Сергей Абрамов – Двоє під однією парасолькою (страница 21)
Дядько Матвій збентежено кахикнув у кулак — це також в нього вийшло традиційно, по-книжковому.
— Адже дівчина… Нащо за нею дивитися.
— Заспокойся, Пелікане. Нічого з нею не трапиться, ні про що вона не здогадується… Кажи, навіщо кликав?
Пелікан підвівся і заходив по кімнаті. Вона була йому тісна, як камера у в’язниці: три кроки вперед, три назад. Дядько Матвій, як і досі, сидів мовчки і не відриваючись дивився на Ігоря.
Ігор терпляче чекав, поки Пелікан відміряє задуману кількість кроків і щось скаже. Нарешті Пелікан зупинився, взявся ручищами за вигнуту спинку стільця. Ігор навіть злякався: не зламав би…
— Ось що, хлопче. Чого я остерігаюсь? Чи можна тобі довіряти?
Інший став би переконувати Пелікана в своїй відданості, клявся б і божився, а Ігор лише плечима стенув.
— Як знаєш. Я тебе розумію: чужа душа — темний ліс.
— Не в цьому суть, — скривився Пелікан. — При чому тут душа? Хлопець ти надійний, та дорога дуже вже далека…
— Куди дорога?
Дядько Матвій розтулив губи — а Ігор думав, що вони в нього навіки склеїлись, — і вставив своє:
— Не збивай малого з пантелику, Гринь, давай про все по порядку…
А Пелікан наче тільки й чекав цих слів. Відразу заспокоївся, знову вмостився на стільці і розпочав “про все по порядку”.
— Про вибух і пожежу в казармах чув?
— Все місто розбурхане…
— Якісь розумні люди постаралися. — Пелікан підморгнув Ігореві, гадаючи, що той зрозуміє що й до чого, кого він на увазі має. А може, просто так підморгнув, через гарний настрій, а Ігор навигадував казна-що. — Так через ці гучні справи, — вів далі Пелікан, — мені з міста важко буде вибратися…
Ігор посміхнувся. Він знав те, чого не знав Пелікан
— До Софії Демидівни з контррозвідки приходили, про тебе питали…
Дядько Матвій швидко глянув на Пелікана.
— Я попереджав: не ходи сюди…
— А не прийшов — ні дідька не було б, — гаркнув Пелікан.
Дядько Матвій на гаркання уваги не звернув, сказав спокійно:
— Даремно тупцюєш. І без тебе впоралися б…
І знову Ігор відчув, що він тут зайвий, що розмова йде про щось своє, таємне, може, навіть про вибух у казармах. І посвятити Ігоря в суть цієї розмови ніхто не збирався.
— Що про мене Сонька намолола? — запитав його Пелікан. Сердито запитав, немов заздалегідь вирішив про Софію Демидівну: все, що пам’ятала, — виказала.
— Нічого не намолола, — відповів Ігор, — навіщо ти так про неї. Гарна у тебе родичка — вже не знаю, ким вона тобі доводиться. Сказала, що давним-давно тебе не бачила, ні слуху про тебе, ні духу… Так, по-моєму, вона до тебе як до респектабельного паночка ставиться. З царем у серці і в голові.
— Авжеж, — засміявся Пелікан. — Сонька свята жінка, всі у неї добрі та чесні, поганих немає. — І до дядька Матвія торжествуюче: — Бачив? Нічого було паніку зчиняти. “Не ходи сюди, не ходи сюди…” — перекривив він дядька Матвія.
Той знову не образився — все від нього, як від стінки, відскакувало, сказав незрозуміло:
— Не ходив би — сам пішов би…
А Пелікан відразу ж відповів.
— Інший піде, їхали бояри. Ось він… — І на Ігоря кивнув.
— Йти далеко, — коротко зауважив дядько Матвій. — А тобі сидіти й сидіти…
Нарешті Ігор не витримав цілковитого невідання.
— Може, поясните, в чому річ?
— Поясни людині, Гринь, — суворо сказав дядько Матвій. — Він мені подобається. Серйозний.
Ось і дочекалися! Ігор посміхнувся подумки. Велике діло: нас серйозними назвали.
— Поганих не тримаємо, — зарозуміло підтвердив Пелікан і випалив не роздумуючи, без підготовки: — Понесеш кудись один пакетик. Дуже цінна річ!
Так. Слово мовлене. Що ж, Ігореві доручено велику справу, це без сумніву. Велика, важка і ризикована. І дивна річ: він зовсім не думав зараз про небезпеку. Більше того: жодного разу не згадав ні про темне подвір’я на Кутузовському проспекті, ні про “ввічливих” хлопчиків, ні про їхні загрози, ні про свої — непіддільні! — страхи. Чужа пам’ять робила його сміливим і рішучим, а своя ні про що неприємне не нагадувала. Послужливою була.
— Гаразд, — сказав він. — Куди йти?
Пелікан перехилився через стіл, майже ліг на нього. Зашепотів. Правда, шепіт його було в сусідній кімнаті чутно.
— Кілометрів за сто на північний захід — по вашій з професором дорозі, гака давати не доведеться, — повинна зараз стояти двадцять друга кавдивізія. Командиром у них Іван Федорович Сокол, людина геройська. А начрозвідки — Семен Дворников. Запам’ятай їхні прізвища. Прийдеш до Семена, доповіси про мене так: сидить Пелікан у підпіллі, пряники жує. І передаси пакет. Засумнівався:
— А повірять?
— Повірять. Тільки так і скажи, слово в слово: сидить Пелікан у підпіллі, пряники жує. Запам’ятав?
— Запам’ятав. Справа нехитра.
— Запам’ятати — туг і справді хитрість не потрібна. А ось дійти…
— А що “дійти”? Йшли ж досі…
— То досі.
— Чи що змінилося?
— Може, й не змінилося. Бог розсудить.
— Знову ти про бога, Пелікане!
І тут мовчазний дядько Матвій своє вставив, і не без суворості.
— Про бога ніколи не завадить згадати.
Ігор здивовано подивився на нього, а Пелікан гмикнув і підморгнув Ігореві:
— Це у дядька від старого ладу. Тяжкий спадок царизму.
— Базікало ти, Гринь, — без злоби сказав дядько Матвій. І до Ігоря: — Серйозну справу тобі доручаємо, хлопче. Сам бачиш, як у місті. Пелікана шукають. Моя пика стала звичною, не сьогодні-завтра схоплять. Половина наших по дворах ховаються, носа не висовують. Люто в нас, ох люто! Дійди, хлопче, туди, дійди, дуже потрібно.
Ігор підвівся:
— Дайте пакет.
Дядько Матвій вийшов до другої кімнати і за хвилину приніс невеликий — трохи більший за сучасний поштовий конверт — пакет, навхрест перев’язаний суровою ниткою, запечатаний сургучною печаткою.
— Як що — з’їси! — грізно сказав Пелікан, і незрозуміло було: чи то він серйозно, чи жартує. На всяк випадок Ігор тут же згадав побачений по телевізору фільм, де герой їв пакет з сургучною печаткою, а потім довго мучився шлунком. Весело! Однак нічого не вдієш, доведеться їсти, коли що трапиться…
Ігор узяв пакет, на якому не було нічого написано — чистий обгортувальний папір та коричнева пляма сургучу, — і сунув його за пазуху.
— Дійду.
— Дай я тебе поцілую, — розчулився Пелікан, простягаючи до нього могутні руки.
І в цей час за вікном почувся пронизливий свист.
Пелікан так і завмер з простягнутими руками, повернувши голову до вікна. А дядько Матвій спокійно — навіть, здалося, ліниво — промовив:
— Тікаймо. За мною, хлопці!