Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 8)

— Я вбила вовка.

Звір, який принюхувався до моїх сестер, перевів погляд на мене. Я розправила плечі:

— І продала його шкуру сьогодні на базарі. Якби я знала, що він фейрі, я його не займала б.

— Брехуха! — загарчав звір. — Ти здогадувалася, але сумнівалася. А якби знала напевно, що перед тобою один із моїх побратимів, тобі б ще сильніше закортіло його смерті.

Правда, правда, правда.

— Чи можна мене в цьому звинувачувати?

— Він нападав на тебе? Чи, може, спровокував?

Я розтулила рота, щоб відповісти «так», проте у відповідь проказала:

— Ні. Однак згадавши, що ваша раса скоїла з нами, що ви досі полюбляєте чинити, навіть якби я достеменно знала, хто він, то вирішила б, що він заслуговує на смерть.

Краще померти із гордо зведеною головою, аніж плазувати перед цим створінням, мов слизький хробак. Навіть якщо його гарчання у відповідь було втіленням гніву та люті.

Відблиски полум’я мінилися на його вишкірених іклах, і я не могла не уявити, що вже відчую їх у себе на горлі, чула, що сестри голосно кричать зі страху, що вони скоро також помруть. Я раптом чітко зрозуміла: Неста готова пожертвувати собою, щоб виграти час і дати Елейн утекти. Саме Елейн. Не батькові, якого вона завжди зневажала. Не мені, позаяк мене вона ненавиділа, знаючи, що ми з нею — дві сторони однієї монети і я можу сама постояти за себе. А от Елейн, наша тендітна квіточка, ніжне серденько… Заради неї Неста битиметься до останку.

І саме ця думка змусила мене націлити на звіра ніж.

— То яку плату вимагає Угода?

Він не зводив очей з мого обличчя, коли промовив:

— Життя за життя. Будь-яка неспровокована атака на представника світу фейрі потребує людського життя взамін.

Мої сестри припинили ридати і притихнули. Найманка в місті теж убила фейрі, але той перший напав на неї.

— Я цього не знала, — мовила я. — Не знала про цю частину Угоди.

Фейрі не вміють брехати, — а він говорив досить чітко, не граючись зі словами.

— Більшість із вас, смертних, вирішила забути цю частину Угоди, — прогарчав він, — тому карати вас за провинності ще приємніше.

У мене затремтіли коліна. Від цього мені не втекти. Та й бігти не було куди, він заступив мені єдиний вихід.

— Зроби це надворі, — прошепотіла я тремтливим голосом. — Не… тут.

Не в будинку. Де моя родина буде змушена відмивати зі стін та підлоги кров та нутрощі. Звичайно, якщо він не вб’є і їх.

Фейрі відповів недобрим сміхом:

— Ти так легко приймеш свою долю?

Я мовчки глипала на нього. А він повів далі:

— За те, що тобі не забракло мужності обрати, де саме я тебе покараю, відкрию таємницю, людино: Прифія може вимагати твоє життя в будь-який спосіб, у будь-якому вигляді. Тож як представник світу безсмертних я можу оббілувати тебе, як свиню, або ж… ти можеш перетнути кордон і прожити решту своїх днів за Стіною в Прифії.

Я моргнула:

— Що?

Повільно, наче я була геть дурна, він повторив:

— Ти можеш або померти сьогодні, або переселитися у Прифію і провести свої дні там, назавжди залишивши світ смертних.

— Фейро, погоджуйся! — прошепотів батько з-за моєї спини. — Йди!

Я навіть не озирнулася, перепитуючи:

— Де? У Прифії для нас кожний куточок смертельний. Я краще помру просто зараз, ніж житиму в постійному страхові за Стіною, поки хтось не вкоротить мені віку ще в більш моторошний спосіб.

— Я володію землями, — тихо й неохоче вів далі фейрі. — Я дам тобі дозвіл жити там.

— Звідки раптом така доброта до мене? — Можливо, дурне запитання, але…

— Ти вбила мого друга, — загарчав звір. — Убила його, здерла з нього шкуру, а потім продала її на ринку і сказала, що він на це заслуговував, а тепер ще маєш нахабство ставити під сумнів мою щедрість?

«Як типово для людей», — наче додав він подумки.

— Ти міг не розповідати мені про цю можливість.

Я підійшла до звіра так близько, що його подих обпалив мені обличчя.

Фейрі не вміють брехати, проте вони можуть обминати певну інформацію.

Звір знову загарчав:

— Не варто було мені забувати, що ви, люди, такої поганої думки про нас. Невже ви взагалі не розумієте, що таке милосердя? — Його ікла були лише за кілька сантиметрів від мого горла. — Дозволь пояснити тобі, дівчино: або ти житимеш у моєму маєтку в Прифії, таким чином віддаючи своє життя за життя убитого тобою фейрі… або ми вийдемо за поріг — і я розірву тебе на шматки. Навіть ховати буде нічого. Обирай.

Батько причовгав до мене. Він поклав руку мені на плече:

— Будь ласка, пане добродію, Фейра — моя молодша. Я благаю вас, згляньтеся. Вона все… вона все…

Фейрі знову загарчав, і я не дізналася, що ж означало батьківське «все». Але сама лиш слабка спроба батька стати на мій захист… для мене стала ударом ножа в живіт.

Батько зіщулився, продовжуючи:

— Благаю…

— Мовчи! — гаркнуло чудовисько, і раптом усередині мене завирувала така лють, що я ледве втрималася, щоб не встромити ножа прямісінько йому в око.

Мій запал остудила інтуїція. Перш ніж я встигну підвести руку, він перекусить мені горлянку.

— Я можу дістати золото, — сказав батько.

Від його слів мене знову обпекла злість. Де він дістане золото? Батько не соромився жебракувати, але навіть у кращі часи йому подавали жалюгідні мідяки. Заможні люди в нашому селі — скнари з черствими душами. У дитинстві я вірила, що чудовиська водяться тільки по той бік Стіни. Подорослішавши, переконалася: чудовиська нашої смертної реальності не поступалися тим, що жили за Стіною.

Звір пирхнув.

— І в яку суму ти оціниш життя доньки? Невже його можна визначити грошима?

Неста досі стояла, затуляючи собою Елейн, білу як сніг, що залітав у відчинені двері. Але Неста похмуро пильнувала кожний рух звіра. На батька вона не зважала, наче заздалегідь знала відповідь.

Коли батько не знайшов слів, я зробила ще крок до звіра, привертаючи його увагу до себе. Мені потрібно було відвести його — подалі від моєї родини. Те, як легко він відбив мого ножа, не лишало надії на успіх неочікуваної атаки.

Нерозумно намагатися здолати такого противника силою. До нього потрібно підкрастися непомітно. Але фейрі властивий погострений слух. Тож треба приспати його пильність. Поводитися так, щоб він повірив у мою цілковиту покірність. Якщо неправильно виберу час для нападу на нього або для втечі, він мене все одно знайде, а до того ж поквитається з батьком і сестрами. Мені нічого не залишалося зараз, як піти з ним. А згодом, може, знайду можливість перерізати йому горлянку. Або серйозно поранити, щоб не кинувся в погоню. Або якось втекти.

Допоки фейрі не знайдуть мене знову, вони не зможуть вимагати виконання умов Угоди. Нехай це робить мене проклятою клятвопорушницею. Пішовши з ним, я порушу найважливішу клятву з усіх, що колись давала. Важливішу за старезну Угоду, якої я навіть не підписувала.

Я трохи послабила хватку пальців на колодці ножа і мовчки, дуже пильно дивилася в ті смарагдові очі.

— Коли вирушаємо?

Його вовча морда залишалася незмінною — лютою. Десь глибоко в мені померла остання надія на бійку, бо він попрямував до дверей. Ні, до мого сагайдака, який я за ними залишила. Він витягнув ясеневу стрілу, понюхав її й загарчав. Двома швидкими рухами звір розломив стрілу навпіл і жбурнув у вогонь. А потім повернувся знову до мене. У його подиху я відчула свою загибель.

— Зараз.

Зараз.

Навіть Елейн підвела голову й дивилася на мене з німим жахом. Але я не могла дивитися на неї, дивитися на Несту — не тоді, коли вони тулились одна до одної, занімілі. Я обернулась до батька. В його очах блищали сльози, тож я швидко перевела погляд на кілька наших уцілілих буфетів з надто жовтими нарцисами навколо ручок шухляд. Зараз.

Звір зробив крок у напрямку відчинених дверей. Мені годі було уявити, куди я піду або що він робитиме зі мною. Я покинула думку про негайну втечу. Її ще треба буде підготувати.

— М’яса олениці вам повинно вистачити ще на два тижні, — озвалася я до батька, а сама почала збирати теплий одяг, щоб якось витримати холод. — Почніть зі свіжого м’яса, а потім не полінуйтеся зав’ялити решту — гадаю, ти знаєш, як це робити.