Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 22)

Низенькі, в половину людського росту, двері із сусідньої кімнати вели на запасні сходи. Дядько Матвій трохи затримався, пропускаючи Пелікана та Ігоря, і вже було чутно, як хтось ломиться в парадні двері, гримаючи залізом по залізу.

— Колька встигне? — запитав Пелікан.

— Колька спритний… А Сома вони не побачать…

Пригинаючись — стеля дуже низька, — вони пробігли вузькими дерев’яними сходами нагору й опинилися в невеличкій комірчині, порожній, брудній, з слідами вугілля на підлозі. Дядько Матвій дзенькнув ключами, відчинив чергові двері, теж оббиті залізом.

— Туди!

Ігор — все це здавалося йому грою, — чомусь не відчував реальності того, що відбувалося, не міг повірити у небезпеку, хоча і калаталося сердечко, калаталося, — кинув на бігу:

— У вас як у лабіринті.

— Біжи! — гримнув Пелікан, штовхнув його в спину — Ігор мало не впав! — надавши поштовхом йому відповідного прискорення.

Промчали темним коридорчиком, вибігли у великий підвал, завалений вугіллям.

— На вулицю! — гукнув Пелікан, виймаючи з кишені нагана.

І, лише побачивши його у величезній ручищі Пелікана, в частку секунди запримітивши іграшкові розміри зброї, навіть потертість якусь, немов нею цвяхи забивали, Ігор раптово усвідомив, що все відбувається в дійсності, що небезпека реальна, що зараз Пелікан почне стріляти, а дядько Матвій теж стискає пістолет — системи Ігор не знав, — зрозумів усе це, чекаючи звичного за останні дні почуття страху, паскудного холодку в животі, і… не відчув нічого. Нічого, окрім ясної і чіткої думки: Ліда!

І проказав розгублено:

— Ліда!

— От дідько! — Пелікан зупинився, немов налетів на якусь перепону.

Дядько Матвій поклав йому руку на плече:

— Не поспішай!

Притиснувши праву руку з пістолетом до грудей, незграбно якось, він підкрався до дверей, трохи прочинив їх, притиснув обличчя до шпарки.

— Порожньо!

Шарпнув двері, вибіг назовні, притиснувся спиною до стінки. Махнув рукою, давай, мовляв…

Пелікан вийшов слідом, устав, не ховаючись.

— Дядьку Матвію, Ігорю, мерщій задами!

Двір, куди вони вийшли, вузький тунель, оточений з одного боку глухою цегляною стіною якогось приміщення, а з іншого — дерев’яним, теж глухим, дошка в дошку, парканом, що простягнувся метрів на тридцять, впираючись знову ж таки в стіну будинку, в декоративну декорацію. Ігор навмисне подумав: декорація. У вікнах, що виходили з двох поверхів у двір-тунель, нікого не було, ніхто не зацікавився ні галасом, ні тупотінням, ні навіть звіроподібним виглядом дядька з наганом. Лише у відчиненому віконці на другому поверсі тріпотіла під вітром ситцева, у синій горошок занавіска та цвіла фіолетовим кольором незнайома Ігореві квітка у глечику.

Якщо бігти, то тільки через цей будинок, у двері, відчинені навстіж, у чорну порожнечу за ними.

— А ти? — дядько Матвій дивився на Пелікана і — цього Ігор зрозуміти не міг, у голові не вкладалося — посміхався.

— Дурна дівчина, їхали бояри!..

Пелікан відповів механічно, він уже не думав ні про дядька Матвія, ні про Ігоря — тільки про Ліду! — давши вказівку “мерщій задами”, і не вважав за необхідне розвивати тему. Він підбіг до паркана, підвівся навшпиньки, подивився.

— Не видно жодного дідька…

Сунув нагана за пазуху, вчепився за край паркана, підтягнувся, різко перекинув тіло по той бік. Дядько Матвій поспіхом казав Ігореві:

— Біжи, хлопче, бігом біжи. Пам’ятай: пакет у тебе. Нічого зараз немає важливішого… — І повторив, як заклинання: — Біжи, біжи…

Ігор, щохвилини оглядаючись, побіг до дверей дерев’яного будиночка, але на порозі зупинився. Щось стримувало його, не дозволяло так просто взяти і гайнути світ за очі, далі від небезпеки, від перестрілки, від погоні, від усіх традиційних атрибутів пригодницького кіно, в яке його необачно завела чужа лиха пам’ять. Нічого йому, скажімо, не було варто відімкнутися від неї, спинитися в звичному мирному часі, у своєму часі, залишити тут все як є — без фіналу, не вирішуючи, яким йому бути. Своя рука владика… Нічого не варто? В тому-то річ, що ціни за такий вчинок Ігор не підняв би, як кажуть, не витягнув. І бігти навтьоки, рятуючи пакет, він також не міг.

Дядько Матвій, щоправда, значно важче, але також подолав паркан. Ігор помацав сорочку: пакет на місці. Глибше запхнув його до штанів, розгладив складки. Чого чекати?..

Рвонувся до паркану, підтягнувся — не гірше за Пелікана — і опинився в провулочку, який відходив від Кадашівської вулиці. Тихо тут було, патріархально, трава росла, квіточки біля паркану жовтіли. Ідилія!

І в той же час — вперше! — пролунали постріли.

І вже на що Ігор цивільна людина, а зумів розрізнити: з різної зброї стріляють. Один гарматний голосок тоненький, дзвінкий, а інший — грубіший, басовитіший.

З Кадашівської вулиці до провулка на повному ходу повернула візникова прольотка. Ігор бачив високо задертий писок коня, піну на губах і витріщене безумне його око. На передку, на весь зріст, стояв білявий хлопець у жовтій сорочці навипуск, вільно тримав віжки, розмахував над головою чи то батогом, чи то просто мотузкою. А в самій прольотці, зігнувшись, сидів дядько Матвій, своїм тілом притискаючи когось до сидіння.

Кого?

Вони промчали повз них, не звернувши уваги па Ігоря, який наближався до паркану. Дядько Матвій підвів голову — тільки сива маківка з’явилася над відкинутим шкіряним верхом прольотки, поклав на нього руку з пістолетом і двічі вистрілив назад. І тут під час стрілянини влетіли у провулок троє кінних — з шаблями наголо, промчали мимо, трохи не зачепивши Ігоря, якого обдало гарячим вітром погоні.

Вестерн!..

Однак хтось лежав у прольотці — поранений чи вбитий? Хто? Ліда?

У вестерні герої не помирають. Вони під кінець одружуються, отримують спадщину і танцюють на весіллі веселу мазурку чи кадриль… А тут стріляли справжніми кулями, дев’ятиграмовими кульками свинцю, і вони вбили чи поранили, і кров текла — справжня, червона, гаряча…

Ігор, невідомо чому нахиляючись, добіг до Кадашівки і визирнув із-за рогу на вулицю. Те, що вій побачив, було неправдоподібним, неймовірним, цього аж ніяк не могло бути… Він хотів зробити крок, але ноги не слухалися. Вони стали нерухомими, вірніше — їх просто не було. Довелося вхопитися за холодну шорстку стіну будинку, щоб не впасти…

Прямо на бруківці, біля під’їзду, до якого нещодавно увійшов Ігор, лежав, розкинувши руки, уткнувшись обличчям у бруківку Пелікан, лежав нерухомо, і чорна калюжка крові захолонула біля його голови. А, поруч, все у тому ж безглуздому брезентовому балахоні, стискаючи у кулачці обшарпаний Пеліканів наган, стояв старик Ледньов. Він стояв так, наче вріс у бруківку, над тілом Пелікана і дивився на трьох офіцериків, на трьох новеньких, з голочки, офіцериків, хлопчиків з інтелігентних сімей, які в свою чергу дивилися на професора, на це брезентове патлате чудовисько і весело сміялись. І яскраво світило сонце, і небо було чисте і високе, і виблискували на вузьких офіцерських плечиках дивні плетені срібні погони.

Вони все ще сміялися, їм було весело — дотепним хлопцям. Вони не припинили сміятися навіть тоді, коли Ледньов поволі витягнув руку, подовжену тонким наганним дулом, коли, напружившись, натиснув спусковий курок. І гримнуло в руці, спалахнуло коротке полум’я, і обірвав сміх один із срібних орлів, безглуздо, немов здаючись, підкинув до неба руки і впав на спину.

І вдруге гримнув наган, майже відразу ж, без перерви, лише крутнувся барабан на одну восьму свого діаметра, і друга куля дістала другого хлопця.

Старик Ледньов не брехав. Він дуже добре стріляв, необразливий дуелянт, влучний винищувач ад’ютантських аксельбантів. Він мав тверду руку, як заведено писати, і точне око. Але молодість зреагувала швидше. І третій офіцерик, вже не посміхаючись, але вишкіривши у беззвучному вигуку рот, вихопив з кобури воронований браунінг і випередив третій постріл професора. Він стріляв ще й ще раз, розстріляв усю обойму. Навіть мертвий старик Ледньов здавався йому страшним.

Ігор, безсилий що-небудь зробити, гарячково зітхнув і відчув, що не може дихати — як тоді, на Кутузовці, після удару під груди. Він присів навпочіпки — теж, як тоді,— намагався вдихнути, втиснути у себе гаряче і тверде повітря — і не міг, не міг, і сльози текли по щоках, залишаючи на них брудні сіруваті доріжки…

І тоді він утік з минулого.

Він тікав з минулого, тому що воно закінчилося для нього разом з загибеллю Пелікана і професора. Особливо професора, до якого звик, притерся. Полюбив. Більше ніщо не зв’язувало його з часом, що він його сам собі обрав, сам вигадав, сам вибудував — з події, як з цеглини. Саме так — вигадав, бо ж брешуть фантасти, як хочеться їм, як мріється, що минуле, сучасне і майбутнє існує водночас, що є координати часу, як і є координати місця. Брешуть вони, що річка часу тече, непоспішлива і повна, вбирає у себе водоверті і мілини, і, пройшовши по березі вверх по річці, можна ввійти у минуле, зануритися в його холодну глибину, всією шкірою відчути його течію. І повернутися назад, вірніше — вперед, ближче до русла, якщо воно є у цієї річки.

Нісенітниця все це, любі фантасти! Немає жодної річки часу! Та й де вона, по-вашому, тече, на якому плоскогір’ї, по яких долинах-пустелях, між якими горами? Задумалися? Отож-бо…