом, тицьнувся в підлогу.
— Є поле, — знову прошепотів Раф, і Олег обірвав його:
— Почекай. Дивися…
Оглушливо — так здавалося Олегові — цокав секундомір: десять секунд, двадцять, п’ятдесят… І сталося неймовірне: промінь ліхтаря повільно пересувався по підлозі, доки не повернувся в вихідне положення — паралельно до землі, але стрілка на шкалі залишилася на місці — на червоній рисці, яка говорила про те, що поле стабілізоване.
Перший отямився Старков. Навмисно байдуже він дістав цигарку, запалив, сказав презирливо:
— Хтось тут не вірив у передбачення. Не передумав?
Але Олег не мав бажання грати “у байдужість”, не стримався, стис Старкова в обіймах.
— Ви знали, знали, чи не так?
— Звідки? — відбивався Старков. — Відпусти, божевільний!
Але на ньому вже повисли і Димка, і Раф, підхопили його, підкинули, підкинули ще раз. Вони горлопанили щось незрозуміле, шаленіли, пританцьовували. А стрілка, як і раніше, міцно трималася на червоній рисці.
— Ну все, — задоволено сказав Старков, вирвавшись нарешті із захоплених обіймів своїх “підданих”. — “Мы рождены, чтоб сказку сделать былью”, “Броня крепка, и танки наши быстры”. Співайте, хлопчики, торжествуйте. Сьогодні увечері оголошую великий бал-маскарад.
— На честь події склею вам маску Мефістофеля, — підіграв йому Димка. — Накинувши плащ, з гітарою під полою…
А ввічливий Раф поцікавився:
— Поле збережемо чи вимкнемо?
— Збережемо, — безтурботно сказав Старков. — Давайте жити в іншому часі.
— А екрани? — не вгавав Раф. — Полетіти можуть…
Старков підозріло подивився на нього:
— Що ти так хвилюєшся за екрани?
— Його черга їх настроювати, — мстиво пояснив Олег.
— Дурниці, хлопчики, дурниці! — Старков вставив у самопис новий рулон міліметрівки, ще раз подивився на стрілку, що завмерла на червоній рисці. — Ходімо звідси. Екрани лагодити не будемо: полетять — і нехай. У Москві полагодимо. Так, — він обернувся до Рафа, — все ж чергу пропускати не слід: залишайся-но ти почергувати біля генератора. А через годину тебе Дима змінить. Гаразд?
— А що ви робитимете?
— Дійдемо до сільпо, купимо дещо для балу-маскараду.
— Шампанського візьміть, — попросив Раф, влаштовуючись на єдиному стільці. Перспектива просидіти цю годину під дахом явно влаштовувала його більше, ніж іти під дощем у село. — Тільки не більше години.
— Терпи, хлопче, — сказав йому Старков на прощання. — Робінзонада підійшла до щасливого кінця. Я ж казав: усі кулі повз нас.
Хіба міг знати провидець Старков, що його улюблена примовка обернеться для них цього дня страшним і реальним кошмаром?
У сторожці Димка набивав рюкзак порожніми пляшками. Олег озброївся спортивною сумкою. Старков — за правом іменинника — йшов без нічого.
Вони пішли уздовж річки, щоб — за пропозицією Старкова — оглянути кілька екранів і поспостерігати за поведінкою поля, що виникло біля них.
— Не за годину, так за дві повернемося, — сказав Старков. — А з Рафом нічого не трапиться — почекає, я йому детектив залишив. Пекучі таємниці Пітера Чіні.
Акуратний Олег приступив до з’ясування подробиць експерименту, що нарешті вдався.
— Ось скажіть мені, — міркував він, — якщо поле стабілізоване, то в якому часі ми тепер живемо? Якщо в сьогоднішньому, в нашому, то, значить, поле ніяк не впливає на справжнє. А я схильний припустити саме це…
— Чому? — поцікавився Старков.
— Сторожка на місці. Порожні пляшки — теж. Ми йдемо в сільпо саме сьогодні, а не вчора і не завтра. Ліс не змінився: ті ж дерева, та ж осінь. І дощ ллє той же, що й до досліду. Логічно?
— Ні, звичайно. Наприклад, сторожка була тут і вчора, і рік тому. І осінь почалася не сьогодні. І дощ уже який день поливає. І в минулому році, либонь, поливав. І років десять тому. А те, що ми йдемо в сільпо сьогодні, так це — ілюзія. Для нас — сьогодні, а насправді — позавчора. Логічно, філософе?
— Але щось повинно було б змінитися, — не вгавав Олег.
— Що саме?
— Не знаю. Ваша теорія, до речі, теж нічого тут не пояснює, — позловтішався він.
— Моя теорія, — напутливо сказав Старков, — говорить таке: часове поле не міняє справжнє, тут ти маєш рацію. Але воно може принести з собою якісь елементи свого часу, очевидно, минулого. Які елементи — цього я не знаю. Взагалі в моїй теорії стільки білих плям, що її швидше можна назвати гіпотезою. — Старков поскромничав, але не втримався, додав: — Щоправда, гіпотезою, підтвердженою експериментом.
Вони звернули в ліс, продерлися крізь кущі ліщини, вибралися на вузький лісовий путівець — ним учора Олег добирався додому, — мокрі з ніг до голови: під час дощу з хащів чагарника сухим не вилізеш. Олег струснувся по-собачому, вилаявся крізь зуби: клята погода, клятий ліс, — і раптом прислухався.
— Де це?
Десь зовсім поряд, може, метрів за триста, надсадно заревів грузовик. Це був саме грузовик: Олег добре розумівся на машинах! — і двигун ревів тому, що не в змозі був витягнути важку машину з липкої дорожньої багнюки.
— Сіли, — констатував Олег. — Цікаво, хто це?
— Ходімо подивимося, — запропонував Димка. — Все одно по дорозі.
Вони йшли, хлюпаючи гумовими чобітьми по калюжах, Димка гримотів склотарою в рюкзаку, щось приглушено насвистуючи. Старков і Олег вели нескінченну теоретичну суперечку про проблеми зворотного часу. Димку суперечка не цікавила, він чув її багато разів, хіба що, може, в інших варіантах, але суть не мінялася.
“Псих Олег, — незлобиво роздумував Димка. — Ну навіщо він лізе у цю трясовину? Старков його слухає, чекає, коли він почне захлинатися, підтягне до берега і знову відпускає: побулькай, мовляв, хлопчику. У Старкова це зветься “тренінг мислення”. Судячи з усього, я до цього тренінгу абсолютно нездатний…”
Він ішов попереду — Олег і Старков відстали кроків на десять, — і, може, саме тому він перший почув голоси людей з машини, що застряла. Машина час від часу надсадно ревла, потім шофер вимкнув запалювання, і зависла тиша, в яку і прохопилися фрази, чомусь не російські, а німецькі. Говорили не як викладачка німецької у Димчиній школі, а чисто, навіть грасируючи.
— Ворушися, тварюко! — як зрозумів Димка, кричав один надсадно і хрипло, і тут же тоненько відповідав другий:
— Я послав трьох по хмиз, гер оберштурмфюрер. Чуєте — уже працюють. За п’ять — десять хвилин виберемося.
Дроворубова сокира лунала у лісі, зовсім як у знайомому вірші.
— Що за комедія? — обернувся Димка до Старкова. — Кінозйомка, чи що?
Старков не відповів. Він відсторонив рукою Димку, приклав палець до губів: мовчіть, мовляв! — пройшов уперед до повороту, зупинився, прислуховуючись.
Двигун знову загурчав, і той же баритон сказав суворо:
— Не муч машину, бовдуре. Його величність гнівається і цілком може заліпити тобі кілька діб карцера. Ганс з хлопцями принесуть хмизу, і ми виліземо з цього російського болота.
Олег і Димка здивовано дивилися на обличчя Старкова, що враз зблідло: злякався він, чи що?
— Що вони говорять? — запитав Олег. Німецької він не знав.