Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 24)
Не захотів. Чи, як сказано, знищив написане.
Чому?
Пам’ять йому заважала?..
Випало Ігореві дописати, доказати, дійти. Уявити те, чого не було.
Не було?
Було?
Треться за пазухою, дряпає шкарубким сургучем шкіру на животі перев’язаний суровою ниткою пакет.
Сидить Пелікан у підпіллі, пряники жує…
Довга-довга дорога попереду.
ТОМУ ЩО ТОМУ
Спочатку, коли Вадим вперше розставив на лісовій галявині дюралеву триногу етюдника і тільки вдивився, примружившись, у рідкий ялинничок попереду, у стежинку, ледь помітну у траві, оповиту для місцевості жилавим корінням дерев, ще у щось вдивився — це вже не так важливо! — фотографуючи побачене в пам’яті, в цю мить вони і з’явилися: можливо, їхній загін передовий, розвідники-слідопити. Тоді Вадим особливо їх не роздивлявся: хіба мало хто цікавиться мандрівним художником. Звична річ: по вулицях слона водили… Вони постали за Вадимовою спиною, мовчали, чекали. Тонкою і крихкою вуглиною Вадим накидав на картон контури майбутнього етюда, готував його під фарби. Він любив писати одразу начисто — майже начисто, тому що потім, якщо робота вдавалася, він ще до-о-вго порався з нею в майстерні, відгладжував, “обсмоктував”, як сам казав. Але саме тільки з нею. Хоча, бувало, йому здавалося, що картон слабкий для цієї натури, і тоді він брав полотно чи — знедавна аркуш оргаліту, зручний для його детальної і рівної манери письма, і писав наново, відштовхуючись і від картону, але більше від пам’яті. Вона і справді була у нього фотографічною: пишався нею і не перевантажував непотрібним.
Ті, що стояли позаду, були непотрібними. Вадим не озирався, не фіксував їх, тільки нарікав про себе: невже почнуть розпитуваннями заважати?
Проте не почали. Постояли, як і досі, мовчки і мовчки ж зникли, ніби розтанули, розчинилися в зелені — так же непомітно для Вадима, як і раніше виникли.
А працювалося в цілому непогано: споро. День видався трохи похмурий, сіруватий, зручний за світлом: сонце хмарами прикрито, не ріже натуру, не міняє освітлення, рухаючись, як і належить, із сходу на захід. Тому Вадим не дуже-то любив сонце, особливо полуденне, непосидливе — не встигав за ним і, пригадується, хтось лайнув його у пресі — після персональної виставки у невеличкій залі на Горького: за “похмурість палітри, відсутність радості у природі”. Неначе вся радість — у сонці…
Сивий день добре ліг в етюд, і Вадим був задоволений, закінчував уже, доводив картон до пуття, коли знову з’явилися вони. Зручніше, мабуть, далі іменувати їх так — Вони, з великої літери, бо для Вадима Вони були однією цілою, багаторукою, багатоокою, всюдисущою істотою, свого роду улюбленим фантастами співтовариством — клоном, де окремі особи не відіграють великої ролі, але ось усі разом, в єднанні.
Втім, давно відомо: у єднанні — сила, і фантастика тут ні до чого.
Сила встала, як і раніше, позаду і цього разу не змовчала.
— Реалізм, — сказала вона.
Вадим змусив себе не обернутися, не побачити, хто це бовкнув. Продовжував працювати, знаючи прекрасно, що вступати у суперечку з невігласами бездумно і небезпечно. Та і що йому до невігласів?
А невігласи не вгавали.
— Не скажи… Подивися, як він колір відчуває.
Тільки не обертатися, не виявляти цікавості, мовчати, мовчати…
— Що колір? Зализує. І форма статична.
Не витримав — обернувся. Троє хлопців і дівчина. Два хлопці — років чотирнадцяти — п’ятнадцяти (Вадим не вмів визначати дитячий вік), третій — значно молодший, п’ятикласник якийсь. Ті двоє, схоже, близнята: у фірмових джинсах, в адідасівських кросовках, в адідасівських синіх, з білим трилисником на грудях маєчках, однаково підстрижені — чи непідстрижені? — чорноволосі, цибаті, худорляві, хоча і широкоплечі. Фізкультурники. Третій простіший: у вітчизняній ковбоєчці, у спортивних шароварах, сильно розтягнутих на колінах. Через усю щоку — свіжа подряпина: наштрикнувся на щось, на гілку чи на дріт — не від бритви ж… Дівчина — чесно відзначив про себе Вадим, — мала гарний вигляд. На “чотири з плюсом”. Легкий широкий сарафан-крилатка, капці-в’єтнамки. Ноги довгі, від вух ростуть, як у народі кажуть. Засмагла. А волосся, волосся, — матусю рідна! — царське волосся: важке, вогненно-руде, кольору розпеченої міді, рівне, не заплетене в косу, але, затиснуте аптечною гумочкою, недбало перекинуте на груди, мало не до колін сягає.
А чому на “п’ятірку” не потягнула?
Чіткий погляд художника вмить ухопив — і оцінив! — усі деталі, не пройшов би і мимо цієї: млосності в ній, в дівчині довговолосій, було забагато, ледачої волоокості, погляд дуже відчужений, такий собі неземний. Як правило, самовпевнено зважав Вадим, такий погляд повинен прикривати всіляку відсутність розумової діяльності. Та й і звідки б узятися подібній діяльності у цієї юної і — чесно! — досить привабливої особи, яка, здається, і школу ще не закінчила? А може, й закінчила — хто її, довгоногу, розбере. Хоча що вона у такому випадку робить у компанії все-знаючих молокососів, серійно випущених відомою фірмою “Адідас”?
Детальний — нехай він і зайняв усього секунд двадцять — огляд непізнаних об’єктів не заважав Вадимові злитися, прямо-таки наливатися злістю. Терпіти він не міг знавців липових, які лізуть в усі діри із своєю оригінальною думкою, взагалі, спостерігачів не любив.
— Слухайте, — сказав він, намагаючись бути миролюбним і терпимим, — ішли б ви…
— Куди? — ввічливо поцікавився “адідас” номер один.
І всі подивилися на Вадима, наче тільки-тільки помітили його поряд з етюдником, наче він досі залишався невидимкою. Такий собі фантом, що раптово матеріалізувався з Нічого. Дивно, звичайно, але трапляється, судячи із спокійної цікавості пришельців.
— Сказати куди? — лютуючи, запитав Вадим.
— Не варто, — швидко відреагував “адідас” номер два. У них з братиком і голоси схожими виявилися. — Тут дама і, зважте, дитина.
Дама на діалог не реагувала, розглядала Вадима із млосним інтересом, перебирала пальцями волосся, скручувала його у золоті кільця. А дитина ображено глянула на фірмового друга: вона сама себе дитиною явно не вважала.
— Помітив, — сказав Вадим. — Швидко забирайте свою даму і дитину і геть звідси кулею. І щоб я вас більше не бачив. Зрозуміло пояснюю?
— Ти ба! — посміхнувся “адідас”-один. — Ми, звичайно, підемо. Зараз. Ми поважаємо творчість. У даний момент. Але момент, як вам має бути відомо, тече. А нас багато. І ми різні. Взагалі.
Це була погроза, а погроз Вадим не боявся. Він себе слабким не вважав, зріст — метр вісімдесят, руки-ноги на місці, в юності всерйоз займався самбо, та й тепер у формі. Погрози йому — насіння, він від них ще більше звірів, бувало, — давним-давно, у дворових бійках — навіть контроль над собою втрачав, якщо хто ненароком чіпав його за живе.
Він різко ступив до хлопців, стискуючи в кулаці безкорисний, безглуздий зараз пензель.
— Ану…
“Адідас”-один підняв руки, ніби здаючись:
— Ідемо. Творіть, товаришу Айвазовський.
Вони пішли геть, не озираючись, ні дідька не боячись, звичайно, а тільки не бажаючи бійки з літнім — як для них! — психопатом, йшли, погойдуючись на довгих, ламких ногах, випрямивши плескаті спини, і шмаркач у ковбойці в міру сил наслідував їхню ходу, а дівчина пливла попереду, волосся на спину повернула, і воно метнулося кінським хвостом у такт крокам, і Вадим, охолоджуючись, мимоволі замилувався “чудовою четвіркою”, усміхнувся навіть.
І даремно. Тому що “адідас”-один, найбільш, мабуть, говіркий у них, кинув на ходу:
— Я сказав: нас багато, Куїнджі…
Але злість у Вадима уже минула. 1 не гнатися ж за ними, зрештою, не принижувати свою гідність, роками утверджену. Проте грамотні, негідники. Пальця в рот не клади: відітнуть без сорому.
Вадим збирав фарби, пензлі, складав етюдник, згадував: а він яким був у їхні роки?
Ходив у Палац піонерів, у студію живопису, мріяв про лаври Куїнджі, скажімо. Чи Айвазовського. Незмінно малював шкільну стіннівку. Що ще? Ну вчився наче непогано: без трійок. А ще? А ще ганяв на дворовому пустирі м’яч, лякав улюлюканням закоханих — вечорами, на стрімкому схилі до Москви-ріки, що заріс лободою і смердючим піретрумом, бився “до першої кров’янки”, чи, як тоді називалося, “стикався”. Ні, не мед був, не цукерочка “Щасливе дитинство” — давня, забута, солодка-пресолодка, з білою тягнучою начинкою…
Або ось іще: прив’язували гаманець на ниточку, викидали на тротуар, ховалися в арці воріт: хто купиться? Або прибили калоші математика до паркетної підлоги у роздягальні.
Та скільки всього було!
Усміхався стишено, йшов до дачі, перекинувши етюдник через плече. Згадував розніжено.
От тільки джинсів у нього не було, і ні в кого з приятелів— теж, а сатинові шаровари, схоплені гумкою біля щиколотки, а пізніше — вершина мрій! — вузькі штани на штрипках з паперового неміцного трикотажу, бажано чорні. І кеди.
І що з того? Хіба джинси псують людину?
Дзуськи. Джинси ні при чому. Річ зручна, гарна, міцна. Батьки у цих близнюків, судячи з усього, у закордонку їздять, одягають своїх дітей у міру можливостей. Інший час — інші можливості: діалектика…
Намацав клямку у хвіртці, дзвякнувши нею, пішов стежинкою до тераси.
Добравшись до тридцяти років, Вадим залишався холостяком, зовсім не принциповим, як дехто любить себе величати, але випадковим. Буквально: випадок не приспів. Вадим умів працювати і працював ревно, цілодобово, іноді не вибираючись із своєї майстерні біля Маяковки, в тихесенькому провулочку, у кособокій міцній двоповерховій купецькій спорудинці, де ще зберігався стійкий аромат московської старовини, але не затхлий і гнилуватий, кішками підпсований, а терпкий, густий, мало не століттям витриманий, приємний Вадимові і солодкий для нього. У немалі, але й ще не великі свої роки Вадим мав деяку популярність — ну, до слова, тому що писав він на нинішній день — як це не дивно звучить! — оригінально: не шукав модного самовираження, не вражав публіку лише собі притаманним — і нікому більше! — баченням світу, а працював по-стародавньому. І ліс на його полотнах був тільки лісом, а поле, скажімо, всього лише полем, але відчувалися в них і могутність, і беззахисність, і сум навпіл з радістю, тобто всім знайоме “очей очарування”, що споконвіку живе в російській природі, що так невиразно і непізнаванно часом і що вловити і, тим більш, утримати під силу тільки дуже зіркому оку і точній руці. Одне слово, Вадим писав пейзажі в основному, хоча і портретами іноді не нехтував, але вряди-годи, бо не вірив він у себе, портретиста. І, повертаючись до холостяцького становища Вадима, зауважимо, що створення пейзажів вимагало тривалих від’їздів з любої його серцю Москви, втомливих ходінь з етюдником по селах, і де вже тут стати розсудливішим — часу не знайдеш, не набереш.