Саймон Бекетт – Записано на кістках. Друге розслідування (страница 50)

— Але ви прийшли. І не можете так просто піти.

Обличчя Меґґі все ще було невпевненим, але вона похитала головою.

— Дайте мені час до завтра. Навіть якщо поліція не доїде, я обіцяю, що розповім вам або Броуді. Але спершу мені потрібно все добре обдумати.

— Не робіть цього, Меґґі.

Але вона вже прямувала до дверей.

— Завтра, я обіцяю. — Вона збентежено всміхнулася. — Добраніч.

Коли вона пішла, я сів на ліжко, міркуючи, звідки репортерка могла знати, що вбиту жінку звали Дженіс. Я сказав лише Броуді та Фрейзеру і не вірив, що суворий інспектор чи сержант могли щось довірити Меґґі.

Я намагався розгадати цю загадку, але надто втомився, щоб мислити ясно. Сьогодні я нічого не міг із цим вдіяти. Суп охолов, але голоду я вже не відчував. Я роздягнувся й змив із себе стільки смороду й диму, скільки зміг. Можливо, завтра запустять генератор готелю й буде гарячий душ. Наразі я хотів тільки спати. Я занурився в сон, немов вимикачем клацнув.

Прокинувся близько опівночі, задихаючись: уві сні я ганявся за кимось й одночасно мене переслідували. Проте я не міг згадати, куди чи від чого біжу.

Залишилося тільки відчуття: біжи — не біжи, не має значення. Я лежав у темній кімнаті, слухаючи, як поступово нормалізується серцебиття. Здавалося, що вітер виє вже не так сильно. Я знову задрімав, дозволивши собі ледь помітний оптимізм: може, шторм досяг кульмінації, може, завтра поліція нарешті зможе дістатися сюди.

Я вже мав бути навчений. Погода і сама Руна приберегли найгірше до останнього.

21

Третя година ночі — мертвий час. Це час, коли тіло перебуває на найнижчому енергетичному рівні, фізично та розумово. Час, коли захист найнижчий, коли обіцянка ранку здається неможливо далекою. Саме тоді здаються неминучими найгірші витвори уяви, погрожують справдитися найтемніші страхи. Зазвичай це просто стан душі, біоритмічна западина, з якої ми виринаємо з першими променями світанку.

Зазвичай.

Я неохоче вийшов з глибокої дрімоти, знаючи, що мені буде важко знову заснути, якщо повністю прокинуся. Але щойно подумав про це, було запізно. Піді мною зарипіли пружини ліжка. Я подивився на годинник. Кілька хвилин по третій. Навколо — нічна тиша готелю. Зловісне рипіння, стогін, наче будівля зрушилася й осіла, як хворий на артрит старий.

Надворі бушував вітер. Я лежав, дивлячись у стелю, відчуваючи, як відступає сон, не розуміючи причини. І тут прийшло усвідомлення, що саме не так. Я бачив стелю.

У кімнаті не було темно. Крізь штори пробивалося слабке світло. Спершу я подумав, що біля готелю знову загорівся вуличний ліхтар, — мабуть, відновили електропостачання. Із полегшенням я подумав, що як електрику повернули, то, може, й телефони також.

Але майже одразу помітив: світло, що проникає крізь вікно, не постійне. Гарячкове мерехтіння розвіяло все моє полегшення.

Я поспішив до вікна й відсунув штору. Дощ припинився, але вуличний ліхтар надворі був мертвий і темний, він тремтів на вітрі, мов дерево без гілля. Світло, яке я бачив, линуло з гавані, хворобливо-жовте сяйво відбивалося від мокрих дахів будинків і ставало щосекунди яскравішим.

Щось горіло.

Я швидко натягнув одяг, здригаючись від болю в пораненому плечі. Побіг коридором і грюкнув у двері ­сержанта.

— Фрейзере! Прокидайтеся!

Відповіді не було. Якщо він просидів у барі всю ніч, намагаючись заглушити свою провину й горе через Дункана, я його не підійму.

Покинувши спроби, я кинувся вниз. Сподівався, що Елен розбудила ця метушня, але її не було й сліду. Я вибіг надвір, насилу застібаючи пальто однією рукою, — вітер намагався здерти його з мене. На схилі пагорба люди грюкали дверима, виходячи з домівок, перегукувалися наполегливі голоси, — всі поспішали до гавані. Оминаючи готель, я помітив, що немає старого «жука» Елен. Мабуть, вона вже вирушила на пожежу, але думати над цим часу не було. Сяйво охопило пів неба, освітлювало слизьку від дощу вулицю. Я подумав, що горить пором, але дійшовши до причалу, побачив, що той безпечно пришвартований біля пристані, охоплений мерехтливим світлом з берега.

Пожежа бушувала на корабельні.

Горів покинутий рибальський човен Ґатрі. Корму вже поглинуло полум’я, маленька кормова рубка на палубі люто палала. Звивисте витончене полум’я текло над дерев’яним корпусом, вкриваючи все рідким чорним димом. Люди снували довкола, хапали відра й пере­гукувалися, намагаючись перекрити рев пожежі. Ґатрі несамовито викрикував інструкції, Кінрос вийшов із майстерні з важким вогнегасником, згорбившись від спеки. Він наважився підійти найближче до вогню.

Мені на плече лягла рука. Я обернувся й побачив Броуді, відблиски вогню розфарбували його обличчя жовтим.

— Що сталося? — запитав я.

— Гадки не маю. Де Фрейзер?

— Вгадайте.

Ми замовкли, закашлявшись, коли раптова зміна вітру накрила нас димом. Вітер розбивав полум’я на несамовиті хвилі. Здавалося, тут зібралася більшість селища: хтось безпорадно спостерігав, хтось намагався боротися з вогнем.

Люди вишикувалися лінією та передавали одне одно­му відра, викочували шланг, тонкий струмінь води безрезультатно зникав у полум’ї. Було очевидно, що човен уже не врятувати, але зараз головне було запобігти поширенню вогню.

На іншому боці двору корабельні я помітив характерне червоне пальто Меґґі, вона стояла з групою витріщак. Окремо, трохи осторонь від усіх, стовбичив Кемерон — дивився на полум’я з похмурим затьмареним обличчям. Я озирнувся в пошуках Елен, але не міг визрізнити в натовпі її постаті. Може, вона спуститься до гавані, проте дивно, що вона не розбудила одразу ні мене, ні Фрейзера.

Броуді побачив, як я оглядаюся.

— Що не так?

— Ви бачили Елен?

— Ні, а що?

— Її машини немає біля готелю. Я думав, що, мабуть, сюди поїхала.

— Вона б не покинула Анну, — сказав Броуді, оглядаючи натовп. У його голосі пролунала нотка тривоги.

Потім я так і не згадав, коли саме відчув раптову напругу в повітрі. Це було схоже на хвилі спільного неспокою, що поширювався так само швидко, як полум’я. З передчуттям лиха, сам не знаючи чому, я озирнувся на човен. Тепер він повністю палав, полум’я проникало в порожнину корпусу. А тоді порив вітру підняв завісу диму, і всі побачили, що всередині щось ворушиться.

Закута в кокон вогню людська рука підіймалася в повільному салюті.

— Господи, — видихнув Броуді.

І тут впала зі шквалом іскор палуба, приховавши жахливе видовище.

Вибухнуло справжнє пекло. Люди плакали й ви­крикували якісь вказівки, кричали, щоб хтось щось зробив. Але я достеменно знав, що ніхто нічого зробити вже не зможе.

Раптом хтось стиснув мені плече, навіть крізь пальто заболіло. Броуді дико витріщився на мене.

Він вимовив лише одне слово, але його було достатньо.

— Елен.

Він побіг до охопленого полум’ям човна, розганяючи людей.

— Броуді! — крикнув я, кинувшись за ним.

Сумніваюся, що він почув. Він зупинився, тільки коли полум’я війнуло на нього. Я схопив його, здригнувшись від спеки. Наші пальта пішли парою від близького вогню. Якби човен зараз розвалився, ми опинилися б у пастці.

— Ну ж бо, назад!

— Вона рухалася!

— Це лише рефлекс! Це був вогонь, от і все!

Він відсторонився від мене, втупившись у полум’я, ніби намагаючись знайти крізь нього дорогу. Я знову схопив його.

— Хто б це не був, ця людина мертва! Ви нічого не можете зробити!

Те, що ми бачили, не було ознакою життя. Навпаки — сліпий механічний рух, викликаний стисненням сухожиль руки внаслідок сильного жару. Жодного шансу, що хтось міг би вижити у вогні так довго. Мої слова нарешті пробилися крізь божевілля Броуді. Він дав мені відтягну­ти його, спотикаючись як людина, яка потрапила в жахіття. Залишки човна могли розвалитися будь-якої секунди. Відкинувши думки про те, ким могла бути жертва, я побіг туди, де Кінрос марно поливав полум’я вогнегасником. З диким і злим обличчям він підійшов якомога ближче до вогню. Поруч бовваніло м’ясисте обличчя Ґатрі, вкрите слізьми чи то від диму, чи то від згорілої мрії.

— Потрібно витягти тіло!

— Геть до біса з моєї дороги!

Я схопив його за руку.

— Ви не можете це загасити! Візьміть якісь тички! Зараз!

Він вирвався, і я подумав, що зараз він мене вдарить. Та капітан заволав до інших чоловіків, які боролися з вогнем, щоб принесли опори риштування й довгі дошки з будівельних матеріалів, складених поблизу. Користі від мене не було, я міг лише стояти поруч із Броуді й спостерігати, як вони витягали тіло з полум’я. Ґатрі зі ще одним чоловіком відскочили назад, вогонь розсипався, наповнивши небо божевільним фонтаном іскор. Тіло не могло уникнути пошкоджень за такого грубого поводження, але альтернативи не було. Якщо не витягти його зараз, вогонь знищить будь-які докази, що могли лишитися. Немислимо було просто стояти й чекати, поки полум’я згасне саме.

Обличчя Броуді змарніло. «Це не може бути Елен», — казав я собі, відчуваючи жахливу порожнечу. Я намагався придумати, де вона могла бути, якусь іншу причину для зникнення її машини. Але думки викликали ще гірше запитання. «Господи, а як же Анна? Де вона?»

Я знав, що маю повернутися до готелю, пошукати, але боявся того, що можу там знайти. На іншому боці двору майоріло яскраво-червоне пальто Меґґі. Від цього видовища мій гнів спалахнув ще більше. Те, що вона приховала від мене, могло й не відвернути біду, але вона достатньо довго прикривалася своєю професією.