Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 27)

Вадим умостився на своїй брезентово-алюмінієвій жердинці, довго-довго дивився на сосну. Подумав: якщо вийде, варто зробити полотно — таке вже дуже колоритне все, жваве. І писати його прямо тут, не з етюда, а з натури. А етюд — знову-таки якщо вийде! — врізати в рамочку і повісити на дачі в їдальні: як подяку за притулок. Або — ще краще: подарувати його тій довговолосій дівчині. Нехай знає, що в світі є щось краще, ніж білі трилисники на майках її приятелів.

Обірвав себе: напиши спочатку! Немає нічого гіршого, ніж ділити шкуру невбитого ведмедя: прикмета кепська, а прикметам, усупереч потужній атеїстичній пропаганді, всі вірять. І до чого тут, цікаво знати, дівчина. Невже сподобалася тобі, Вадимчику, старий ти цап? Не без того… Але чисто естетично, як модель. Написав би її, хоча і пояснив учорашнім вивідувачам, що людей не пише. І не просто портрет написав би, а де-небудь у полі чи — ще краще! — серед тих бузкових квітів і з квітами у руках, з великим бузковим оберемком квітів. Але квіти звідучора прикрашали столи і буфети на сусідніх дачах, а дівчина…

(Зізнаємося: надто багато багатокрапок, але що вдієш, коли події вимагають бодай секундного перепочинку — через побоювання за психіку Вадима, не звиклу до містики).

… а дівчина йшла до Вадима з лісу, йшла сама, у тій же квітчастій крилатці, тільки волосся її було розсипане по плечах і по спині, і легкий вітер з веста куйовдив її, підіймав, плутав нещадно і надував вітрилом спідницю, і так це було гарно, що Вадим не втримався, сказав тихо-тихо…

— Стій…

І чи то вона почула (що неможливо, неможливо, неможливо!), чи то сама того побажала, але стала саме біля поваленої сосни, завмерла струночкою, дивилася кудись поверх Вадима. І він, оглушений і вже аж ніяк не спроможний розмірковувати логічно, почав гарячково накидати її портрет тонко заструганою вуглинкою — поки вона стоїть, поки не пішла! — кваплячись, кваплячись. А вона не йшла, наче відала, що він малює її зараз, що вона не просто вчасно виникла, але й так, професійно висловлюючись, вписалася в пейзаж, що Вадим уже не мислив його без цієї сонцеволосої русалки чи, вірніше, відьми, бо, якщо вірити класиці, в Росії навіть відьми були сліпуче гарні.

Вона терпляче, завмерлою свічечкою стояла біля сосни хвилин уже, напевне, п’ятнадцять і ні слова не сказала, а Вадим і не думав про розмову, він працював, забувши навіть, що вона — жива, що вона — з Них, ворогиня, так би мовити. Але вже так він був скроєний, художник Вадим, що під час роботи геть забував про все стороннє, те, що відволікало, — мирське. Якщо вона йшла у нього — робота. А тут, здається, пішла…

І в цей час, наче режисерським чуттям угадавши момент (саме режисерським, бо, як потім міркував Вадим, режисер у цій мізансцені чудовим виявився), на сцену вийшли два “адідаси”. Вони вийшли з-за спини Вадима, прекрасно бачачи, що він устиг накидати на картоні, а, найшвидше, давно спостерігаючи за ним, і, зупинившись між ним та сосною, проспівали хором:

— Ба-а, знайомі всі обличчя!

Вони, зрозуміла річ, дівчину на увазі мали. Не Вадима ж: того навмисне не помічали. І дівчина вмить ожила від свого правцево-портретного колапсу, заусміхалася, легко переступила через сосну і промовила щось на зразок:

— Вітаю, хлопчики! Давно чекаю…

Вадим навіть не зразу збагнув, що сталося: він не вмів швидко перебудовуватися, переходити від однієї реальності (своєї, вибудуваної) до іншої. До істинної реальності. Саме їй, істинній, і належали “адідасівські” хлопчики, які вже вкотре посягали на творчі задуми художника. Тільки вчора Вони змінили реальність одразу, зрізавши квіти ще до того, як ті потрапили на картон. А сьогодні дали побавитися неждано вибудуваним, повністю вжитися в нього, і тільки тоді безжалісно зруйнували — забрали дівчину, одразу з-під пензля забрали. А результат той же: зіпсований етюд.

— Гей! — гукнув Вадим, ще не відаючи, що робити далі.

Один із “адідасів” обернувся, перебільшено ввічливо запитав:

— Ви нам?

— Вам, вам…

— Я весь — увага.

І другий “адідас” обернувся, теж — “весь увага”, а дівчина посміхалася безпечно і радісно. Їй що? Вона лялька, елемент у клоні. Сказали постояти — постояла.

А, власне, в чому їх звинувачувати? У тому, що дівчину забрали? Так не сосну ж. Навіть не квіти. Вадим не запитував дозволу писати її, сам почав, без усіляких передмов. А чому вона тоді стояла, не пішла?.. Ну це вже ти, брате, занадто, заспокоював себе Вадим. Захотіла — зупинилася. Коли заважала, сказав би — вона б і пішла. Ремствуй на себе. Інша річ, що все це, звичайно, підстроєно, і як же хитро підстроєно, психологічно точно — не причепишся.

— Ви мені заважаєте, — тільки й сказав Вадим, — не бачите, чи що?..

— Усе? — поцікавився “адідас”-один, і в цьому “усе” чулося щось єзуїтсько жорстоке, бо ж він чудово розумів, що вже дівчина їх розпрекрасна анітрохи Вадимові не заважала, навпаки: заріз йому без неї.

Але що він міг відповісти?

— Усе! — відрізав рішуче.

— Вибачте, — “адідас”-один театрально приклав руку до серця, і брат-близнюк точнісінько повторив його жест і сказане повторив:

— Вибачте!

А дівчина, як і раніше, усміхалася на всі свої найбіліші зуби, явно насолоджуючись ситуацією. І мовчала. А раптом вона — німа?..

— Ми негайно йдемо, — сказав “адідас”-два, — негайно. Ще раз вибачте. Не подумайте, що ми варвари якісь, не цінуємо мистецтва. Ще й як цінуємо! Повірте, ви про це ще дізнаєтесь…

І, підхопивши дівчину під руки, вони легко пробігли галявиною, сховалися у лісі. І треба віддати їм належне: зіграли все точно, ніде не зірвалися, не пирскнули нишком у кулачок. Хоча, як розумів Вадим, дуже їм того хотілося: ситуація і справді смішною вийшла.

Йому теж варто було піти. Зараз, без дівчини, пейзаж із сосною видавався прісним і порожнім. Потім, через кілька днів, Вадим повернеться сюди — коли перегорить, переболіє випадково побаченим, зупиненим… Він узяв картон з майже готовим малюнком — хоч зараз під фарби! — піднатужився і розірвав його навпіл, а половинки кинув у траву. І нехай його звинувачують у забрудненні навколишнього середовища — це він переживе.

Але день тільки розпочався, і піддаватися хандрі не слід. Вадим вірив у власний професіоналізм, у руку свою вірив і не хотів, не вмів зізнатися, що якась дрібна — нехай досадна, уразлива, але така, що не варта болю! — пригода може вибити його з рівної колії ремесла, розслабити. Не вийшло із сосною, — сам, дурник, винен! Купився на красиве… Вийде з мостом. Часу до обіду досхочу, працюй скільки хочеш.

Не хотілося. Але видавив із себе раба — не по краплі, а разом — зібрав речі і вирушив до місточка. Надіявся, що там Вони його не чекають, пам’ятав, що поки-поки! — до тотальних дій не вдавалися, шкодили рідко, але — справедлива приказка — влучно…

Дивним було: білувате, вицвіле від спеки небо не відбивалося у воді, і річка здавалася чорною і непрозорою, текла не кваплячись, ледь-ледь, навіть нібито стояла, легко зачепившись довгими розмитими краями за верболіз на березі, за чорні палі мосту, а може статися, за невидні оку корчі на дні, що якорями увійшли у м’який мул. І — ні вітерця в полудень, щоб погнав річку вперед, зірвав із якорів, тільки плавунці-водоміри миттєво, невагомо навіть, перемішуючись скляною цією поверхнею, створювали ілюзію руху, дозволяли хвилю.

Але на картоні все це здавалося неживим, вигаданим, а не писаним з натури, хоча Вадим писав точно, намагаючись бути вірним і в дрібницях, але блакитне, зелене, чорне, коричневе не оживало під пензлем, чогось бракувало етюдикові — ну, припустимо, тих самих плавунців чи якої-не-будь іншої крихітної дурниці, але бракувало, і край, не оживала картинка, застрягла у криниці етюдника розфарбованою фотокарткою, і Вадим кинув пензлі в ящик, ліг на траву, долоні, фарбою вимазані, під голову поклавши, почав дивитися в небо. Він уже зрозумів, що нічого путнього тут не напише, не зуміє, час пакувати речі і бігти звідси, не оглядаючись. Вони перемогли.

Можливо, вперше за свої тридцять років (чи, якщо вважати “свідомий” вік, за п’ятнадцять — шістнадцять…) він думав про те, що є в його житті щось неправильне, штучне — неживе. Вибудував собі дорогу, розставив кілометрові стовпчики і йде нею, милою серцю доріжкою, нікуди не звертаючи, швидкості не перевищуючи. У сімнадцять — школа позаду, студія в Палаці піонерів. У двадцять три — Строганівку проїхали, ніде затору не вийшло, експресом неслися “зеленою” вулицею, диплом з відзнакою маємо. І далі — так же. У двадцять шість — член МВСХа, так би мовити, узаконений професійною спілкою художник, до тридцяти — дві персональні виставки, хвалебні — хоча і без гучних епітетів — статті в газетах, альбом у видавництві на підході…

Адже ж є що згадати, точить якийсь шкідливий черв’ячок з тих пір…

Давним-давно, ще в студії, саме перед вступними екзаменами в Строганівку його перший учитель — дідусь тепер, під вісімдесят йому, провідати б, а все ніколи!.. — сказав Вадимові:

— Знаєш, що погано, Вадику? Дуже швидко ти себе знайшов… Та що там швидко — з ходу… Одного тобі, напучуючи, побажаю: нехай тебе уліво-управо пошпурляе.

— Це як? — не зрозумів Вадим.

— А як з жінками… — учитель не вибирав порівнянь, не щадив юності, а можливо, навмисне примушував червоніти улюбленого учня: — Однією все життя ситий не будеш.