Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 9)

— Фейро, — видихнув батько.

Я, не звертаючи на нього уваги й застібаючи плащ, продовжувала:

— Гроші за шкури лежать у моїй шухляді. Їх має вистачити надовго, якщо заощаджувати.

І ось нарешті я подивилася батькові в очі й дозволила собі запам’ятати риси його обличчя. Очі пекло від сліз, але я зморгнула їх, натягаючи порвані рукавиці.

— Коли настане весна, полюйте в гайку, що на південь від великого закруту Струмка Срібної Весни. Там повно кролячих нір. Спитай… спитай в Айзека Гейла, як робити пастки, він покаже. Минулого року я навчила його, як із цим упоратися.

Батько кивнув, затуляючи рота рукою. Звір прогарчав попередження й попрямував у темряву ночі. Я ступила услід, але зупинилась, щоб подивитися на сестер, які все ще тулились одна до одної біля вогню, ніби не наважувалися рушити з місця, допоки я не вийду з будинку.

Елейн ледь чутно прошепотіла моє ім’я, не звівши голови. Я повернулася до Нести. Сьогодні її обличчя було особливо схоже на обличчя нашої покійної матері: так само холодне й безжальне.

— Хай би там що, — тихо проказала я, — але не виходь за Томаса Мандрея. Його батько лупцює дружину, і жоден із синів навіть не пробує її захистити.

Очі Нести стали великими від подиву, а я вела далі:

— Синці важче сховати, ніж бідність.

Неста напружилася, але промовчала — обидві сестри мовчали, — коли я повернулася до відчинених дверей. Проте чиясь рука вхопила мою, зупиняючи мене на ґанку. Розвернувши мене до себе, батько відкрив й одразу стулив рота. Звір знадвору, відчуваючи, що мене затримують, загарчав так, що здригнувся весь будинок.

— Фейро, — промовив батько. Його пальці тремтіли, коли він стискав мою руку в рукавицях, проте його очі… вони були ясніші й хоробріші, ніж будь-коли. — Фейро, ти завжди вартувала більшого, ніж це місце. Кращого, ніж ми, та й будь-хто. — Він міцніше стиснув мою руку. — Якщо тобі колись спаде на думку втекти, колись захочеться переконати його, що ти сплатила борг, не повертайся.

Я не очікувала теплого сердечного прощання і навіть уявити не могла такого.

— Ніколи не повертайся, — сказав батько, відпускаючи мою руку, щоб струсити за плечі. — Фейро, — він затнувся на моєму імені, в його горлі забулькотіло, — рушай у нове місце — і здобудь славу.

Звір надворі перетворився на тінь. Життя за життя. А що, коли, зберігши своє життя, я мимоволі занапащу три інших? Цієї думки було досить, щоб я вклякла на місці.

Я ніколи не розповідала батькові про обітницю, яку дала матері, а зараз уже не було сенсу щось пояснювати. Тож я скинула з плеча батькову руку й пішла.

Я дозволила рипінню снігу під ногами витіснити з голови його слова, йдучи за звіром в оповитий ніччю ліс.

Розділ 5

Кожен крок до смуги дерев на краю лісу був занадто швидкий, занадто легкий, занадто рано підводив мене до катувань і страждань, які чекали на мене попереду. Я не наважувалась оглядатися на будинок.

Ми увійшли під крону дерев. Далі лежала темрява.

Але не тільки вона — під деревом я помітила білу, як перший сніг у місячному сяйві, кобилу, що терпляче чекала на припоні. Вона лиш опустила голову — майже шанобливо, — коли звір підійшов до неї.

Він махнув велетенською лапою, наказуючи мені сісти в сідло. Кобила залишалася спокійною, навіть коли він наблизився настільки, що міг би розполосувати її одним рухом. Я не їздила верхи вже дуже давно, та й сиділа у своєму житті тільки на поні, однак це не завадило насолодитися теплом, яке оповило моє крижане тіло, коли я залізла в сідло. Кобила рушила кроком. Мені не залишалося іншого, як податися слідом за фейрі, який прекрасно бачив у темряві. Вони з кобилою були майже однакові на зріст. Я геть не здивувалася, коли ми попрямували на північ, до територій фейрі. Живіт мені скрутило до болю.

Жити із ним. Я могла провести всі роки свого смертного життя в його землях. Хоч він, можливо, і змилостивився наді мною, проте жодним словом не обмовився, яким буде моє життя. Угода забороняла фейрі робити з нас рабів, та, певно, це не стосувалося тих, хто вбивав фейрі.

Найвірогідніше, ми прямували до якоїсь шпарини у Стіні, якою він раніше вже скористався, щоб опинитися в нашому світі. І коли ми перетнемо невидимий кордон до Прифії, моя родина не матиме жодного шансу мене знайти. Я буду лиш ягням у королівстві вовків. Вовків… Вовк.

Убила фейрі. Ось що я наробила.

У роті геть пересохло. Я вбила фейрі. І навіть не могла змусити себе про це пошкодувати. Бо мала вдома родину, яка без мого полювання померла б голодною смертю. Тієї миті для мене це мало тільки одне значення — що у світі стане на одне гидке та люте створіння менше. Звір спалив мою ясеневу стрілу, тож мені залишалося покластися на везіння в пошуках бодай трісочки, якщо я справді хочу спробувати його вбити. Мене досі не полишали думки про втечу.

Ясен для фейрі — прокляте дерево. Їхнє слабке місце. Люди дізналися їх таємницю, тому й зуміли вціліти в страшній війні з народом фе. Хай як дивно, таємницю цю видав людям один феєць, зрадивши своїх.

Я змерзла попри тепло від спини кобили. Очима я безпорадно шукала довкола себе вузенькі стовбури та буйне гілля — ознаки, за якими навчилася розрізняти ясени.

Ніколи ще ліс не був такий тихий. Хай би що чекало на нас у хащах, воно було не таке страшне порівняно зі звіром, який крокував поруч. Лишалася слабка надія на те, що інших фейрі, коли ми увійдемо в його світ, він теж відлякне.

Прифія. Це слово відбивалося в голові луною, віщуючи неминучу загибель.

Землі. Він казав, що в нього є землі, але які саме? Моя кобила була неймовірна красуня, а сідло зроблене з якісної та розкішної шкіри, а це означало, що він бодай якось контактує із цивілізованим світом. Мені ніколи не доводилося чути розповіді про те, яким саме було життя звичайних фейрі чи навіть Вищих Фе. Якщо замислитися, то я взагалі нічого про них не чула, окрім розповідей про їхні смертоносні здібності та апетит. Я стиснула якомога міцніше віжки, щоб приховати тремтіння в руках.

Тих, хто своїми очима бачив Прифію, було дуже мало. Ті зі смертних, хто перетинав Стіну — за власним бажанням, як ото жертви з «Дітей Благословенних», чи викрадені, — ніколи не поверталися. Більшість легенд я вивчила від наших місцевих селян. Хоча батько, коли згадував про наше існування, щось розповідав нам про них.

Згідно з усіма легендами, Вищі Фе все ще правили північною частиною нашого світу. Вони господарювали на нашому велетенському острові. А також на великому континенті, від якого нас відділяло вузеньке море. Крізь нескінченні фіорди та крижані й піщані пустелі аж до великого океану простерлися володіння фейрі. Деякі території були імперіями, деякими правили королі та королеви. А ще існували такі місця, як Прифія, розподілена та керована сімома Вищими Лордами — створіннями з неймовірною та нечуваною силою, якою їх наділяли легенди, котрі були здатні підняти давні храми в повітря, розбити ворога, а також здолати вас швидше, аніж ви кліпнете оком. Щодо цього в мене не було жодних сумнівів.

Ніхто ніколи не пояснив мені, чому люди захотіли залишитися на наших територіях, коли для нас було відведено так мало місця, та й іще в безпосередній близькості до кордону, до Прифії. Легковажні дурні — ті, хто вирішив після Війни залишитися тут, на цих землях, були просто самогубцями. Навіть з Угодою, яку підписали ще хтозна-скільки століть тому, між світом фейрі та світом смертних, у захисній Стіні, яка саме й відділяла ці світи, були щілини, достатньо великі, щоб ті смертоносні створіння могли прослизнути до нас і потішитися катуваннями.

«Діти Благословенних» уперто відмовлялися визнавати цю особливість Прифії, яку так вихваляли. Тепер мені вже не знадобляться солодкі промови під дзенькання срібних дзвіночків. Скоро я на власні очі побачу, що таке ця Прифія. У мене знову звело живіт. Мені доведеться жити із цим чудовиськом. «Жити», — постійно нагадувала я собі. Жити, а не померти.

Хоча, можливо, доведеться жити в темниці. Найімовірніше, він мене замкне й забуде навіки, не згадає, що люди потребують таких простих речей, як їжа, вода, тепло.

Тихо ступаючи, звір ішов попереду, його роги чітко вирізнялися на тлі нічного неба, з ніздрів вихоплювалися клуби пари. Рано чи пізно нам доведеться стати табором, бо до кордону Прифії ще далеко. А коли ми зупинимося, я не спатиму всю ніч і стежитиму за кожним його рухом. Хоча він і спалив мою ясеневу стрілу, я зуміла захопити із собою й сховати під плащем гострий ніж. Раптом сьогодні в мене буде можливість ним скористатися.

Але не лише власною долею я переймалася, дозволяючи собі пірнути в жах, лють та відчай. Ми йшли далі — і єдиним звуком було рипіння снігу під копитами та лапами, а я думала про те, що прирекла батька й сестер на голод. Хай би як Неста й Елейн ставилися до мене, я була їхньою годувальницею. Їхньою та нашого кульгавого батька. Я уявляла, як батько шкандибає селом, благаючи кинути йому кілька мідяків, щоб прогодувати моїх сестер. Односельці глузуватимуть з нього. І тоді, важко спираючись на палицю, він потягнеться до містечка й там стане жебрати мідяки, щоб прогодувати дочок. Я знала: Неста палець об палець не вдарить, щоб допомогти йому. У разі чого спокійно дасть йому померти. А ось заради Елейн вона брехатиме, крастиме і продаватиме будь-що та будь-де. Утім, заради себе також.