Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 49)

— Ні, леді, він не може. У нього рука болить.

— Нічого страшного. Я впораюся, — сказав я. Елен із сумнівом подивилася на мою пов’язку. — Буду радий. Справді.

Я підняв Анну. Її волосся пахло шампунем. Вона пригорнулася до мого плеча, як колись моя рідна дочка. Цуп­кенька вага в моїх руках засмучувала і втішала водночас.

Я пройшов за Елен у мансарду, де були дві невеличкі кімнати. Анна ледь поворухнулася, коли її мати відтягнула простирадла і я опустив її в ліжко. Я відступив, Елен знову накрила її та пригладила доньці волосся. Ми крадькома вийшли й спустилися вниз. Вона мовчала, коли ми дійшли до мого поверху, рука лежала на дерев’яному поруччі. Елен дивилася на мене. Стурбованим проникливим поглядом.

— Все гаразд?

Їй не потрібно було говорити, що вона мала на увазі. Я всміхнувся.

— Гаразд.

Елен знала достатньо, щоб не тиснути. Побажавши наостанок доброї ночі, вона повернулася до бару. Я пішов у свою кімнату й, повністю одягнений, впав на матрац. Одяг і досі зберігав запах диму, але мені не вистачало сил роздягтися й залізти в ліжко. Я все ще відчував примарну вагу Анни. Якщо заплющити очі, можна уявити, що вона належала Алісі. Я сидів, думав про свою загиблу родину, слухав, як виє надворі вітер. Понад усе хотілося зателефонувати Дженні.

Але було щось інше, із чим я нічого не міг вдіяти.

Моя голова різко піднялася, коли у двері постукали. Я зрозумів, що задрімав. Подивився на годинник і побачив, що вже по дев’ятій.

— Секундочку.

Протерши очі, підійшов до дверей. Мабуть, Елен все-­таки вирішила мене нагодувати. Та за відчиненими дверми в коридорі стояла Меґґі Кесіді.

Вона тримала тацю з мискою супу і двома запашними окрайцями домашнього хліба.

— Елен сказала, що якщо я все одно до вас іду, то маю при­нести ось це. Звеліла переказати, що вам треба щось з’їсти.

Я взяв тацю і відступив, щоб впустити її.

— Дякую.

Вона всміхнулася, але трохи невпевнено.

— Знову суп. Важкий був день, правда?

— Принаймні цього разу ви його не розілляли.

Я поставив тацю на комод. Між нами виникла певна напруга, коли ми опинились удвох в моєму номері. Ми намагалися не дивитися на ліжко — воно займало більшу частину кімнати, й ми обоє усвідомлювали його присутність. Я сперся на підвіконня, а Меґґі сіла на єдиний стілець у кімнаті.

— Вигляд у вас кепський, — сказала вона нарешті.

— Від цього я почуваюся набагато краще.

— Ви розумієте, про що я. — Вона показала на тацю. — Ну ж бо, їжте вже.

— Все гаразд.

— Елен мене вб’є, якщо суп захолоне.

Сил сперечатися не було. Я був надто втомлений, щоб відчувати голод, але перший ковток усе змінив. Раптом я зрозумів, наскільки голодний.

— Чудова зустріч вийшла, — сказала Меґґі, коли я розламав скибку хліба. — Я навіть подумала, що Ієн Кінрос зараз викриє Кемерона. Але не все одразу, правда?

— Ви сюди прийшли не просто потеревенити, так?

— Ні. — Вона обсмикувала край стільця. — Я хочу вас дещо запитати.

— Ви знаєте, я нічого не можу вам сказати.

— Одне запитання, і все.

— Меґґі…

Вона підняла палець.

— Тільки одне. І суворо не для протоколу.

— Де ваш диктофон?

— Боже, але ж ви підозрілий мерзотник.

Меґґі полізла в сумку й дістала диктофон.

— Вимкнений. Гляньте.

Вона сховала його в сумку. Я зітхнув.

— Добре, одне запитання. Але я нічого не обіцяю.

— Це все, що я прошу, — сказала репортерка. Вона нервувала. — Броуді сказав, що мертва жінка була повією зі Сторновея. Ви знаєте її ім’я?

— Ну ж бо, Меґґі, я не можу вам цього сказати.

— Я не питаю, як її звали. Просто чи ви знаєте.

Я намагався зрозуміти, де пастка. Але за умови, що я не наведу жодної конкретики, відповідь не завдасть шкоди.

— Не офіційно.

— Але ви досить добре уявляєте, хто вона така?

Я промовчав на знак відповіді. Меґґі закусила губу.

— Її… Жертву часом не звуть Дженіс?

Моє обличчя, мабуть, мене виказало. Я відставив тацю, апетит зник.

— Чому ви так кажете?

— Вибачте, я не можу розкривати своїх джерел.

— Це не гра, Меґґі! Якщо ви щось знаєте, то мусите сказати поліції.

— Ви про сержанта Фрейзера? То так, правильно, саме йому!

— Тоді Ендрю Броуді! На кону більше, ніж газетна історія, ви граєтеся життями людей!

— Я роблю свою роботу! — спалахнула вона у відповідь.

— А якщо ще когось уб’ють, що тоді? Вважатиме це ще одним ексклюзивом?

Постріл влучив у яблучко. Меґґі відвела погляд.

— Ви самі казали, що ви з Руни, — підштовхнув я. — Вам не болить за те, що тут відбувається?

— Звичайно болить, чорт забирай!

— Тоді скажіть мені, звідки ви взяли це ім’я.

Я бачив, як у ній борються суперечливі емоції.

— Слухайте, це не те, чим здається. Людина, яка сказала мені… Це було конфіденційно. І я не хочу створювати проблеми. Ця людина непричетна.

— Звідки ви знаєте?

Вона подивилася на годинник і підвелася.

— Слухайте, я маю йти. Це була помилка. Не треба було сюди приходити.