Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 47)

Він поклав мокру ложку на стіл.

Без жодного слова Броуді взяв ложку й відніс до раковини, взяв ганчірку й витер пляму від чаю.

— Можливо, — сказав він, відкинувшись на стільці. — Але ми не можемо просто припустити, що це був один із них. Ми не знаємо, кому ще вони могли сказати. І не забуваймо, що є ще людина, яка точно знала, що ми хочемо скористатися радіо на яхті.

Я міг здогадатися, що він це скаже.

— Ви про Стракана?

Він кивнув.

— Ви запитали його про радіо, коли він приїздив у котедж. Він не дурний, склав два і два.

Я поважав інстинкти Броуді, але подумав, що він до­зволив ворожості затьмарити свої судження про Стракана. Я бачив реакцію Майкла, коли той зрозумів, що Дункан мертвий. Навіть якби шок був удаваний, не думаю, що можна змусити себе виблювати на замовлення, незалежно від того, який ти хороший актор. Фрейзер, очевидно, поділяв мої сумніви.

— В жодному разі. Ми всі бачили, в якому стані він був. Чоловік просто розбитий. І нащо в біса йому на­падати на власну дружину, а потім бігти по допомогу? Не має сенсу.

— А якби він хотів відвернути від себе підозри? — м’яко запитав Броуді та знизав плечима. — Але, можли­во, ви правду кажете. Наскільки ми знаємо, це міг бути взагалі хтось інший, і він знищив комунікації яхти, щоб гарантувати свою безпеку. Я просто не думаю, що ми можемо дозволити собі когось відкидати на цей момент, от і все.

Він мав рацію, і я зрозумів, про що він. Дункан уже помер через те, що ми забагато сприймали як належне.

— Я все одно не розумію, чого він досяг, розбивши радіо на яхті, — проговорив я. — Навіть якби ми зв’язалися з великою землею, ніхто не вирушив би до нас, доки погода не покращиться. То який сенс?

Броуді відпив чаю й обережно поставив кухоль на підставку.

— Час, можливо. Щодо великої землі, для них це все ще вбивство місячної давності. Важливе, але не питання життя і смерті. Навіть те, що ми не можемо зв’язатися, їх не надто хвилює, бо вони знають, що телефони та радіо не працюють. Якщо ж вони знатимуть, що вбили поліціянта, гелікоптер буде готовий, щойно погода дозволить. А так вони чекатимуть, поки все проясниться, і лише тоді заворушаться. Тож поки в нас немає засобів зв’язку, у вбивці є можливість вибратися з остро­ва до того, як його почнуть шукати.

— І куди йому подітися? Навіть якщо він візьме човен, тут навколо відкрите море.

Броуді посміхнувся.

— Не обманюйте себе. Навколо сто п’ятдесят миль островів і узбережжя, де можна сховатися. Крім того, є Британські острови, Норвегія, Фарери та Ісландія, і все це не так уже й далеко.

— То ви думаєте, що вбивця планує втекти?

Собака підійшла й поклала голову господарю на коліно. Броуді ніжно погладив її.

— Я б сказав, що це цілком імовірно. Він знає, що більше не може тут залишатися.

— То що нам із цим робити? — запитав Фрейзер.

Броуді знизав плечима.

— Прикривати спини. І сподіватися, що погода проясниться.

Гнітюча думка.

Невдовзі ми втрьох повернулися «рендж-ровером» до готелю. Ми нічого не їли з того ранку, і хоча ніхто з нас особливого апетиту не відчував, усе одно треба було поїсти. Дощ ущух, але шторм не стихав. Ми проминули гавань та селище. Острів так і був знеструмлений. Поки ми їхали крутим пагорбом до готелю, темні ­вулиці здавалися моторошно пустими у світлі наших фар.

Ми вийшли з машини та помітили, що зсередини долинає гомін. Броуді нахмурився, підняв підборіддя, ніби принюхуючись.

— Щось відбувається.

Маленький бар був переповнений, люди купчилися в коридорі біля дверей. Голови повернулися до нас, і розмови раптово затихли — поширилася звістка, що ми наближаємося.

— Що вже знов? — пробурмотів Фрейзер.

Люди, що стояли у дверях, поворухнулися у відповідь на рух у барі. Вийшов Кінрос, за ним — величезна постать Ґатрі. Крижані очі Кінроса проминули мене, Фрейзера та зупинилися на Броуді.

— Ми хочемо отримати відповіді на деякі запитання.

З усім, що сталося, я забув про обіцянку Броуді пояснити, що відбувається.

Фрейзер рушив уперед, агресивно розправивши плечі, але Броуді зупинив його.

— Так, насмілюся сказати, справді хочете. Дайте нам хвилинку, добре?

Кінрос, здавалося, був схильний сперечатися. Тоді коротко кивнув.

— Навіть дві.

Вони з Ґатрі повернулися до бару. Фрейзер сердито тицьнув пальцем у Броуді.

— Ви більше не клятий інспектор! Я ж казав вам раніше, ви не маєте повноважень їм щось розпо­відати!

Броуді відповів рівним голосом.

— Вони мають право знати.

Обличчя Фрейзера спохмурніло. Шок від смерті Дункана і, можливо, його почуття провини наростали весь день. Тепер він шукав, де б це вихлюпнути.

— Офіцера поліції вбили! Як на мене, ніхто на цьому острові не має права ні на що!

— Двоє людей уже мертві. Ви хочете, щоб хтось загинув, бо ми їх не попередили?

— Він правду каже, — втрутився я. Мені довелося опинитися в ситуації, коли поліція не оприлюднила інформацію, і, як наслідок, постраждали люди. — Треба сказати їм, із чим ми маємо справу. Інакше піддаємо ризику більше життів.

Фрейзер був загнаний у кут, але не піддавався.

— Я цього не підтримую! Я нікому нічого не розповім без належного наказу, і нікому іншому не раджу!

— Ні? — На щелепі Броуді смикався м’яз, але це був єдиний зовнішній вияв його емоцій. — У відставці є свої плюси. Мені не потрібно турбуватися про бюрократичну тяганину.

Фрейзер схопив його за руку, коли той рушив до бару.

— Ви туди не підете!

— Що ви зробите? Заарештуєте мене?

Він зневажливо глянув на сержанта. Фрейзер опустив погляд, потім руку.

— Я цього ніяким боком не стосуюся, — пробурмотів сержант.

— От і не треба, — сказав Броуді й вийшов до людей.

Я пішов з ним, залишивши Фрейзера стояти в коридо­рі. Нам довелося пробиратися в тисняві бару. Люди відсахувалися, коли ми йшли повз них, розмови затихали, зави­сала тиша. Це була досить маленька кімнатка, не призначена для такої кількості людей. Схвильована Елен працювала за барною стійкою. Я помітив Кемерона, який уже почистився й самотньо стояв у кутку. Очевидно, фельдшер відійшов після падіння з велосипеда, але погляд, який він кинув на мене, не потеплішав. Меґґі теж була там, стояла в групі Кінроса і Ґатрі, на обличчі — очікування.

Більшість присутніх я не впізнав. Стракана не було й сліду, і не дивно. Навіть якби йому сказали про зустріч, він не захотів би залишити Ґрейс саму.

Я сподівався, що цього разу він не знадобиться нам, щоб заспокоювати натовп.

Броуді підійшов до каміна й спокійно оглянув кімнату.

— Я знаю, що ви всі хочете знати, що відбувається, — сказав він рівним голосом. — Я впевнений, всім відомо, що сьогодні вдень на Ґрейс Стракан напали. І більшість із вас, мабуть, чули, що поліція займається тілом, яке виявили в старому котеджі біля Бін-Туїріду, і що це підозріла смерть.

Він зупинився, оглядаючи кімнату. Я помітив, що до бару зайшов Фрейзер. Він стояв у дверях і похмуро прислухався.

— Але ви не знаєте, що вчора ввечері поліціянта, який там чергував, було вбито. Той, хто його вбив, також підпалив клуб та медпункт і ледь не вбив доктора Гантера.

Його слова спричинили бурю. Броуді підняв руки, щоб змусити їх замовкнути, але ніхто не відреагував. Лунали гнівні вигуки здивування та протесту. Я бачив, як Елен нервує за барною стійкою, і міркував, чи не припустилися ми помилки. Тоді один голос пролунав над іншими.

— Тихо, всі! Я сказав: ТИША!

Галас стих. Це кричав Кінрос. У тиші, що запанувала, капітан порома витріщився на Броуді.

— Ви хочете сказати, що це хтось з острова? Один з нас?

Броуді дивився у відповідь, не здригаючись.