Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 23)

Але минуле існує! Минуле, пройдене нами, нами зроблене і нами зруйноване, завойоване і збудоване. Все, що було, — чи погане, добре, чи щасливе, гірке! — не закреслити, не переписати, якби того часом не бажалося. Воно завжди з нами — наше минуле, збережене пам’яттю мільярдів людей, які жили до нас, співали, кохали, боролися, будували. Вона живе у нас — їхня довга пам’ять, і поки існуємо ми — існують вони. Часом такими, якими були й насправді. Частіше такими, якими ми їх згадуємо. Саме так: згадуємо. Бо нашу пам’ять також з рахунків не треба скидати, а вона примхлива, ой, яка примхлива…

Пригадалося Ігореві, читав він книгу, перекладний роман про мандрівника в минулі роки. І не було у тій книзі ніякої машини часу, ніякого хитромудрого механізму для плавання по горезвісній річці. Просто герой роману силою своєї уяви ставив себе в той далекий рік, який обрав я з численної вервечки минулих літ, і саме уява і стала надійною машиною часу.

Отак: машина — у нас самих!..

Інша справа, що той герой — як і автор, що його написав, — не заперечував існування річки, вірив, що в координати часу крива історії вписана постійно: від нуля і до безмежності, до лежачої вісімки. Але забули вони, згадавши слово “уява”, що вона завжди керує реальністю, змішує її, перелопачує, і чим яскравіша вона, чим тонкіша, тим захоплююча створена нею реальність, тим, якщо хочете, нереальніша. І все-таки вона — реальність! Тому що уява і пам’ять ходять поруч. Чи своя, чи чужа пам’ять — немає значення!

Минуле, в яке подорожував Ігор, було до найменших дрібниць схоже на реальне, що склалося, можливо, в дійсності на початку осені вісімнадцятого року. Але, породжене пам’яттю, воно було відкориговане уявою. А уяви Ігореві не позичати…

Та дивна річ! Воно, це минуле, само себе коригувало, виходило з покори, жило за своїми законами — законами часу, а отже, і було реальним.

Парадокс! Нереальне реальне, а реальне нереальне…

Що було, що вигадали — яка, до дідька, різниця, якщо на бруківці вилизаної панської вулички лишилися лежати дві близькі Ігореві людини, яких його уява хотіла бачити живими! Чия це, скажіть, примха, що вони загинули? І чи примха взагалі? А може, це і є життя, яке не підправити жодною уявою?..

Одне слово, для Ігоря минуле закінчилося, і край.

Алевтина якось у хвилину відвертості — буває і таке між вчителем і учнями — сказала:

— Кому з нас в юності не хотілося підправити минуле? Скажімо, врятувати Чапаєва? Чи попередити молодогвардійців про зраду… Багато чого хотілося…

А Ігор тоді відповів — це було ще до його мандрівок:

— Не підправити, навіщо? Минуле не змінити. Воно вже було, і слово “буде” не для нього… Але пройти свідком, байдужим спостерігачем, ввібрати в себе побачене — ось щастя для історика.

Яким же дурнем він виглядав! І Алевтина, тактовна жінка, наче мимохідь, намагаючись його не образити, зауважила:

— Нічого немає страшнішого, Ігорю, ніж жити десь байдужим спостерігачем. Не для історика страшніше — для людини…

Не повірив, посміявся про себе, вважав це гучною фразою. А потім ішов байдужим спостерігачем по російських дорогах, базікав з розумним професором, коли треба — мовчав, аж до того ранку на Кадашівці. А тепер пригадав Алевтинині слова і зрозумів: вона мала рацію.

Жити свідком…

Неділя на вулиці. Неділя — день веселощів, як у пісні співається. А інший поет, навпаки, заявив: для веселощів планета наша недостатньо обладнана. Кому вірити?..

І хоча тепер Ігореві найбільше хотілося лягти в ліжко, вкритися з головою ковдрою, не бачити нікого, не чути, не спати — просто лежати у задумливій підодіяльній темряві, як у дитинстві, і ні про що не думати, він, проте, зняв телефонну — важку, мов гиря, — трубку і набрав Настин номер.

Вона відгукнулася відразу, наче чекала біля свого червоного апарата, руку над грубкою тримала.

— Чи не погуляти нам? — запитав Ігор тим же удавано бадьорим тоном, яким розмовляють з хворими, переконуючи їх у тому, що вони здорові.

Кого він у цьому переконував? Себе, чи що?..

І Настя, розумна маленька жінка, помітила це, незважаючи на кілометри телефонних дротів, що їх розділяли.

— Щось трапилось, Ігорю? Як відповісти?..

— Не знаю, Насте, напевне, трапилось.

І раптом збагнув, що не може більше тримати в собі свій біль, що має розділити його з кимсь, хто сприйме його, цей біль, — ну нехай не як власний, але як близький, майже відчутний. І цим “кимсь” стане Настя, тільки вона — ще зовсім незнайома, дальня, яка дуже його приваблює. А власне, чому “дивно”? Нічого тут дивного нема. Ігор, у всякім разі, не бачив…

— Приїжджай, — сказала вона.

Що він міг розповісти їй? Як пішов в інше життя і намагався жити ним? Як ішов мимо цього життя — цікавий пришелець, хіба що летючої тарілки бракувало? Як зухвало вліз у чуже минуле, в чужу пам’ять, намагаючись обернути її своєю? У всякім разі, нічого не приховав. Все розповів, не обминаючи дрібниць.

Чи повірила йому Настя? Ігор ставив себе на її місце і посміхався: він би нізащо не повірив, вважав би оповідача несповна розуму, викликав би дужих мортусів із психлікарні — нехай вони послухають…

А Настя повірила?..

Та начхати йому було на це! Повірила — не повірила… йому душу вивернути треба було, повісити для просушування — не для загального огляду, а тільки для неї однієї, для Насті. Головне — він їй вірив…

Але дивна річ: вона крісло з переляку не відсовувала, Ба двері не позирала, до телефону не схоплювалась — дзвонити до психлікарні. Слухала уважно, навіть, здалося Ігореві, співчутливо, а коли про загибель Ледньова казав — здалося чи ні? — але, схоже, на очі її сльоза набігла

Закінчив.

Помовчали.

Ігор у вікно дивився: погода псувалася, небо хмарами затягло, ось-ось дощ піде.

Настя запитала тихенько, над силу:

— Чужа пам’ять… А чия, чия?

— Я тобі казав, мого діда. Це він у вісімнадцятому році йшов з Ростова до Москви, я не брехав минулого разу.

— І професор у нього був?

— І професор, і Пелікан.

— І також загинули?

— Не знаю. Його записи уриваються саме на тому місці, де вони в місто прийшли, в будинок Софії Демидівни.

— Він не дописав?

— Батько говорив: дописав. Але чи то загубилась решта, чи то дід сам знищив, але немає кінця, і все.

— А батько нічого не розповідав?

— Батька це не цікавить. Він технікою захоплюється, окрім своїх гайок-гвинтиків, нічого не визнає.

— Як же тоді сталося, що вони загинули? Адже не було цього, не було! Чужа пам’ять мовчить…

— А моя? — тихо запитав Ігор.

І це, певне, було відповіддю. На запитане і не запитане.

На все.

Настя сказала:

— Я хочу туди, з тобою.

— Не знаю, Насте, напевне, не вийде. Хоча… Та ні, мені там робити більше нічого…

— Ти так говориш. — Настя підійшла до нього зовсім близько, її дихання обпалювало його обличчя. — Ти сам не віриш у те, що говориш. Ти не зможеш не повернутися туди… — І, ставши навшпиньки, легенько-легенько поцілувала його в губи.

А волосся її чомусь пахло димом.

Як мало треба людині! Нічого, власне, Настя не сказала, ні-чо-го… А відчуття — немов тебе зрозуміли й прийняли. Кажучи казенною мовою, стали на твою позицію.

Яка вона, твоя позиція? Стороннього спостерігача?..

Допізна засидівся, темно вже, знову батьки хвилюватимуться, може, подзвонити їм з автомата?..

А назустріч — з темряви:

— От і дочекалися тебе, Ігорочку. Тепер ти без помічників обійдешся?

Чи то далекий — метрів за двадцять — тьмяний ліхтар хитнувся під вітром, чи то вікно на третьому поверсі засвітилось, але привиділося Ігореві, немов на куртках чемних усміхнених хлопчиків щось срібне блиснуло.

— Обійдусь, — сказав він і, нахилившись, підняв з асфальту важкий уламок цеглини.

У нього попереду була довга-довга дорога. Курними трактами, лісовими стежками, гіркими холодними селами — шляхом своєї пам’яті.

Чужої не було.

Дід, легендарна в сім’ї людина, знайома Ігореві лише з фотографій, де він — бравий та молодий, з бойовим орденом на грудях, дід-літописець, так і не дописав своєї історії.