Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 48)
— Це саме те, що я кажу.
Гуркіт невдоволення наростав. Але все стихло, коли Кінрос знову змусив себе почути:
— Ні, — він рішуче похитав головою, — в жодному разі.
— Мені це подобається не більше, ніж вам. Але річ у тім, що хтось на цьому острові вбив двох осіб і напав на іншу людину.
Кінрос склав руки.
— Ну, це не один із нас. Якби тут був убивця, ви думаєте, що ми б про це не знали?
Почулися бурмотіння «То так» і шепіт згоди. Броуді намагався перекрити гомін та зробити так, щоб його почули. Попереду прослизнула Меґґі. Висунула до нього свій диктофон, наче на пресконференції.
— Тіло, яке знайшли в котеджі. Ви знаєте, хто це?
Броуді зробив паузу. Я знав, що він вирішує, скільки саме може сказати.
— Тіло офіційно ще не ідентифіковано. Але ми думаємо, що це може бути зникла повія зі Сторновея.
Поки Броуді говорив, я спостерігав за Кемероном. Але якщо ця новина щось для нього значила, він цього ніяк не виказав. Залунали нові викрики й запитання:
— Що в біса ця хвойда тут робила? — вигукнула Карен Тейт. Язик у неї заплітався.
Ґатрі посміхнувся.
— Вгадай.
Ніхто не сміявся. Вишкір велетня повільно згас. Але мене більше цікавила інша реакція. Син Кінроса Кевін здригнувся, коли згадали про мертву жінку. Рот відкрився у вражене «О». Щойно хлопець зрозумів, що я за ним спостерігаю, одразу опустив погляд.
Увага всіх інших була прикута до Броуді.
— Поліція відправить сюди бригади, щойно дозволить погода. Коли вони прибудуть, я прошу всіх вас із ними співпрацювати. До того часу нам потрібно, щоб ви всі нам допомагали. Котедж зараз є місцем злочину, тому, будь ласка, не ходіть туди. Коли приїде слідча команда, вони не схочуть марнувати час на дослідження зайвих слідів. Я знаю, що вам цікаво, але, будь ласка, тримайтеся подалі від місця злочину. І якщо хтось із вас думає, що володіє якоюсь інформацію, вам потрібно повідомити її сержанту Фрейзеру.
Усі погляди інстинктивно звернулися до Фрейзера. Він трохи здивувався, та потім майже непомітно випростався, розправив плечі й гідно зустрів погляди. Броуді вчинив розумно: знайшов спосіб повернути Фрейзеру самоповагу та нагадати жителям острова, що на Руні вже присутня поліція.
Я думав, що на цьому зустріч закінчиться, але в Кемерона були інші ідеї. Поки що він мовчав, але тепер маленьку кімнату заповнив його ораторський голос.
— А тим часом від нас ждуть, що ми маємо сидіти спокійно й поводитися пристойно? — Він стояв, розставивши ноги й склавши руки. Меґґі навела на нього диктофон. Він кинув на неї зарозумілий погляд, повний огиди.
— На жаль, ми нічого не можемо зробити, поки сюди не прибуде поліція з великої землі, — відповів Броуді.
— Ви нам кажете, що на острові переховується вбивця, практично звинувачуєте когось із нас, а потім спокійно кажете нам нічого не робити? — Кемерон недовірливо фиркнув. — Ну, я, наприклад, не…
— Замовкни, Брюсе, — сказав Кінрос, навіть не подивившись на нього.
Щоки Кемерона зачервонілися.
— Вибач, Ієне, але я думаю…
— Тут нікого не хвилює, що ти думаєш.
— Вибач, звісно, та хто ти такий?..
Кемерон замовк під крижаним поглядом Кінроса. Кадик смикнувся, коли він стулив рота, проковтнувши все, що хотів сказати. Мені стало його майже шкода. Гордість шкільного вчителя за ці кілька днів зазнала добрячого побиття.
А тепер на нього ніхто не звертав уваги. Люди розійшлися купками, завели нові приглушені розмови, усі обговорювали щойно почуте. Меґґі опустила диктофон, кинула на мене стурбований погляд і вийшла з бару.
Я поглянув туди, де стояв Кевін Кінрос. Але підліток теж вислизнув.
Ми знайшли порожній стіл, коли народ у барі трохи розійшовся після зустрічі. Фрейзер переконав узяти віскі для нас двох і томатний сік для Броуді.
Він підняв келих.
— За Дункана. І хай начувається той виродок, який його вбив.
— О, він своє отримає, так і буде, — тихо сказав Броуді. Ми урочисто виголосили тости. Тоді я розповів їм про реакцію Кевіна Кінроса на інформацію про те, що вбита жінка була повією зі Сторновея. Фрейзер, який, можливо, все ще відходив від епізоду з утратою статусу, не надав цьому значення.
— Може, він просто збудився від думки про шльондру. З таким обличчям, він, мабуть, ще незайманий.
— Однак варто звернути увагу, — висловився Броуді.
— Мабуть, варто з ним завтра поговорити, якщо команда підтримки ще не прибуде.
Фрейзер похмуро глянув у свою склянку.
— Сподіваюся, що вже прибуде.
«Я теж, — подумав я. — Я теж».
Невдовзі після цього я з ними попрощався. Поїсти за цілий день так і не вдалося, а від алкоголю натщесерце та від виснаження мені паморочилося в голові. Мене наздогнали всі події минулих сорока восьми годин. Очі самі собою заплющувалися.
Коли я вийшов, Елен усе ще працювала за барною стійкою, намагаючись упоратися з несподіваними замовленнями. Я не думав, що вона мене побачила, але, вже підіймаючись сходами, почув її голос.
— Девіде? — Вона поспішно вийшла з бару. — Мені дуже шкода, я не мала нагоди вам зготувати поїсти.
— Все гаразд. Піду трохи посплю.
— Хочете, я щось зладнаю? Суп чи сендвіч? Ендрю догляне за баром.
— Я справді в нормі.
На сходовому майданчику над нами рипнуло. Ми підняли очі й побачили Анну. Вона була в нічній сорочці, бліде обличчя — заспане.
— Що я тобі казала про те, щоб спускатися вниз? — насварилася Елен, коли її дочка пройшла решту шляху.
— Мені наснився поганий сон. Вітер забрав жінку.
— Яку жінку, серденько?
— Я не знаю, — зажурилася Анна.
Елен пригорнула її.
— Це був лише сон, і зараз його немає. Ти подякувала докторові Гантеру за шоколадку, що він тобі вчора купив?
Анна подумала й похитала головою.
— Ну тоді, будь ласка, подякуй.
— Але ж я її вже з’їла.
Елен глянула на мене поверх голови дочки, стримуючи усмішку.
— Ти все ще можеш сказати спасибі.
— Дякую.
— Так краще. А тепер іди, юна леді. Назад до ліжка.
Маленька вже засинала. Вона притулилася до маминих ніг.
— Я не можу ходити.
— А я не можу тебе нести. Ти вже заважка.
Анна підняла голову настільки, щоб подивитись на мене сонними очима.
— Він може.