Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 25)

Цього липня збирався був у Мещеру — давно туди націлювався! — але захворів на якийсь імпортний грип, довго пролежав у ліжку, лікарі ускладненнями налякали, а тут друг запропонував поїхати до нього на дачу, зовсім близько від Москви, від поліклініки — Ярославською дорогою, на середині шляху до знаменитої Лаври. Тобто навіть не до нього, до приятеля, на дачу, а до його діда, вірніше — взагалі ні до кого: дід помер рік тому, дача порожня стоїть, без господаря, і око за нею зайвим не стане. У дачному селищі, яке виросло тут ще в тридцяті роки і приліпилося одним боком до залізничного насипу, а іншим — куди й виходила дача покійного діда — досить болотистого, з високою колючою травою і дивними бузковими квітами поля, до річки, що біжить через поле, захованої від очей верболозом, ліщиною, до негустого і світлого лісу, де не те що заблукати — аукатися смішно: він весь просвічений, сонцем прошитий, солов’ями і берестянками просвистаний. Так от у підмосковному цьому селищі тільки й були влітку старики пенсіонери з малолітніми внуками і внучками. Тому й обіцяв друг тишу — мало не мертву, знав, чим купити Вадима: у постійних своїх далеких подорожах він звик бути сам на сам з етюдником, не терпів у роботі стороннього ока, цурався людей. Ну й купився він на обіцянки друга, зібрав чемодан, бувалець-етюдник через плече повісив, сів у ранкову електричку, відмахав тридцять шість кілометрів, сподіваючись на тишу і працю. Чи інакше: працю в тиші. І ось маєш: з першого дня — ні того, ні іншого.

Однак настав час обідати, час варити пакетний суп і вермішель, час запивати все це пляшкою холодного пива. В їжі Вадим був непримхливий, дивився на неї як на нудний, але обов’язковий процес: аби хутчіш відбутися. І зовсім забув про погрозу, навіть не забув — уваги на неї не звернув. Як потім виявилося, дарма: війну було оголошено.

На ранок — другий ранок перебування на дачі — Вадим виявив на порозі цеглину. Цеглина як цеглина, нічого особливого. Дивувало інше: вчора її не помітив. Підняв, шпурнув у кущі і тут же (історія літератури диктує правило: у подібних випадках ставити крапки)… на Вадима, який нічого не підозрював і ще як слід не прокинувся, обрушився струмінь крижаної води, потім загуркотіло, просвистіло вниз з плоского ганку цинкове відро, і тільки багатьма тренуваннями відпрацьована реакція відкинула Вадима назад, притисла до двірного косяка. Спорожніле відро гепнулося на ганок, брязкаючи, скотилося східцями, загальмувавши у траві. Вадим мимохіть зауважив: відро господарське, раніше стояло біля сарая, сам бачив.

Обтрусився, як пес, — добре, що тепер спека, липень! — дослухався: довкола тиша. Ворог себе не виказував, навіть якщо і бачив те, що сталося. Вадим збіг з ганку, оглянув цеглу і відро. Вони були зв’язані тонкою волосінню, яку одразу й не помітиш: вдивитися треба. Давній трюк. Але, як видно, невмираючий: дурнів у кожному поколінні вистачає. Дурнем у даному випадку Вадим самокритично назвав себе. Він знову кинув цеглину, озирнувся довкола. Тиша на білому світі, спокій. Ранок ранній-ранній, росянистий, мерзлякуватий, що обіцяє спекотний, сповнений сонця день. Довкола нікого.

— Еге-гей! — гукнув Вадим, не сподіваючись, втім, що Вони тут же з’являться.

Вони і не з’явилися. Не виключено, що Вони ще безневинно спали на своїх ліжках, тапчанах, канапах та розкладачках, дивилися кольорові і чорно-білі сни, сушили теплими щоками мокрі плямочки слини на подушках — одвічної супутниці солодких дитячих снів. А відро з цеглиною Вони дуже міцно ув’язали пізно ввечері чи вночі, дочекавшись, поки Вадим ляже спати. Мабуть, саме в цей момент Вадим і назвав їх — Вони, з великої літери, у чому вбачалася і певна повага до противника, і визнання вагомості його обіцянок, і гранична його знеособленість. Сказав же один із клона: нас багато.

Життя ставало неспокійним, але поки що цікаво. Не нудно. Бог з нею, з водою: холодний душ вранці ще нікому не зашкодив. Аби працювати не заважали.

Але відром з водою справа не обмежилася.

Коли Вадим прилаштував етюдник на галявині, стараючись, щоб у полі зору виявилися незнайомі йому бузкові, на довгих товстих стеблах квіти, схожі за формою на дзвоники, що росли купчасто і густо, і ще купи низькорослих дерев уздовж річечки — віддалік, і ще лінія високовольтної передачі — там, далі, і якісь споруди — зовсім на видноколі, коли він умостився з олівцем у руці на скла-даному брезентовому стільчику і, за звичкою примружившись, “фотографував” видиме (квіти, диво-дзвоники — ось головне, ось центр!), у “кадр” увійшли двоє хлоп’ят — років семи і років п’яти. У ситцевих квітчастих трусиках-плавках і мокрі: річкова вода, як на качках, краплями трималася на них, і в кожній краплі тремтіли маленькі сонця. Хлоп’ята-каченята увійшли в “кадр”, плавно попрямували крізь нього, зазирнули в ящик етюдника: що там дядя ховає? — і стали позаду, як учорашні всезнайки.

Вадим розвернувся до них на своєму стільчику:

— Що вам? — сердито спитав він.

— Дядю, — сказав той, що старший, — ви художник? Це було не запитання, а швидше ствердження, виголошене до того ж з деякою ноткою звинувачення.

— Ну художник, — не досить люб’язно зізнався Вадим, уже невиразно підозрюючи таємний зв’язок між учорашньою четвіркою, сьогоднішнім відром і цими малолітніми іхтіандрами.

— Намалюйте з нас картину, — проникливим голосом попросив старший, а молодший, учепившись ручкою тому за труси, весь час гучно шморгав кнопочним носом, і, не жаліючи ніжний орган нюху, нещадно його мнучи, втирав вільною долонею.

— Легко сказати… — усміхнувся Вадим. Йому несподівано сподобалося прохання. Власне, не саме прохання, а та витончена форма, в яку увібрав його семирічний прохач. — Я, розумієш, пейзажист, а не портретист, — сказав і спохопився: не зрозуміють. Пояснив: — Я пишу — ну малюю — природу. Скажімо, ліс, річку, будиночки всілякі, корівок, — він десь чув, що зменшувано-пестливі суфікси у розмовах з дітьми сприяють взаєморозумінню. — А людей, брате мій, не люблю… — Виправився: — В розумінні малювати не люблю.

— Не вмієте?

Відверте презирство у голосі співрозмовника вразило Вадима.

— Чому не вмію? Ще й як умію! Я ж ясно сказав: не люблю. Ну як тобі пояснити? Ти в школі вчишся?

— У другий клас перейшов.

— Отож-то. Молодець. Ось, наприклад, писати палочки — чи що ви там пишете? — ти любиш?

— Ні-і…

— Розумію тебе, брате, — Вадим входив у смак, сам собі подобався: такий собі Песталоцці. — А рахувати? Арифметику?

— Ні-і…

Вадим дещо розгубився.

— А географію? — він не пригадував, що вивчають у першому класі, та й не знав: з тих реліктових пір, як він сам перебрався в другий і пішов далі, Міністерство освіти не дрімало: програми, кажуть, мало не щороку міняються.

Новоспечений другокласник був, однак, упертий:

— Ні-і…

Вадима осяяло:

— Ну а фізкультуру? Виявилося — влучив.

— Ще й як! — пожвавішав хлопчик.

— Відмінно! — Вадим знову відчув себе Песталоцці. — Писати і рахувати не любиш. Але вмієш: доводиться. А любиш фізкультуру. Так і я. Природу малюю з задоволенням, а людей не хочу.

— Буває, — по-дорослому погодився хлопчик, співчуваюче зітхнув. — Отже, не намалюєте?

— Вибач, брате.

— Тоді ми почалапали, — старший не без зусилля відчепив долоню свого мовчазного шмаркачика від власних трусів і бережно стис її у своїй. — Гаразд?..

— Чалапайте, чалапайте, — полегшено мовив Вадим.

Він ще трохи подивився, як вони біжать високою густою травою: у молодшого тільки голова стирчить з-під зеленої стіни, гойдається з боку в бік, а старший на бігу схилився над ним, шепоче щось: може, каже про невмійка дядю-художника, який не любить людей малювати. А дядя-художник уже забув про співрозмовників, розвернувся до етюдника, олівцем на картон замахнувся… І раптом обмер. Натури не було.

Тобто натура, звичайно, була, але не вся. Поле було. Кущі і дерева, що помічали звивисту стрічку річки, росли, як і раніше. Лінія електропередачі справно гнала струм по дротах звідкілясь і кудись. Споруди на видноколі виднілися. А ось квіти — центр етюда! — зникли. Геть. Ніби і не цвіли.

Запахло містикою.

Як і годиться у таких випадках, Вадим потягнувся, щоб кулаком очі протерти — хутчіш машинально, ніж за необхідністю: на зір не скаржився. Але вчасно отямився, крутнув голову назад: де ці двоє? А обох і сліду немає. Зникли у траві за всіма законами диверсійних дій.

Було’ зрозуміло: очевидна диверсія. Теракт. Двоє малоліток, юні розвідники чи — зрозуміліше і зручніше Вадимові — мерзотні шпигуни-провокатори відвернули його увагу, затіяли дурну і тривалу розмову, а основні сили ворога тихо обірвали всі квіти.

Містикою вже не пахло.

Вадим здивувався: як же він нічого не чув? Індіанців Вони, чи що, найняли? Ірокезів, делаварів, сіу? Вожді червоношкірих, дідько б їх ухопив…

Але така винахідливість! Це вам не відро з водою, тут видно руку (вірніше — голову!) талановитого організатора. Мислителя. Хто він? Один із “адідасів”. Навряд. Нахабні, самовпевнені, розпещені. Дівчина і малюки відпадають, очевидно. Значить, є ще хтось. Мозок клона. Подивитися б на нього.

До речі, в тому, що подивитися вдасться, а точніше — доведеться, Вадим не сумнівався. Нас багато, сказав “адідас”. Шестеро відомі. Хто ще? І що чекає його через годину? увечері? завтра?..